Відповідно до Конвенції держава відповідає за дії своїх представників. Така відповідальність може бути очевидна, наприклад, коли «погане поводження» сталося з боку співробітників правоохоронних органів або персоналу закритої ус­танови. У деяких випадках держава може бути визнаною відповідальною також за заборонене поводження, що було завдане (або може бути завдане) агентами іншої держави чи навіть приватними особами, але такі випадки спричиняють досить складні правові питання. Захист від катувань є абсолютним правом: за жодних обставин порушення ст. З не можна виправдати.

Суд розглядає погане поводження як заподіяння страждання з незаконною метою, або — якщо мова йде про застосування насильства з законною метою — заподіяння страждань понад міру, необхідну за даних обставин. У будь-якому ви­падку інтенсивність заподіюваних страждань повинна сягати «мінімального рівня жорстокості».

Суд у ході практики виробив шкалу оцінок «поганого поводження» з погля­ду його тяжкості. Катування характеризується Судом як найбільш тяжке пору­шення, пов'язане з навмисним заподіянням страждань. Менш тяжкі порушення Суд розглядає як «нелюдське» або «таке, що принижує гідність» поводження.

Іноді Суд кваліфікує поводження одночасно як «нелюдське і таке, що принижує гідність».

Як оцінка «мінімального рівня жорстокості», так і кваліфікація тяжкості того чи іншого поводження залежать від усіх обставин конкретної справи, однак у практиці Суду можна помітити тенденцію до все більш жорстких оцінок дій агентів держави і зростання впливу «нематеріальних», психологічних чинників на оцінку Суду.

При оскарженні «поганого поводження» до Європейського суду заявник, як правило, стикається зі значними труднощами в доведенні фактичних обставин справи. На потерпілому лежить обов'язок повідомити компетентний орган про зазнане ним погане поводження, щоб той міг здійснити необхідні заходи щодо встановлення і покарання винних.

Однак вирішальне значення для встановлення факту «поганого» має те, наскільки «негайно» і «ефективно» національні органи провели потрібне роз­слідування. Оскільки Конвенція не може дозволити, щоб встановлення відпо­відальності держави цілком залежала від сумлінності її органів, може бути визна­не порушення ст. З тільки тому, що не було проведено належне розслідування.

Також у цій сфері для України є чинними такі міжнародні договори, як: Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що при­нижують гідність, видів поводження та покарання від 10 грудня 1984 p., Євро­пейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню від 26 листопада 1987 p., Прото­кол № 1 і Протокол № 2 до Європейської конвенції про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню від 4 листопада 1993 р.

У вересні 2005 р. було підписано Факультативний протокол до Конвенції ООН щодо катувань, який, крім іншого, передбачає запровадження національного превентивного механізму, спрямованого на попередження катувань та жорстоко­го поводження. 22 червня 2006 р. Факультативний протокол до Конвенції ООН проти тортур, інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження та покарання, ратифікований 20 країнами світу, відповідно до ст. 28 набрав чинності.

Від імені України він був підписаний 23 вересня 2005 р. Протокол вступає в силу на тридцятий день після здачі на зберігання Генеральному секретарю Організації Об'єднаних Націй двадцятої ратифікаційної грамоти або документа про приєднання.

Комітет приймає до уваги практику Європейського суду з прав людини, а та­кож стандарти, закріплені в інших міжнародних договорах. На сьогодні і Коміте­том, і Судом визнано: для того, щоб надати практичне значення забороні кату­вань, необхідним є ефективне розслідування, здатне привести до встановлення і покарання тих, хто є відповідальним за жорстке ставлення. Дотримання цього принципу передбачає, що органи влади, відповідальні за розслідування, наділя­ються усіма необхідними ресурсами як людськими, так і матеріальними. Крім то­го, розслідування має відповідати певним основним критеріям.

Законом України від 12 січня 2005 р. № 2322-ІУбули внесені зміни до ст. 127 КК України. Було змінено склад злочину, передбаченого ч. 1 цієї статті, який зараз сформульовано так: «Катування, тобто умисне заподіяння сильного фізич­ного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, у тому числі отримати від нього або іншої особи інформацію, свідчення або визнання, покарати його за дії, які він скоїв або в скоєні яких підозрюється, або залякування його або інших осіб...».

Крім того, статтю було доповнено ч. З, яка визначає як спеціального суб'єкта «працівника правоохоронного органу», та ч. 4, яка як обтяжуючу обставину (кваліфікуючу ознаку) передбачає завдання смерті внаслідок застосування кату­вань. Частина 3 передбачає покарання від 10 до 15 років позбавлення волі, ч. 4 — від 12 до 15 років позбавлення волі або довічне ув'язнення. Але все ж у криміналізації катувань, на думку деяких експертів, залишаються певні прогали­ни:

по-перше, у ст. 127 ознакою катування залишається насильницька дія. Це звужує сферу застосування статті порівняно з визначенням ст. 1 Конвенції ООН проти катувань, яка визнає катуванням будь-яку дію, що завдає сильний біль або страждання;

по-друге, певні терміни, наприклад, «отримати визнання» та «покарати за дії», через формулювання ознак злочину стосовно загального суб'єкта, втрачають свою визначеність;

по-третє, у ст. 127 відсутній один з елементів катування, згаданий у ст. 1 Кон­венції ООН проти катувань, а саме: «будь-яка причина, що грунтується на дискримінації будь-якого характеру».

Набула певного резонансу проблема дотримання міжнародних норм щодо за­борони повернення особи в країну, де цій особі загрожує застосування катувань або жорстоке поводження.

Слід також звернути увагу на діяльність такої структури, як Європейський Комітет з запобігання катуванням та нелюдському чи принизливому поводжен­ню або покаранню. Європейська конвенція про запобігання катуванням чи не­людському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню була прийнята з метою створення позасудових засобів превентивного характеру для реалізації ст. З Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Комітет шляхом здійснення інспекцій перевіряє поводження з позбавленими волі особами з метою посилення, у разі необхідності, захисту таких осіб від кату­вань чи нелюдського або такого, що принижує їхню гідність, поводження чи по­карання. Згідно зі ст. 2 кожна Сторона дозволяє інспектувати, відповідно до цієї Конвенції, будь-яке місце, яке знаходиться під її юрисдикцією і в якому трима­ються особи, позбавлені волі органом державної влади. Виконуючи цю Конвенцію, Комітет та компетентні національні органи відповідної Сторони співпрацюють між собою.

Діяльність Комітету покликана бути складником системи Ради Європи з захи­сту прав людини і створювати профілактичний несудовий механізм поруч з наяв­ними контрольними судовими механізмами Європейської Комісії і Європейсь­кого суду з прав людини.

Комітет здійснює свої здебільшого профілактичні функції завдяки двом різно­видам візитів — періодичним і спеціальним. Періодичні візити всіх держав — учасниць Конвенції здійснюються через певні проміжки часу. Спеціальні візити — відбуваються, коли Комітет вважає, що цього потребують обставини.

Згідно з Конвенцією Комітет має широкі повноваження під час таких візитів: необмежений доступ до території відповідної держави і право подорожувати без жодних обмежень; вільний доступ до будь-яких місць, де перебувають особи, позбавлені волі, а також право вільно входити в такі місця; доступ до вичерпної інформації про місця утримання осіб, позбавлених волі, а також до іншої інфор­мації, відомої державі-учасниці і потрібної Комітету для виконання своїх завдань.

Комітет також має право опитувати осіб, позбавлених волі, віч-на-віч, а також вільно спілкуватися з будь-якою особою, яка, на думку Комітету, може надати не­обхідну інформацію.

Відвідини можуть здійснюватися до будь-якого місця, «де особи позбавлені волі органами державної влади». Отже, мандат Комітету не обмежується в'яз­ницями і поліцейськими управами, а охоплює і психіатричні заклади, гаупт­вахти у військових казармах, центри для утримання шукачів політичного при­тулку або інших груп іноземців, а також місця, де молодь або старші люди мо­жуть перебувати позбавленими волі за рішенням судового або адміністратив­ного органу.

Після кожного візиту Комітет складає доповідь, яка містить результати пе­ревірки і, коли треба, рекомендації, на підставі яких триває діалог з відповідною державою-учасницею. Доповіді Комітету про всі візити є, як правило, конфі­денційними. Проте майже всі держави-учасниці відмовляються від правила конфіденційності і публікують доповіді Комітету.

Однією з проблем, на яку звертає увагу Комітет, є проблема доступу до право­вої допомоги іммігрантів. Так, він зазначає, що право доступу до адвоката має до­держуватися протягом усього затримання та гарантувати як право спілкуватися з адвокатом віч-на-віч, так і право адвоката бути присутнім під час допитів затри­маного компетентними державними органами. В усіх центрах затриманим іммігрантам має гарантуватися доступ до медичних послуг. Окрему увагу слід приділяти фізичному і психічному здоров'ю шукачів політичного притулку, деякі з котрих могли зазнати катувань або інших різновидів неналежного поводження у країнах, звідки вони прибули.

У своїй Двадцятій Загальній доповіді [CPT/Inf (2002) 15] Комітет відзначив, що для належного функціонування суспільства необхідно, щоб поліція мала по­вноваження затримувати, тимчасово утримувати під вартою і допитувати осіб, підозрюваних у вчиненні кримінальних злочинів, та інших категорій осіб. Утім, здійсненню цих повноважень внутрішньо притаманні ризики залякування затри­маного та фізичної наруги над ним. Суть діяльності Комітету полягає в пошуку способів зведення подібного ризику до абсолютного мінімуму, але без невиправ­даного чинення перепон поліції в належному виконанні її обов'язків. Комітет відзначає, що у кількох країнах заохочуються позитивні зрушення у практиці три­мання під вартою у поліції осіб, позбавлених волі; водночас, висновки Комітету також у численних випадках свідчать про необхідність подальшої пильної по­зиції.

Допитування підозрюваних у вчиненні кримінальних злочинів має здійснюва­тися фахівцями і буде задовільним у разі отримання ними спеціальної професійної підготовки. Насамперед треба якомога ясніше визначити чітку ціль проведення допиту: такою ціллю має бути отримання точної та достовірної інформації задля встановлення правди щодо питань, які розслідуються, а не задля отримання зізнання від особи, яку співробітники поліції, котрі проводять допит, вже вважають винуватою. Додержанню представниками правоохоронних служб зазначеної вище цілі значно сприятиме, окрім відповідної підготовки, розробка кодексу поведінки при допитуванні осіб, які підозрюються у вчиненні криміна­льних злочинів.

Протягом багатьох років інспектори Комітету спілкувались із значною кількістю позбавлених волі осіб у різних країнах; ці особи достовірно скаржи­лися, що працівники поліції, прагнучи отримати зізнання, піддавали їх фізично­му насильству та в інакші способи вдавалися до погроз і залякувань. Вочевидь