Коли постає питання про те, чи мало місце втручання в права, що гарантують­ся ст. 8 Конвенції, необхідно відзначити, що не всі заходи, які вживаються держа­вою і зачіпають життя окремої людини, можуть вважатися «втручанням» за змістом ст. 8. Найчастіше держава і сама не заперечує, що її дії є втручанням: на­приклад, у випадках позбавлення батьківських прав, позбавлення в'язнів права листування, проведення обшуків житла. Сам позивач повинен встановити факт втручання.

Вимога поваги до приватного життя знижується, якщо людина активно зай­мається громадською діяльністю. Під час розгляду прав, гарантованих ст. 8, най­складніше встановити, чи мало місце втручання саме у приватне життя.

Європейський суд свідомо уникає визначення «приватного життя» і надає пе­ревагу, як правило, зосередженню на конкретному питанні. Кількість справ, пов'язаних із правом на приватне життя (чи приватність, як його часто назива­ють), відносно невелика. Крім того, це поняття стикається з іншими сферами, що захищаються ст. 8 Конвенції: сімейним життям, житлом, кореспонденцією. У низці справ такий збіг був відображений у загальному підході, який був обра­ний судом стосовно порушень ст. 8, не конкретизуючи, який саме аспект був по­рушений. Наприклад, у справі Класса обвинувачення у перехопленні ко­мунікацій (пошти і телефонних розмов) було визначено судом як потенційне втручання в сімейне і приватне життя, кореспонденцію і житло.

У справах Ментес та інші проти Туреччини і Кіпр проти Туреччини Суд вирішив, що навмисне знищення спецслужбами житла і майна заявників торкається всієї сфери прав особистості, які захищаються ст. 8: сімейне життя, приватне життя і житло. Суд ухвалив, що немає потреби у їх розподілі. Вислання осіб, які довгий час проживали у країні, Суд також визначив як втручання у приватне життя за ст. 8.

Якщо вивчати судові прецеденти, можна побачити, що концепція «приватно­го життя» належить до сфери безпосередньої особистої автономії. Сюди відно­сяться аспекти фізичної і моральної недоторканності. Концепція виходить за вузькі межі гарантій життя, вільного від небажаної публічності. Вона забезпечує поле, у межах якого кожний може вільно займатися розвитком своєї особистості. Сюди входить право на самоідентифікацію, а також право (можливість) розвива­ти взаємостосунки з іншими особами, у тому числі емоційні та сексуальні.

Виходячи з цієї концепції, Суд ухвалив, що право на повагу до приватного життя включає фізичну і психологічну недоторканність людини. Гарантії ст. 8 Конвенції, у першу чергу, покликані забезпечити розвиток особистості без втру­чання ззовні. Сексуальне життя будь-якої людини, без сумнівів, слід віднести до приватного життя. Під дію ст. 8 підпадають також право на прізвище і на ім'я, тому що прізвище та ім'я є засобом ідентифікації особи всередині родини і співтовариства.

Збереження персональних даних, що мають відношення до приватного життя, підпадає під дію ст. 8. Сюди ж належить захист медичних даних.

Такий підхід Суду наштовхує читача на думку, що приватне життя — не суво­ро окреслене захищене коло, а велика зона з доволі розмитими кордонами. Останні стають усе більш туманними в міру того, як приватне життя зближується із громадською діяльністю. Страсбурзькі інститути, починаючи з рішень за най­першими справами, підкреслювали, що існують обмеження щодо приватного життя. Багато дій держави прямо чи побічно торкаються можливості людини у самореалізації, але не всі вони можуть вважатися втручанням у приватне життя за змістом ст. 8. Так, у рішенні від 1972 р. знайшла відображення точка зору, що вимога поваги до приватного життя автоматично знижується в міру того, як лю­дина дедалі більше й більше займається суспільною діяльністю чи торкається інтересів третіх осіб. У числі розглянутих випадків було рішення про відсутність втручання у приватне життя при фотографуванні людей, які брали участь у публічному заході, і щодо заяв, зроблених у ході публічних слухань. Можна ствер­джувати, що приватне життя закінчується там, де починається суспільна діяльність. У справі Фрідла (Frield) такий підхід вважали цілком доречним. Мова йшла про застосовність ст. 8. Поліція сфотографувала позивача під час публічно­го заходу і зберігала знімки в досьє. Було вирішено, що фотозйомка не була вторг­ненням у приватне життя, оскільки була зроблена під час публічного заходу Про­те у рішенні говорилося, що допит позивача, здійснений після інциденту, і запис цього допиту дійсно становили втручання в приватне життя позивача, оскільки ці дії належали більше до його особистих справ.

Хоча фотоспостереження за діями осіб у громадських місцях без запису саме по собі не веде до втручання в приватне життя, регулярний чи постійний запис даних можуть означати таке втручання. Суд підтвердив цю позицію у недавній справі Пека (Peck). Тема набула розвитку в рішенні Суду за іншою справою, Перрі проти Великої Британії (Perry v. the UK). Суд вирішив, що звичайне використання відеокамер у громадських місцях, на вулиці чи у приміщеннях, таких, як торгові центри або поліцейські дільниці, де вони служать законним і передбачуваним цілям, не є порушенням ст. 8. Однак у справі Перрі поліція змінила кут огляду ка­мери таким чином, щоб одержати ясне зображення позивача, потім змонтувала відеозапис і показала свідкам, щоб ті упізнали його в ході кримінального проце­су. Було прийняте рішення, що ст. 8 у цьому випадку застосовна.

Інтерес представляє справа про ісландських собак. До 1984 р. закон забороняв жителям столиці Ісландії мати собак. За скаргою одного з городян Суд прийняв рішення, відповідно до якого гаранти ст. 8 не поширюються на взаємостосунки осіб із безпосереднім оточенням, якщо мова не йде про відносини з людьми. Утримання собаки як домашньої тварини, вирішив суд, неминуче вторгається в права інших осіб і суспільства.

Отже, питання «приватності» (що саме заслуговує на захист, якого ступеня захисту) повинні співвідноситися з правами інших осіб і співтовариства. Суд інтерпретував ст. 8 таким чином, що вона накладає і заборону на необгрунтоване втручання, і позитивне зобов'язання у наданні захисту від втручання інших.

У досить спірному рішенні, винесеному не на користь Росії, Суд ухвалив, що ст. 8 застосовна до відмови влади повернути паспорт позивачці після звільнення з ув'язнення. Суд відзначив, що позивачка не навела жодного конкретного при­кладу, який би виявляв собою неповагу до її приватного життя. Суд узяв до уваги, що в повсякденному житті російським громадянам найчастіше приходиться засвідчувати свою особистість навіть при здійсненні самих звичайних дій. Внутрішній паспорт необхідний для більш важливих потреб, таких, як влашту­вання на роботу й одержання медичного обслуговування. Тому позбавлення по­зивачки паспорта становило постійне втручання в її приватне життя. Відповідно до внутрішнього законодавства країни, паспорт повинен бути повернутий за ви­могою особи, звільненої з ув'язнення, а держава не надала доказів того, що відмо­ва повернути його за вимогою позивачки після звільнення з місць позбавлення волі має законну підставу.

Установивши, що розглянута справа має відношення до приватного життя особи у межах ст. 8, Суд розглядає питання про те, чи відповідало втручання в гарантовані ст. 8 права законам країни. Це робиться з метою переконатися у то­му, чи обмежені повноваження виконавчої влади щодо свавільного втручання в права людини з боку внутрішньої законодавчої чи судової влади. При цьому кон­цепція «законодавства» не обмежується внутрішніми юридичними нормами, а включає більш абстрактні і загальні уявлення про вимоги поняття «законності».

Щоб вирішити, чи було втручання «законним», потрібно відповісти на питан­ня: чи дозволене втручання внутрішньою законодавчою системою країни? чи є відповідна законодавча норма доступною для громадянина? Іншими словами, чи мав громадянин можливість одержати достатнє для обставин справи уявлення про норми закону, застосовні до цього випадку; чи достатньо точна норма закону, шоб дозволити громадянину передбачати (у розумних межах) можливі наслідки своїх дій; чи надає закон достатні гарантії від свавільного втручання в права?

Позиція Суду така: «Не можна вважати втручання законним, якщо юридичні повноваження виконавчої влади виражаються в термінах необмеженої влади. Закон повинен указувати межі будь-яких повноважень компетентної влади і спо­собів їх здійснення. Закон повинен з достатньою ясністю і з урахуванням закон­ної мети конкретного заходу надавати особі необхідний захист від свавільного втручання».

Висновок про те, що втручання не відповідає закону, достатній для висновку про порушення ст. 8.

Держава повинна вказати мету, заради якої вона втручалася у права позивача, гарантовані ст. 8.

Критерій втручання — його необхідність. Але «необхідно» — не синонім «обов'язково», «розумно» чи «бажано». Щодо поняття «демократичне суспільство», Суд висловився так: «Одним з фундаментальних принципів демо­кратичного суспільства є законність, на яку ясно посилається преамбула до Кон­венції. Законність передбачає, серед іншого, що втручання з боку виконавчої вла­ди в права осіб повинне бути предметом ефективного контролю. Цей контроль звичайно здійснюється судовою владою (принаймні, як останньою інстанцією), оскільки судовий контроль надає найкращі гарантії незалежності, неупередже­ності і належної процедури. Демократичне суспільство характеризується плю­ралізмом, терпимістю, широтою поглядів. Таким чином, держави мають позитив­не зобов'язання з забезпечення процедурних гарантій від свавілля як умову обґрунтованості втручання в права, що захищаються ст. 8. Щоб втручання було визнано «необхідним у демократичному суспільстві», воно повинно бути обґрун­товано «гострою соціальною необхідністю». Причини, що наводяться внут­рішніми судами для обґрунтування оскаржених заходів, повинні бути достатніми і стосуватися справи.

Суд визнав, що деякі аспекти прав, що захищаються ст. 8, мають більшу «вагу», ніж інші. Це, наприклад, право на сексуальні стосунки. Втручання в такі права дозволено, якщо маються «особливо серйозні причини». Суд розраховує, що європейські країни дійдуть до угоди між собою і встановлять, чи є втручання «необхідним».

Стаття 8 передбачає деякі обмежені рамки, в яких рішення приймає держава. Однак саме органи Конвенції визначають (враховуючи відповідні внутрішні законодавчі і нормативні акти), чи відповідають Конвенції мета і необхідність конкретного втручання в права. Якщо мова йде про особливо важливий аспект існування чи ідентифікації осіб, Суд буде з меншою ймовірністю погоджуватися з тим, щоб державі надавалися більш широкі повноваження приймати рішення. При цьому у справах про транссексуалів Суд припускає широкі повноваження для держави, хоча мова йде про той саме «інтимний аспект приватного життя» (сексуальна ідентифікація людини).

У деяких справах ступінь наданих державі меж розсуду залежить не так від того, наскільки права, що розглядаються, важливі для конкретної особи, як від того, з якими інтересами вступають у конфлікт ці права. Винятки зі ст. 8 повинні трактуватися у вузькому значенні.

Зупинимося докладніше на справах про втручання у «приватне» життя. Поди­вимося, як Суд установлював баланс між індивідуальними і суспільними інтере­сами у сфері «приватності». Існує низка важливих сфер, які можна в цьому зв'яз­ку піддати ретельному аналізу: захист персональних даних, сексуальна ідентифікація та орієнтація, фізична недоторканність.