103 3.9. Право на повагу до приватного життя.

Відповідно до ст. 8 Європейської конвенції, кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції. Частиною 2 передбачено, що органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Право на приватність гарантується Конституцією України. Зокрема, ст. 30 захищає територіальну приватність (недоторканність житла), ст. 31 — комуніка­ційну приватність (таємниця листування, телефонних розмов, телеграфна та інша кореспонденція), ст. 32 — інформаційну приватність («ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Консти­туцією України», «не допускається збирання, зберігання, використання та поши­рення конфіденційної інформації про особу без її згоди»), а ст. 28 — деякі аспекти фізичної приватності («жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам»).

Право на приватність гарантується низкою міжнародних документів, серед яких: ст. 19 Загальної декларації прав людини; статті 6, 8, 10 Європейської кон­венції з прав людини та основоположних свобод; Конвенція ООН про доступ до інформації, участь громадськості у процесі вироблення рішень та доступі до правосуддя у питаннях, коли йдеться про захист довкілля (ухвалена в Оргусі, Данія, 25 червня 1998 р.), та Конвенція про захист осіб стосовно автоматизова­ної обробки даних особистого характеру від 28 січня 1981 p. (ETS № 108);

Декларація про свободу вираження поглядів та інформації, ухвале

на 28 січня 1982 p., а також Рекомендація № R (81) 19 про доступ до інформації, яка знахо­диться в розпорядженні органів державної влади; Рекомендація № R (91) 10 про повідомлення третім сторонам даних персонального характеру, які зберігають­ся в державних органах; Рекомендація № R (97) 18 щодо захисту даних персо­нального характеру, які збираються та записуються для статистичних цілей, а також Рекомендація № R (2000) 13 стосовно європейської політики в питанні доступу до архівів.

Приватність тісно пов'язана з людською гідністю й іншими ключовими цінностями, такими, як свобода асоціацій та свобода слова. Вона стала одним із найбільш важливих питань у галузі прав людини новітнього часу.

Майже всі країни світу визнають право на приватність безпосередньо у своїх конституціях. Щонайменше, такі правові норми передбачають право на недотор­канність житла та таємницю кореспонденції. Найновіші конституції, наприклад, Південної Африки та Угорщини містять спеціальні норми щодо доступу та кон­тролю за інформацією особистого характеру.

У багатьох країнах, де приватність не визнано безпосередньо у конституції, наприклад, Сполучених Штатах, Ірландії та Індії, для реалізації цього права суди застосовують інші норми. Зокрема, міжнародні договори, де визнається право на приватність: Міжнародний пакт про громадянські та політичні права або Євро­пейська конвенція про права людини, що є частиною законодавства багатьох країн.

На початку 70-х років XX ст. у різних країнах почали прийматися законодавчі акти з метою захисту приватності. У всьому світі існує загальний рух у напрямі прийняття всеохоплюючого закону, яким встановлювалися б рамки для захисту. Більшість таких законів побудовані на моделях, запроваджених Організацією еко­номічного розвитку та співробітництва й Радою Європи.

У 1995 p., взявши до уваги недоліки законодавства та різний рівень захисту в кожній із держав, Європейський Союз запровадив загальноєвропейську директи­ву, що має забезпечити громадянам більш широкий обсяг захисту від зловживань їхніми даними. Директива щодо «Захисту осіб у зв'язку з обробкою інформації про особу та відсутністю обмежень на переміщення такої інформації» встановлює основу для національного законодавства. Кожна країна — член Європейського Союзу була зобов'язана внести необхідні зміни в національне законодавство до жовтня 1998 р.

Директивою також накладено зобов'язання на держав-членів забезпечити, щоб інформація особистого характеру щодо громадян держав — членів Євросоюзу передавалася та оброблялася за межами Європейського Союзу тільки у випад­ках, передбачених законом. Результатом цієї вимоги стало зростання тиску за межами Євросоюзу щодо ухвалення закону з питань приватності. Більше 40 країн вже мають закони з питань захисту даних або захисту приватності в інфор­маційному законодавстві. Багато інших започаткували процес розробки подібних законів.

Деякими країнами, особливо у Центральній Європі, Південній Африці та Південній Америці ухвалено законодавчі акти з метою захисту від порушень при­ватності, що допускалися за часів попередніх авторитарних режимів.

У багатьох країнах, особливо в Азії, а також у Канаді, існує розвинене або та­ке, що активно розвивається, законодавство з метою просування електронної торгівлі. У цих країнах визнають складність роботи із персональними даними споживачів, що відправляються з усього світу. Закон щодо приватності вводиться як частина правової бази, що має створити необхідні умови для електронної торгівлі шляхом встановлення загальних правил.

У 90-х роках XX ст. майбутній суддя Верховного Суду США Луїз Брандез сфор­мулював концепцію приватності як права особи «бути залишеною у спокої» (right to be left alone). Брандез переконував, що приватність — найцінніша із демократич­них свобод і виступав за те, щоб це було відображено в Конституції. У преамбулі до австралійської Хартії приватності йдеться, що «вільне та демократичне суспільство вимагає поваги до автономії особи та обмеження повноважень державних і приватних організацій порушувати цю автономію... Приватність є ключовою цінністю, що тісно пов'язана з людською гідністю та іншими ключови­ми цінностями, як свобода асоціацій, свобода слова... Приватність — фундамен­тальне право людини, на яке кожна особа може сподіватись». Алан Вестін, автор праці 1967 р. «Приватність та свобода», визначив приватність як прагнення людей вільно вибирати, за яких обставин та до яких меж вони будуть виставляти на по­каз перед іншими себе, свої переконання та дії. На думку Едварда Блоуштейна, приватність — інтерес людини. Вона захищає незалежність та гідність особи.

На думку Рута Гавісона, існує три складових елементи приватності: таємність, анонімність, усамітнення. Це стан, який може бути втрачено або за вибором са­мої особи, або через дії іншої особи.

Британський Calcutt Committee визначив, що «нами ніде не було знайдено аб­солютно прийнятного правового визначення приватності». Але комітет задоволь­нився можливістю знайти правове визначення і дав його у своєму першому звіті з питань приватності.

Право особи бути захищеною від втручання в її особисте життя та стосунки чи її родини безпосередньо фізичним шляхом або через публікацію інформації.

Інтерес до права на приватність особливо зріс у 60—70-х роках XX ст. з появою інформаційних технологій. Потенційні можливості для стеження з допомогою потужних комп'ютерних систем поставив на перший план вимоги встановлення спеціальних правил щодо збору та обігу інформації особистого характеру. У бага­тьох країнах це право було відображено в конституціях. Походження сучасного законодавства у цій сфері було закладено першим у світі законом про захист даних, який було введено в дію на землі Гессе у Німеччині в 1970 р. Наступними були національні законодавчі акти Швеції (1973), Сполучених Штатів Америки (1974), Німеччини (1977) та Франції (1978).

З цих законів виникло два надзвичайно важливих міжнародних інструменти. Це — прийнята в 1981 р. Конвенція Ради Європи «Про захист осіб у зв'язку з об­робкою інформації про особу та відсутністю обмежень на переміщення такої інформації» та Правила забезпечення захисту приватності у зв'язку із транскор­донним переміщенням інформації про особу, встановлені Організацією економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), якими визначено спеціальні вимоги стосовно обігу електронних даних. Правила, встановлені цими двома до­кументами, були покладені в основу законів про захист даних багатьох країн. Ці Правила визначають інформацію особистого характеру як дані, щодо яких вста­новлюється захист на кожному рівні їх використання від збору, зберігання до надання. Первинним серед цих Правил є право людини на доступ та внесення змін до своїх даних. Стосовно захисту даних немає великих розбіжностей у різних деклараціях та законах. Усі включають вимоги стосовно інформації особистого характеру. Отже, вона має бути: отримана чесним та законним шляхом; викорис­таною лише із заздалегідь визначеною метою; відповідною до поставленої мети, без зайвої інформації, що виходить за межі визначеної мети; точною і регулярно оновлюватися; знищеною, коли мета досягнута.

Отже, під час розгляду питання про те, чи була порушена ст. 8 Конвенції, не­обхідно відповісти на такі питання:

чи мало місце втручання у приватне життя; якщо так, то:

чи є це втручання обґрунтованим, а саме:

чи було втручання законним; якщо так, то:

чи переслідувало втручання законну мету; якщо так, то:

чи було втручання необхідним у демократичному суспільстві (зокрема, чи було воно адекватною реакцією на суспільну необхідність, що не потребує зволікань)?

Як згадувалося вище, ст. 8 включає, крім права на повагу до приватного жит­тя, також права на повагу до сімейного життя, житла і кореспонденції.

Щоб визначити поняття «сімейне життя», органи Конвенції вважають за не­обхідне встановити ступінь кровного споріднення у залучених до справи людей і наявність у них діючих сімейних зв'язків. Сімейне життя у трактуванні ст. 8 вклю­чає зв'язки між родичами, наприклад, між батьком, матір'ю і дітьми усередині од­ного шлюбу, а також між бабусею, дідусем і онуками. Не робиться різниці між «оформленою за законом» і «не оформленою за законом» родиною.

Гомосексуальні стосунки належать до сфери приватного, але не сімейного життя. Стаття 8 має справу з де-факто, а не де-юре сімейним життям між різно­статевими людьми, але поки не поширюється на де-факто сімейне життя між одностатевими людьми, що мають тривалі стійкі стосунки.

Стаття 8 гарантує право на повагу до сімейного життя. Це положення не доз­воляє особам вимагати права на сімейне життя, наприклад, шляхом вступу у шлюб чи шляхом одержання можливості мати дітей. Воно не ставить за обов'язок державі надавати іноземному громадянину в'їзд на свою територію з метою ство­рення там нових сімейних відносин. Однак вислання особи з держави, де живуть близькі члени його родини, може становити порушення ст. 8.

«Житло» означає місце, де людина проживає осіло. Щоб визначити, чи потрібно вважати те чи інше приміщення «житлом» за змістом ст. 8, суд надає важливого значення цілій низці питань. Серед них такі: чи визначає закон приміщення як житло? Чи має мешканець право власності на нього? Чи мав він на меті перетворити його в постійне місце проживання? Чи має ця людина інше «житло»? Відповідно до деяких рішень, ст. 8 поширюється і на службові приміщення.

Право на повагу до «кореспонденції» є правом на комунікації з іншими людь­ми, що не перериваються і не є підцензурними. Однак це право перестає діяти, як тільки лист досяг адресата. Поняття «кореспонденція» включає, щонайменше, листи і телефонні комунікації. Захист належить до засобів комунікацій, а не до їхнього змісту (яке звичайно належить до компетенції ст. 10 Конвенції).