В іншій справі, Краксі проти Італії (Craxi v. Italy), мова йшла про зачитування на суді роздруківок телефонних розмов, що були перехоплені під час слідства за кримінальною справою. Позивач, який був прем'єр-міністром Італії, піддався те­лефонному прослуховуванню. Роздруківки були представлені в суді і прийняті як докази. Уривки з низки перехоплених розмов були пізніше опубліковані в пресі (хоча ніхто не зізнався в їхньому розголошенні). Позивач був визнаний винним По суті справи, Європейський суд підтвердив, що висвітлення пресою судового процесу цілком відповідає вимозі ст. 8 про відкритість процесу. До завдань засобів масової інформації входить поширення інформації, а суспільство має право одер­жувати їх, особливо якщо це інформація про державних діячів. Однак суспільні;: інтерес в одержанні інформації поширюється лише на факти, пов'язані з кримінальними обвинуваченнями, висунутими проти обвинувачуваного.

У справі Краксі деякі розмови, чий переказ потім був опублікований у пресі, мали приватний характер і майже не були (зовсім не були) пов'язані з криміналь­ними обвинуваченнями. їхня публікація у пресі не відповідала насущній соціальній необхідності, отже, втручання було невідповідним. Проте постає пи­тання про те, чи є тут відповідальність держави? Публікації були зроблені приват­ними газетами, ніхто не заявляв про який-небудь контроль над ними з боку державної влади. Суд вважав установленим, що джерелом інформації були роз­друківки, внесені до реєстру окружного суду. Державний прокурор прийняв рішення не передавати їх у відкритий доступ (за італійськими законами внесення документа до бази даних відкриває до нього доступ лише сторонам процесу, але не громадськості). Отже, розголошення розмов не було прямим наслідком дій прокурора, а, швидше за все, було викликано збоєм у функціонуванні реєстр або одержанням пресою інформації від однієї зі сторін процесу або від адвокатів Необхідно було встановити, чи прийняла влада необхідні кроки для забезпечен­ня ефективного захисту прав позивача шляхом надання належних гарантій і про­ведення ефективного розслідування. Однак влада не виконала ці зобов'язання Отже, була порушена ст. 8.

У справі Пека (Peck) Суд підтвердив, що зйомка осіб у громадському місці без збереження інформації не представляє втручання у приватне життя. Однак регу­лярний і постійний запис даних може бути таким втручанням. У справі Пека мова йшла про передачу в засоби масової інформації відеокадрів, зроблених за допо­могою камери. На плівці була знята людина, яка здійснила спробу самогубства у громадському місці. Позивач не стверджував, що спостереження за ним під час спроби самогубства і постійний запис були втручанням у приватне життя. Замість цього в позові говорилося, що розголошення цього запису у спосіб, який позивач не міг передбачати, призвело до втручання у приватне життя. Сама спроба само­губства, до речі, не була записана чи обнародувана. Однак усі події після цього були розкриті без належного маскування особистості позивача. Це становило серйозне втручання у приватність. Щодо необхідності обнародування даних, то мова не йшла про вчинення злочину. Не заперечувалося і важливе значення відеоспостереження для виявлення і запобігання злочинів (роль, яку реклама ро­била ще більш ефективною). Однак у місцевої влади існували й інші можливості По-перше, влада могла ідентифікувати людину і спробувати одержати у неї згс і Хоча в загальному випадку це нелегко (у кадрі може опинитися відразу кілька людей), у цій ситуації була знята тільки одна людина. Очевидно, влада могла навести довідки в поліції й установити його особистість. По-друге, влада могла підретушувати зображення. Хоча в них і не було відповідного обладнання, у їх власних документах йшлося про намір таке обладнання одержати. Однак влада не зробила спроби підретушувати картину, яку самі ж представники влади надали засобам масової інформації. По-третє, влада могла докласти зусиль, щоб переко­нати засоби масової інформації підретушувати зображення. Можна було, напри­клад, не обмежуватися усними проханнями, а зажадати письмової гарантії. Влада зневажила першими двома можливостями, а початих нею кроків стосовно треть­ого варіанту було недостатньо. Таким чином, обнародування інформації не забез­печувалося достатніми гарантіями і становило непомірне втручання у приватне життя позивача.

Іншою великою сферою, де записуються персональні дані, є медицина. Збере­ження інформації в історіях хвороби (наприклад, збереження даних про утриман­ня у психіатричній лікарні після виписки пацієнта) є втручанням. Однак воно може бути обґрунтованим, якщо дотримується суворий режим конфіденційності, що виключає публічний доступ, і якщо система збереження записів служить за­конним інтересам функціонування лікарні і захисту прав самих пацієнтів. Такий підхід зайняла Комісія у справі проти Франції, незважаючи на те, що французь­кий суд узагалі визнав утримання позивача в лікарні незаконним.

Щодо збору персональних даних про приватних осіб державними структурами, то практика Європейського суду вказує: такі втручання загалом сумісні з гарантією приватності, що міститься у ст. 8, але тільки за умови, що вони переслідують закон­ну мету і супроводжуються достатнім захистом.

Наприклад, обов'язкова вимога надавати інформацію для перепису населення (включаючи стать, сімейний стан, місце народження) було визначено як втручан­ня у приватне і сімейне життя (людей також просили надати подробиці про інших мешканців будинку). Однак страсбурзькі інститути були задоволені тим, що інте­реси особи були достатньо захищені: відповіді були суворо конфіденційні, імена не використовувалися в комп'ютерному аналізі, заповнені формуляри не вноси­лися в загальнодоступні бази даних. Було враховано, що перепис має на меті економічний добробут країни.

Обов'язкова вимога з боку податкових органів щодо розкриття подробиць персональних витрат (теж деталі приватного життя) було визначено втручанням, але за обставин, що склалися, цілком обґрунтованим. Мова йшла про історію, коли позивач продав майно і виникло запитання, як він розпорядився великою сумою. В інтересах економічного добробуту країни було визнано обґрунтованим, що позивач повинен дати інформацію. Також був зроблений непрямий натяк на те, що подібні повноваження, застосовані з меншою вибірковістю, будуть вважа­тися непомірними.

У справі А. К. проти Нідерландів у пресі були опубліковані подробиці арешту позивача, який підозрювався в розпусних діях щодо малолітніх. Серед іншого згадувалося і про те, що поліція конфіскувала в будинку позивача велику кількість дитячої порнографії. Позивач стверджував, що поліція надала пресі неправильні відомості, а також розголосила подробиці, що давали змогу сусідам упізнати його. Було вирішено, що немає вказівок на те, що відомості були неправильні чи явно негативні за тоном. Навіть якщо припустити, що розголо­шення відомостей було втручанням у приватне життя, ця інформація була фак­тично точним коротким викладом, становила загальний інтерес і тому може розглядатися як необхідна для цілей права суспільства на одержання інформації. (Той факт, що інформація дала змогу упізнати позивача кільком людям, розгля­нутий не був).

Система персональних ідентифікаційних номерів (яка використовується, на­приклад, при реєстрації актів громадського стану, при рішенні адміністративних питань, сплаті податків, в охороні здоров'я, для потреб соціальних служб тощо) не є втручанням. Однак якщо система торкається приватного життя, її викорис­тання підпадає під ст. 8. Так, було встановлене втручання у справі, де ім'я позива­ча фігурувало у реєстрі неплатників податків. Реєстр знаходився у відкритому доступі. Втручання було визнано незначним і необхідним в інтересах економічного добробуту країни. Позивач не продемонстрував, що йому дійсно відмовили у видачі кредиту через реєстр, — навпаки, він сам заявив про борги, коли звернувся в кредитну компанію. Крім того, він міг звернутися до суду. При винесенні остаточного рішення було визнано, що принцип публічного доступу до офіційних баз даних має велике значення.

Однак той факт, що цілі категорії даних зараз визнані відкритими для всіх заінтересованих осіб, у майбутньому може призвести до розголошення персональ­них даних. Подібне відбулося у незвичайній справі 3. проти Фінляндії (Z. v Finland). Предметом судового розгляду були факти зґвалтування (і спроб зґвалтування) жінок людиною, який знав, що є ВІЛ-інфікованим. Щоб установити, наскільки обвинувачуваний усвідомлював цей факт, обвинувачення включило у справу історію хвороби його дружини, що теж проходила лікування як ВІЛ-інфікована. Дружина обвинувачуваного звернулася зі скаргою до Суду, і той визначив, що мало місце порушення ст. 8. Архіви у справі, що належать до історії хвороби пози­вачки, повинні були бути відкриті через 10 років, тобто, можливо, ще за її життя. За іншими справами визначався більш тривалий термін нерозголошення архівів.

У справі Вільямса (Williams) кілька британських організацій протягом тривало­го часу висловлювали занепокоєння з приводу намірів поліції створити велику базу даних про населення, зокрема, реєстр ДНК. У 1982 р. Вільямса засудили на 1 рік за крадіжку зі зломом і завдання тілесних ушкоджень. Поліція тоді взяла в нього пробу ДНК. Шість років потому він був знову заарештований, і від нього зажадали здати нову пробу: поліція припускала, що знайдена на місці убивства кров може бути його кров'ю. Після проведення аналізів підозри були зняті. Однак позивач заперечував проти того, що дані про його кров десь фіксуються як зразок для подальших розслідувань. Позов було відкинуто як неприпустимий на тій підставі, що насправді поліція ніколи не зберігала аналіз ДНК позивача в комп'ютерній базі даних. У поліції малося лише згадування про його групу крові. На прохання адвокатів позивача поліція стерла з комп'ютерної бази даних поси­лання на його пробу крові. Питання про те, чи відповідає Конвенції загальна база даних такого роду, залишається невирішеним.

Більшість справ, що розглядаються в Європейському суді, стосується поліцейських і медичних питань. Але існує значний список справ, пов'язаних із «секретними досьє», що ведуть спецслужби і розвідки. Досьє за своїм визначен­ням секретні, тому позивачі майже ніколи не знають, яка інформація в них запи­сана і для яких цілей застосовується. Про це стає відомо завдяки витокам зі спец­служб у пресу або у випадках, коли людина зверталася за одержанням роботи в режимну державну установу. Своїми рішеннями Європейський суд визнає необхідність збору розвідданих, у тому числі за допомогою прослуховування телефонів. Під час розгляду справ Суд зосереджувався на процесуальних аспек­тах. Перше: чи існують достатні юридичні підстави в законах країни для втручань у права, що викладені у позові? Друге: чи маються достатні процесуальні гарантії для запобігання зловживання владою? При цьому існування судового контролю і навіть прямого парламентського контролю не вважається обов'язковим, хоча за наявності цих видів контролю Суд звертав на них увагу. У Великій Британії діє не­залежна комісія з обмеженими правами з перегляду справ, а також спеціальний парламентський уповноважений. Таку систему Суд вважає достатньою. Суд визнає широкі межі розсуду за державами — учасницями Конвенції. Тому Суд не прийняв аргументацію позивачів з Великої Британії, які заявляли, що в інших країнах існують системи судового контролю і більш жорсткі законодавчі обме­ження повноважень держави. На думку Суду, державі-учасниці достатньо вико­нувати мінімум умов, що накладаються Конвенцією.