489 8.4. Запобіжні заходи. Порядок обрання запобіжного заходу та продовження строків тримання під вартою. Строк і підстави для подання апеляції на постанову судді про обрання запобіжного заходу. Строк тримання підозрю­ваного (обвинуваченого) під вартою.

Запобіжні заходи застосовуються до підозрюваного, обвинуваченого, підсуд­ного, засудженого з метою запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідства або суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продов­жити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень.

Запобіжні заходи застосовуються за наявності достатніх підстав вважати, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений буде намагатися ухилити­ся від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність.

Якщо немає достатніх підстав для застосування запобіжного заходу, від підо­зрюваного, обвинуваченого або підсудного відбирається письмове зобов'язання про явку на виклик особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора або суду, а також про те, що він повідомить про зміну свого місця перебування.

У разі застосування запобіжного заходу до підозрюваного обвинувачення йо­му має бути пред'явлене не пізніше 10 діб з моменту застосування запобіжного за­ходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред'явлене, запобіжний захід ска­совується.

Запобіжними заходами є:

підписка про невиїзд;

особиста порука;

порука громадської організації або трудового колективу;

застава;

взяття під варту;

нагляд командування військової частини.

Тимчасовим запобіжним заходом є затримання підозрюваного.

ify;">При вирішенні питання про застосування запобіжного заходу враховуються тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюється, обвинувачується особа, її вік, стан здоров'я, сімейний і матеріальний стан, вид діяльності, місце проживання та інші обставини, що її характеризують. Питання про конституційність даного по­ложення було предметом розгляду Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення ст. 150 КПК України стосов­но тяжкості злочину (справа про врахування тяжкості злочину при застосуванні запобіжного заходу) від 8 липня 2003 р. № 14-рп/2003. Суб'єкт права на консти­туційне подання — 50 народних депутатів України — звернувся до Консти­туційного Суду України з клопотанням визнати таким, що не відповідає Консти­туції України (є неконституційним), положення ст. 150 КПК України, згідно з яким у вирішенні питання про застосування запобіжного заходу поряд з іншими обставинами враховується тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюється, об­винувачується особа. У конституційному поданні стверджувалось, що зазначена норма є неконституційною, оскільки до особи, яка підозрюється або обвинува­чується у вчиненні злочину, що передбачає покарання у вигляді позбавлення волі, може бути застосований такий запобіжний захід, як взяття під варту, лише з «мотиву тяжкості злочину, в якому обвинувачується особа». На думку народних депутатів, це суперечить Конституції України, згідно з якою особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаран­ню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинуваль­ним вироком суду, а запобіжний захід — тримання під вартою — може бути засто­сований лише у разі нагальної потреби запобігти злочинові чи його перепинити (статті 29, 62 Конституції України).

Автори клопотання також вважали, що положення ст. 150 КПК України супе­речить і ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р., ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 р., яка «не містить такої підста­ви для арешту».

Голова Верховної Ради України у листі до Конституційного Суду України зазначив, що застосування запобіжного заходу не є мірою кримінального пока­рання, а отже, обрання запобіжного заходу відповідно до обставин, визначених у ст. 150 КПК України, ніяким чином не порушує принципу презумпції невинува­тості, який передбачено ч. 1 ст. 62 Конституції України. На його думку, тяжкість вчиненого злочину не є самостійною підставою для обрання запобіжного заходу і підлягає врахуванню у сукупності з іншими обставинами, що характеризують особу, стосовно якої вирішується питання про застосування запобіжного заходу відповідно до вимог КПК України.

Президент України також висловив думку, відповідно до якої немає підстав для визнання положення ст. 150 КПК України неконституційним, оскільки аналіз її змісту свідчить, що вона не виключає необхідності застосування поло­жень ст. 148 Кодексу, як це випливає з конституційного подання, а доповнює пе­релік обставин, які повинні враховуватися під час обрання запобіжного заходу. Цей захід не може бути застосований лише з мотиву тяжкості злочину.

За висновками Міністерства юстиції України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, фахівців Національної академії Служби без­пеки України та Центру порівняльного права при Міністерстві юстиції України ст. 150 КПК України передбачає не підстави для застосування запобіжного захо­ду, а обставини, які враховуються у вирішенні питання про застосування запобіжного заходу та його виду. Серед таких обставин передбачена і тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюється, обвинувачується особа, оскільки ця обставина є складовою характеристики суспільної небезпечності вчиненого та особи, яка підозрюється або обвинувачується.

Вирішуючи спір з порушеного у конституційному поданні питання, Консти­туційний Суд України виходив з такого. Конституція України передбачає мож­ливість застосування арешту або тримання під вартою лише за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом (ч. 2 ст. 29). Згідно з ч. З ст. 29 Конституції України, на яку посилаються автори клопотання, уповноважені законом органи можуть застосовувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити. Відповідно до цих положень Конституції України в КПК України передбачено, що застосування запобіжного заходу — взяття під варту — можливе лише за вмотивованим рішенням суду і тільки з підстав та в порядку, передбачених статтями 148,149,150,155, а затримання особи як тимчасовий запобіжний захід (ч. 2 ст. 149) застосовується в позасудовому порядку органом дізнання з підстав і в поряд­ку, визначених статтями 106, 115, 1061, 1652 цього Кодексу.

Тому посилання суб'єкта права на конституційне подання на ч. З ст. 29 Кон­ституції України як на правове обґрунтування неконституційності оспорюваного положення ст. 150 КПК України є безпідставним.

Згідно з Кримінально-процесуальним кодексом України запобіжні заходи за­стосовуються до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого з ме­тою запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідства або суду, перешкодити установленню істини у кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень (ч. 1 ст. 148) лише за наявності достатніх підстав вважати, що ці особи будуть намагатися ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встанов­ленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність (ч. 2 ст. 148).

Стаття 149 КПК України визначає вичерпний перелік видів запобіжних заходів, які можуть бути застосовані до особи з підстав, викладених у ст. 148. За змістом ч. 2 цієї статті, необхідність застосування запобіжного заходу пов'я­зується з поведінкою підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого після вчинення злочину (намагання ухилитися від слідства і суду або від виконан­ня процесуальних рішень, перешкоджати установленню істини у справі або про­довжувати злочинну діяльність).

Тяжкість злочину не визначається законом як підстава для застосування будь-якого виду запобіжного заходу, а не тільки взяття під варту.

Згідно зі ст. 150 КПК України при вирішенні питання про застосування запобіжного заходу, крім обставин, зазначених у ст. 148 Кодексу, враховуються тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюється, обвинувачується особа, її вік, стан здоров'я, сімейний і матеріальний стан, вид діяльності та інші обставини, що її характеризують.

Взяття під варту як один із видів запобіжного заходу може бути застосоване за умов, визначених ч. 1 ст. 155 КПК України, та за наявності достатніх підстав, пе­редбачених ст. 148 цього Кодексу.

Системний аналіз статей 148, 149, 150, 155 КПК України свідчить про те, що ст. 150 не визначає підстав для застосування запобіжного заходу і стосується ви­ключно обставин (що, зокрема, випливає з самої назви статті), які повинні вра­ховуватися в обранні запобіжного заходу в кожному конкретному випадку неза­лежно від його виду (підписка про невиїзд, взяття під варту тощо). Перелік цих обставин не є вичерпним, і в застосуванні запобіжного заходу враховуються як тяжкість злочину, у вчиненні якого особа підозрюється, обвинувачується, так й інші обставини.

З огляду на викладене Конституційний Суд України дійшов висновку, що ос­порювана норма ст. 150 КПК України не суперечить вимогам ст. 29 Конституції України. Необгрунтованим є й посилання народних депутатів України на невідповідність оспорюваного положення ст. 150 КПК України ст. 62 Конституції України, оскільки за правовою природою запобіжні заходи до підозрюваного, об­винуваченого не є кримінальним покаранням.

Зазначене положення ст. 150 КПК України відповідає і ст. 5 Конвенції про за­хист прав людини та основних свобод 1950 р., якою передбачена можливість за­стосування запобіжного заходу у вигляді арешту, зокрема з метою запобігання вчиненню особою правопорушення чи її втечі після його вчинення.

Розглянемо запобіжні заходи детальніше.

Підписка про невиїзд полягає у відібранні від підозрюваного або обвинуваче­ного письмового зобов'язання не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового знаходження без дозволу слідчого.

Якщо підозрюваний або обвинувачений порушить дану ним підписку про невиїзд, то вона може бути замінена більш суворим запобіжним заходом; про це підозрюваному або обвинуваченому повинно бути оголошено під час відібрання від нього підписки про невиїзд.

Особиста порука полягає у відібранні від осіб, що заслуговують довіри, пись­мового зобов'язання про те, що вони ручаються за належну поведінку та явку обвинуваченого за викликом і зобов'язуються за необхідності доставити його в органи дізнання, досудового слідства чи в суд на першу про те вимогу. Число поручителів визначає слідчий, але їх не може бути менше двох.

Поручитель повідомляється про суть справи, з якої обирається запобіжний захід, а також попереджається про те, що коли обвинувачений, щодо якого обраний даний запобіжний захід, ухилиться від слідства і суду, то на поручителя може бути накладе­не грошове стягнення до 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

У разі відмови поручителя від взятого на себе зобов'язання особиста порука заміняється іншим запобіжним заходом.

Якщо обвинувачений ухилиться від явки до органів дізнання чи досудового слідства, особа, що провадить дізнання, або слідчий складає про це протокол і приєднує його до справи. Питання про грошове стягнення з поручителя вирішується судом у судовому засіданні при розгляді справи або в іншому судо­вому засіданні. В судове засідання викликається поручитель.

Порука громадської організації або трудового колективу полягає у винесенні зборами громадської організації або трудового колективу підприємства, установи, організації, колгоспу, цеху, бригади постанови про те, що дана організація або трудовий колектив ручається за належну поведінку та своєчасну явку обвинува­ченого до органу дізнання, слідчого і в суд.