Оскільки саме ст. З Протоколу містить характерний принцип «ефективної політичної демократії», вона відповідно має головну цінність у системі положень Конвенції (див. рішення від 17 липня 2001 р. у справі Селім Садак та інші проти Туреччини).

Слід зазначити, що розуміння органами, які контролюють виконання поло­жень Конвенції, положення Першого протоколу з часом змінилося. Зокрема. Європейська комісія з прав людини від ідеї «інституційного права» на проведен­ня вільних виборів (див. рішення від 18 вересня 1961 р. щодо прийнятності заяви № 1028/61) перейшла до концепції «універсального виборчого права» (див. рішення від 6 жовтня 1967 р. щодо прийнятності заяви № 2728/66), а потім — до поняття суб'єктивних прав участі у виборах: «права голосувати» та «права висува­ти свою кандидатуру на виборах до законодавчого органу» (див. рішення вії 30 травня 1976 р. щодо прийнятності заяв № 6745-6746/76).

Європейський суд схвалює останню концепцію, але при цьому наголошує на тому, що застосування положень ст. З Протоколу захищає виборчі права лише при формуванні «законодавчих органів». Ще в «підготовчих матеріалах» Першого протоколу зазначалося, що термін «законодавчий орган» необхідно тлумачити як політичний інститут, який згідно з національним законодавством виконує функції законодавчої влади незалежно від його структури (наявності палат тощо). Це положення було деталізоване в рішеннях Суду. Зокрема, у справі Гориздра проти Молдови (див. рішення щодо прийнятності заяви від 5 квітня 2002 р.) заяву було визнано неприйнятною в частині вимог, що стосуються муніципальних ви­борів; у справі «Башкаустайте проти Литви» (рішення щодо прийнятності заяви від 23 квітня 2001 р.) — в частині вимог, які стосуються президентських виборів, оскільки згідно з конституцією цієї країни лише парламент має виключні права приймати закони; у справі Черепкова проти Російської Федерації (рішення щодо прийнятності заяви від 3 грудня 2000 р.) — у частині вимог, що стосуються виборів до законодавчих органів суб'єктів Російської Федерації.

На сьогодні Європейський суд уже виробив певний підхід до тлумачення ст. З Протоколу: у його рішеннях зазначається, що право на вільні вибори є дуже важ­ливим, але не абсолютним. Такий підхід залишає місце деяким обмеженням з боку держав, проте ці обмеження мають встановлюватися задля досягнення законної мети з використанням пропорційних засобів і не повинні зашкоджува­ти суті права на вільні вибори та робити його неефективним (див. рішення віл 2 вересня 1998 р. у справі Ахмед та інші проти Сполученого Королівства; рішення від 30 березня 2004 р. у справі Хьорст проти Сполученого Королівства, № 2). Суд у кожному випадку ретельно перевіряє, чи було обмеження права на вільні вибори обґрунтованим і пропорційним поставленій меті.

У справі Матьє Моан і Клерфейт проти Бельгії Суд висловив думку, що у ст. З Протоколу не передбачено створення якоїсь конкретної виборчої системи (наприклад, пропорційного представництва чи прийняття рішення більшістю го­лосів за наявності одного або двох бюлетенів). Це пов'язано з тим, що: виборчі системи в різних країнах можуть істотно відрізнятися одна від одної і час од часу змінюватися; перед цими системами іноді ставляться несумісні завдання — більш чи менш точно відображати волевиявлення народу або об'єднувати різні ідейні рухи та сприяти формуванню достатньо логічної і чіткої політичної волі.

Європейський суд особливо застерігає, що з метою застосування ст. З Прото­колу будь-яке виборче законодавство має оцінюватися з урахуванням політично­го та історичного розвитку відповідної країни, адже деякі особливості, які непри­пустимі в умовах однієї політичної системи, можуть бути прийнятними в контексті іншої. Проте для держав існує межа у визначенні обмежень щодо реалізації права на вільні вибори. Це — повага до фундаментального принципу забезпечення «вільного вираження думки народу при виборі законодавчої влади» (див. рішення від 9 квітня 2002 р. у справі Підколзіна проти Латвії). При цьому названий принцип передбачає головним чином однаковий підхід до всіх грома­дян при реалізації ними свого права голосувати та бути кандидатом на виборах.

Для гарантії незалежності кандидатів на виборах до законодавчого органу і свободи виборців держави мають широкі можливості встановлювати консти­туційні правила щодо статусу членів парламенту, а також критерії, яким повинні відповідати кандидати. Наприклад, у справі Ахмед та інші проти Сполученого Королівства Суд дійшов висновку, що не було порушення ст. З Протоколу, тому що деяким посадовим особам (чиновникам високого рангу) заборонено балоту­ватися на виборах до законодавчого органу доти, поки вони не залишать свої по­сти, щоб забезпечити їх політичну безсторонність. У рішенні, постановленому 1 липня 1997 р. у справі Гітонас та інші проти Греції, Суд також не визнав пору­шення ст. З Протоколу, оскільки національним законодавством заборонено вису­вати свою кандидатуру на виборах особі, яка протягом останніх трьох років до часу проведення виборів перебувала на посаді в державних органах понад три місяці.

Обмеження права людини бути обраним до законодавчого органу може засто­совуватися також як засіб покарання особи за негромадянську поведінку або як превентивний засіб, якщо поведінка цієї особи становить загрозу демократії і з її обранням може виникнути небезпека зміни конституційного порядку держави. Однак принцип пропорційності, на думку Суду, передбачає, що такий засіб має бути тимчасовим і не може застосовуватись автоматично. Національні органи, у тому числі суди, в кожному конкретному випадку мають визначити, протягом якого часу обмеження права бути обраним як засіб покарання залишається про­порційним поставленій меті. Так, у рішенні, постановленому 17 червня 2004 р. у справі Жданок проти Латвії, йдеться про те, що заявниці було відмовлено в реєстрації кандидатом на парламентських виборах у 1998 р. і 2002 р. через те, що вона після революційних подій 13 січня 1991 р. брала «активну участь» у діяль­ності Комуністичної партії Латвії, яку 10 вересня 1991 р. було визнано неконсти­туційною. Дослідивши факти, Суд зазначив, що заявниця ніколи не притягалася до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, пов'язаних з її діяльністю як члена колишньої Комуністичної партії, і немає доказів того, що вона вчинила дії, спрямовані проти Республіки Латвія або на відновлення у ній тоталітарного режиму. Отже, Суд дійшов висновку, що поведінка заявниці не дає підстав для тривалого позбавлення її права балотуватися в депутати, і тому визнав порушення ст. З Протоколу.

У рішенні щодо справи Підколзіна проти Латвії Суд заявив, що положення латвійського закону про заборону громадянам, які не володіють державною мо­вою на достатньому рівні, висувати свою кандидатуру на виборах, мають на меті забезпечити належне функціонування законодавчого органу. Отже, ці положення відповідають ст. З Протоколу, тому що законодавче встановлення однієї робочої мови в парламенті є компетенцією держав. Водночас Суд зазначив, що з метою запобігання зловживанню владою держави повинні гарантувати об'єктивність і безсторонність органу, який перевіряє кандидатів на відповідність вимогам національного виборчого законодавства.

Актуальним у практиці Європейського суду є питання про обмеження актив­ного виборчого права особи (права обирати) у зв'язку з її засудженням до позбавлення волі. Зокрема, у рішенні щодо справи Хьорст проти Сполученого Королівства (№ 2) Суд відійшов від прецедентних рішень Європейської комісії, в яких зазначалося, що призупинення ув'язненим права голосувати не загрожує вільному волевиявленню народу під час парламентських виборів. У названій справі підданий Великої Британії Джон Хьорст скаржився, що відповідно до Закону про народне представництво 1983 р. його було позбавлено права голосу­вати на весь час тюремного ув'язнення. Розглянувши справу по суті, Суд визнав, що національні законодавчі органи мають широкі можливості розсуду у визна­ченні, чи можуть бути виправдані в сучасних умовах обмеження активного виборчого права осіб, засуджених до позбавлення волі, а також у питанні про справедливий баланс цих обмежень. Наприклад, національні органи повинні вирішувати, чи будуть обмеження на право голосувати застосовуватися до осіб, які вчинили певний вид злочину, або до засуджених за вчинення тяжких та особ­ливо тяжких злочинів, чи питання про позбавлення злочинця виборчого права має належати до компетенції суду, який постановляє вирок. Утім, нормативна заборона голосувати як абсолютна санкція щодо всіх осіб, які відбувають пока­рання у тюрмах, незалежно від обставин у кожному випадку та тяжкості вчине­ного злочину виходить за межі, встановлені у ст. З Протоколу, адже така заборо­на несумісна з реабілітацією правопорушника як законослухняного члена суспільства й «підриває авторитет» закону. У названій справі заявник скаржився на те, що його позбавили права голосувати шляхом автоматичного застосування до нього загального обмеження виборчого права щодо засуджених, тому, за вис­новком Суду, в цьому випадку порушення ст. З Протоколу мало місце.

Приблизно в 13 державах, які ратифікували Конвенцію, ув'язнені не можуть голосувати на виборах до законодавчого органу через чинність відповідного національного закону або відсутність необхідних умов. Рішення у справі Хьорст проти Сполученого Королівства (№ 2) створило прецедент, який зобов'язує ці дер­жави внести зміни до національного законодавства і привести його у відповідність із вимогами ст. З Протоколу. Таким чином, зазначене прецедентне рішення нині набуло ключового значення у системі конвенційного права.

Порушення права на вільні вибори було виявлене також у справі Лабіта про­ти Італії (див. рішення від 6 квітня 2000 p.). Як особа, яка перебуває під особли­вим наглядом поліції через підозру в належності до мафії, заявник автоматично був позбавлений виборчих прав і виключений зі списку виборців. Суд не запере­чив проти того, що тимчасове позбавлення виборчих прав осіб, належність яких до мафії підтверджується доказами, має законну мету. Однак у цьому випадку Суд не знайшов конкретного доказу на підтвердження вини заявника й тому не визнав цей захід таким, що відповідає законній меті.

Заслуговує на увагу прецедентне рішення Суду від 18 лютого 1999 р. у справі Метьюз проти Сполученого Королівства, в якому Суд вирішив принципову про­блему: чи захищені положеннями ст. З Протоколу суб'єктивні виборчі права лю­дини під час виборів до наднаціональних представницьких органів, зокрема до Європейського парламенту. У зв'язку з тим, що на момент прийняття Першого протоколу до Конвенції Європейського парламенту ще не існувало, це питання не було застережено у ст. З Протоколу. Тож Суд у цій справі застосував метод по­ширювального тлумачення правових норм, наголосивши, що Конвенція — це живий інструмент, який може бути інтерпретованим у світлі сучасних умов. У рішенні йдеться про те, що поняття «орган законодавчої влади» не обов'язково означає національний парламент і що вибори до Європейського парламенту не можуть виключатися зі сфери дії ст. З Протоколу лише на тій підставі, що цей парламент є наднаціональним, а не внутрішньодержавним представницьким органом. Суд розглянув повноваження Європейського парламенту в контексті Європейського співтовариства та дійшов висновку, що парламент бере участь у загальному демократичному нагляді за діяльністю Європейського Співтоварист­ва і достатньою мірою впливає на формування законодавства, що стосується цієї діяльності, тому його можна було вважати органом законодавчої влади.