Право на освіту і право на вільні вибори гарантовані статтями 2, 3 відповідно Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, прийнятим у Парижі 20 березня 1952 р.

Так, відповідно до ст. 2 Протоколу, нікому не може бути відмовлено у праві на освіту. Держава при виконанні будь-яких функцій, узятих нею на себе в галузі освіти і навчання, поважає право батьків забезпечувати таку освіту і навчання відповідно до своїх релігійних і світоглядних переконань.

Право на освіту є міжнародно визнаним правом людини. Вперше питання про право громадянина на освіту офіційно вирішено у Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки (1776) та Конституції США (1787). Ширше це пи­тання знайшло висвітлення у Декларації прав людини та громадянина (1789). У її Преамбулі виражено намір Національних зборів Франції викласти «природні невідчужувані та священні права людини», а ст. 1 встановлює: «Люди народжу­ються вільними та рівними у правах. Різниця між ними може бути заснована ли­ше на загальній користі». Стаття 11 Декларації проголошує: «Вільне висловлю­вання своєї думки є одним з найдорожчих прав людини; кожна людина може вільно висловлювати свою думку, писати, друкувати, відповідаючи лише за зло­вживання цією свободою у випадках, передбачених законом». Загальна декла­рація прав людини (1948) у п. 1 ст. 26 передбачає: «Кожна людина має право на освіту. Освіта повинна бути безкоштовною, принаймні, що стосується початкової та середньої освіти. Початкова освіта має бути загальнообов'язковою. Технічна і професійна освіта повинна бути загальнодоступною для всіх на основі здібностей кожного». Для розуміння сутності права на освіту цю статтю необхідно розгляда­ти у поєднанні зі ст. 19, що передбачає: «Кожен має право на свободу переконань та на їх вільне вираження; це право також мі

Суттєвим внеском до розвитку цієї концепції необхідно визнати прийняття Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966). У загальнообов'язковому порядку для всіх учасників цей акт закріпив положення про те, що держави, які беруть участь у ньому, визнають право кожної людини на освіту (ч. 1 ст. 13).

Названий міжнародно-правовий акт визначає основні види освіти (початкову, середню, включаючи професійно-технічну, вищу, елементарну), встановлює їх найважливіші характеристики (п. 2 ст. 13): початкова освіта повинна бути обов'язковою та безкоштовною для всіх; середня у різних формах, включаючи професійно-технічну середню освіту, має бути відкритою та доступною для всіх шляхом прийняття необхідних заходів, зокрема поступового введення безкош­товної освіти; вища освіта повинна бути однаково доступною для всіх на основі індивідуальних здібностей шляхом вжиття всіх необхідних заходів, зокрема поступового запровадження безкоштовної освіти; елементарна освіта має заохо­чуватися, за можливістю для тих, хто не проходив чи не закінчив повного курсу початкової освіти.

Право на освіту включено до ст. 2 Першого протоколу Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод і має форму закріплення. Це дещо відрізняється від Загальної декларації прав людини та Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права: «Нікому не може бути відмовлено у праві на освіту. Держава при виконанні будь-яких функцій, які вона на себе бере у сфері освіти та навчання, поважає право батьків забезпечувати таку освіту для своїх дітей відповідно до власних релігійних і філософських переконань».

Подібна форма вираження права на освіту міститься у Конвенції СНД про права та основні свободи людини. У ній встановлено: «Нікому не може бути відмовлено у праві на освіту» (п. 1 ст. 27). При здійсненні будь-яких функцій, що беруть на себе сторони щодо освіти та навчання, вони повинні поважати право батьків забезпечувати своїм дітям таку освіту і навчання, які відповідають їх вла­сним переконанням та національним традиціям (п. 1 ст. 27).

При цьому зазначається, що початкова, основна загальна освіта є обов'язко­вою та безкоштовною (п. 2 ст. 27). А кожна сторона встановлює віковий мінімум, до якого середня освіта є обов'язковою і котрий не може бути нижчим за передба­чений законом відповідно до міжнародно визнаних стандартів (п. З ст. 27).

Особливе значення у становленні концепції права людини на освіту має Кон­венція про боротьбу з дискримінацією у сфері освіти, прийнята 14 грудня 1960 р.

Генеральною конференцією ООН з питань освіти, науки та культури на 11-й сесії. Виходячи з різноманіття систем освіти, застосовуваних в окремих країнах, ООН повинна не тільки усувати будь-яку дискримінацію у галузі освіти, а й заохочува­ти загальну рівність можливостей та рівне до всіх ставлення у цій сфері.

Відповідно до названого міжнародно-правового акта, «дискримінація» охоп­лює будь-яку різницю, виняток, обмеження чи переваги за расовою ознакою, ко­льором шкіри, статтю, мовою, релігією, політичними та іншими переконаннями, національним чи соціальним походженням, економічним становищем або наро­дженням, яке має метою чи наслідком усунення або порушення рівності відносин у сфері освіти, а саме: 1) закриття для будь-якої особи чи їх групи доступу до освіти; 2) обмеження освіти для будь-якої особи або їх групи нижчим рівнем: 3) створення чи збереження окремих систем освіти або навчальних закладів для будь-яких осіб чи їх групи, крім випадків, передбачених положенням ст. 2 цієї Конвенції; 4) становище, що є несумісним із гідністю людини, в яке ставиться будь-яка особа або група осіб (п. 1 ст. 1).

Необхідність розроблення механізму правового регулювання і гарантування права на освіту передбачає активну нормотворчу та організаційну діяльність спе­ціальних установ ООН і міжнародного співтовариства. Так, ЮНЕСКО розробляє та приймає основоположні міжнародні акти з питань освіти. Крім того, консолідовані форми міжнародного співтовариства приймають важливі докумен­ти у цій сфері (наприклад, Всесвітня декларація про освіту для всіх (1990). розроблена Всесвітньою конференцією «Освіта для всіх» (м. Джомтьєн)). Цей акт, не зважаючи на рекомендаційний характер, має важливе значення у системі гарантування права на освіту.

Міжнародні комісії та конференції, спеціальні міжнародні організації і уста­нови розробляють та приймають міжнародні акти, спрямовані на розвиток окре­мих видів освіти.

Необхідно зауважити, що право на освіту отримало міжнародне визнання у важливих правових актах, які стосуються правового статусу окремих суб'єктів права. Насамперед, у таких документах, як: Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (ст. 5); Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (статті 10, 14); Конвенція про права дитини (статті 28, 29); Декларація про права інвалідів (ст. 6); Стандартні правила забезпе­чення рівних можливостей для інвалідів (правило 6) тощо.

У цьому контексті можна назвати регіональні міжнародні акти, наприклад. Європейську хартію про регіональну мову та мову меншин (ст. 8), яка гарантує право на освіту на відповідній регіональній мові чи на мові меншин.

Крім того, ЄС розвиває механізм гарантування права на освіту в межах Ради Європи, приймаючи такі акти, що мають юридичну силу — Європейська культур­на конвенція (1954), Європейська конвенція про еквівалентність дипломів, які надають доступ в університети (1953), Європейська конвенція про академічне визнання університетських кваліфікацій (1959), Європейська конвенція про еквівалентність періодів університетської освіти (1956), Конвенція про визнання кваліфікацій, що належать до вищої освіти у європейському регіоні (1997) та ін.

Отже, результатом діяльності міжнародного співтовариства за цей nepioz стало створення системи міжнародно-правових актів як обов'язкового, так і програмного та рекомендаційного характеру, що закріплюють і забезпечують реа­лізацію права людини на освіту.

Будучи міжнародно визнаним правом людини, нормативно закріпленим Загальною декларацією прав людини та Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права, воно може мати конституційну форму та повинно виступати як основне гарантоване право людини і громадянина. Конституційний розвиток України та інших держав виявляє тенденцію до закріплення в основних законах названого права, незважаючи на певні розбіжності у формах вираження його змісту в конституціях цих країн.

Так, Конституція України, як і більшості держав, відносить право на освіту до фундаментальних прав у сфері вільного культурного розвитку. Одночасно з цим вона передбачає особливості механізму реалізації та гарантування цього права. Про це йдеться у підпунктах 1, 2, 3 ст. 53 Конституції. Крім того, Україна встановлює державні освітні стандарти, підтримує різні форми освіти та самоосвіти.

Розкриваючи ознаки зазначеного права, необхідно підкреслити, що воно має загальний характер, надається будь-якій фізичній особі та є рівним для всіх неза­лежно від статі, раси, національності, мови, походження, майнового і посадово­го становища, місця проживання, переконань, належності до громадських об'єднань, а також інших обставин. Забороняються будь-які форми обмеження прав громадян за вказаними вище ознаками. Це право є невід'ємним, його не можна передати іншій особі чи успадкувати, від нього не можна відмовитися. Суб'єкт цього права не може відчужувати його через те, що воно є невід'ємним від особи носія, тому що полягає у володінні особою фізичною, моральною та ду­ховною цілісністю. Будучи основним за своєю природою, це право відрізняється безстроковим характером. Отримавши міжнародно-правову та конституційну форму закріплення, воно існує постійно. Це право належить кожному від народ­ження і виступає як таке, що діє безпосередньо, незалежно від інших юридичних умов та не припиняється після реалізації.

Право на вільні вибори, як вже вказувалося, гарантоване ст. З Протоколу. Згідно з нею Високі Договірні Сторони зобов'язуються проводити вільні вибори з розумною періодичністю шляхом таємного голосування в умовах, які забезпе­чуватимуть вільне вираження думки народу у виборі законодавчого органу.

У статті 21 Загальної декларації прав людини зазначено, що основою влади \ряду має бути воля народу, яка повинна виявлятися у періодичних і несфальсифікованих виборах. Відповідно до ст. 25 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, кожний громадянин без будь-якої дискримінації та без не­обгрунтованих обмежень повинен мати право й можливість брати участь у ве­денні державних справ як безпосередньо, так і через посередництво вільно обра­них представників, а також голосувати та бути обраним на справжніх періодич­них виборах, що проводяться на основі загального та рівного виборчого права при таємному голосуванні і забезпечують свободу волевиявлення виборців.

У статті 3 Першого протоколу до Конвенції проголошено, що Високі Договірні Сторони зобов'язуються проводити вільні вибори з розумною періо­дичністю шляхом таємного голосування за умов, які забезпечуватимуть народові вільне виявлення своєї думки при виборі законодавчої влади. Особливість цієї норми в тому, що вона є єдиним основним положенням Конвенції, в якому не йдеться про право чи свободу особи та в якому не передбачено невтручання з боку держави. Навпаки, в цій статті чітко сформульовано позитивне зобов'язан­ня держави.

Європейський суд до цього часу розглянув невелику кількість справ, у яких порушувалося питання про недотримання положень зазначеної статті. Водночас Суд постійно звертає увагу на те, що згідно з преамбулою Конвенції основні права і свободи людини найкраще забезпечує «ефективна політична демократія» (див. рішення від 2 березня 1987 р. у справі Матьє Моан іКлерфейт проти Бельгії).