Сексуальне життя людини, безсумнівно, є важливим аспектом його приватно­го життя. Держава, утім, може втручатися в приватне життя, якщо це відповідає § 2 ст. 8. Прикладом може слугувати суд над гомосексуалістом за статевий акт із дитиною, яка не досягла 16 років. Але в цілому Суд дотримується точки зору, що приватне життя гарантує сферу, у межах якої людина може встановлювати найрізноманітніші стосунки, зокрема, сексуальні. Таким чином, сексуальна іден­тифікація підпадає під захист ст. 8.

Питання сексуального життя людини мають інтимний характер і займають особливе місце в її приватному житті. Втручання в цю сферу повинне бути дуже серйозно обґрунтованим. Відмінними рисами демократичного суспільства є тер­пимість і широта поглядів. Для вторгнення у приватне життя зовсім недостатньо того, що визначена дія може когось шокувати, стривожити чи образити. Кримінальна заборона на гомосексуальні дії дорослих людей за взаємною зго­дою у приватній обстановці неодноразово визнавалася несумісною з повагою приватного життя за ст. 8, зокрема, у справі Даджіона (Dudgeon), де мова йшла про Північну Ірландію, Норріса (Norris) проти Ірландії і Модіноса (Modinos) про­ти Кіпру. Позивач може подати позов про те, що він є жертвою вже самого фак­ту існування в чинному законодавстві норм, що дорівнюють гомосексуалізм до злочину. Органи Конвенції не прийняли доводи представників держав про те, що конкретний позивач насправді не піддавався судовому переслідуванню чи погрозі переслідування. Навіть запевнень в існуванні політики толерантності з боку влади виявилося недостатньо у справі проти Кіпру: генеральний прокурор не міг скріпити такими зобов'язаннями своїх спадкоємців. На Суд не справили враження аргументи, якими держава намагалася обґрунтувати кримінальну за­борону на гомосексуальні дії дорослих у приватній обстановці. Аргумент Вели­кої Британії про те, що ця заборона продиктована глибокими релігійними почуттями жителів Північної Ірландії, був відкинутий. Аналогічна доля спіткала аргумент про необхідність захисту легко вразливого юнацтва від морального розтління.

Поняття «дорослих гомосексуальних» дій неодноразово розглядалося Судом з точки зору віку. З якого віку гомосексуальні дії повинні вважатися дозволеними? У Великій Британії починалися кількаразові спроби заперечити обмежувальний вік у 21 рік. На думку супротивників цього обмеження, воно надто високе і не­обгрунтоване, тим більше, гетеросексуальні дії вважаються законними з 16 років, а жіночі гомосексуальні дії взагалі не мають визначеного вікового обмеження. Суд відкинув ці аргументи, погодившись (можливо, спірно) з позицією Великої Британії, що ґрунтувалася на соціологічних висновках про те, що юнаки більш мають потребу в захисті від розтління, ніж дівчини. У Великій Британії, до речі, існує заборона на дорослі гомосексуальні дії за участю більш двох партнерів.

Тема була порушена також у справі Laskey, Brown і Jaggard. Група осіб піддала­ся судовому переслідуванню за садомазохистські дії. Незважаючи на велику кількість учасників, держава визнала факт втручання у приватне життя. Розглядаючи питання про домірність втручання, Суд відзначив, що дії мали організова­ний характер, у них брала участь велика кількість осіб, дії знімалися на відеоплівку, що потім поширювалася. Подібна поведінка не представлялася настільки «приватною», як стверджували позивачі. Проте Суд визнав, що садомазохистські дії позивачів у справі Las key, Brown і Jaggard не виходять за межі доб­ровільних сексуальних дій дорослих у «приватній обстановці». Суд не перекона­ла більшість Палати лордів, яка вирішила, що мова йде не про секс, а про насиль­ство. Цілком достатньо, що всі дії відбувалися у приватній обстановці для взаємного сексуального задоволення. Однак у питанні про те, чи обґрунтована заборона на подібні дії у кримінальному праві, думки членів Суду розійшлися. Більшість вважала, що така заборона переслідує законну мету захисту здоров'я, а державі дозволено вживати заходів, що захищають здоров'я. З огляду на надзви­чайний (а не незначний чи випадковий) характер розглянутих дій, втручання не виходило за межі розсуду держави. Суд не знайшов у справі порушення ст. 8.

Які «сексуальні» дії не захищає ст. 8? Вона не поширюється на секс за про­фесійну винагороду та інші дії, аналогічні проституції. Обґрунтованим вважається винесення судових вироків гомосексуалістам за полові акти з дітьми до 16 років з метою захисту останніх. Утім, дисциплінарне покарання поліцейсь­кого офіцера за співжиття з гомосексуалістом, який займався проституцією, було визначене як втручання, що не виходить за межі необхідності для запобігання за­ворушень (тобто для захисту доброї репутації поліції). Крім того, поліцейського всього лише звільнили, але не позбавили права на одержання пенсії.

У 2002 р. було остаточно і безумовно визнане право транссексуалів на визнан­ня їхньої нової особистості державою. До цього часу Суд займав іншу позицію, на­магаючись у кожній конкретній справі визначити, чи переважує вимога позивачів про внесення їхньої нової особистості до всіх відповідних документів (включаючи свідоцтво про народження) інтерес держави у захисті встановленої системи метрик громадян. Так, було встановлене порушення у справі Б. проти Франції, а у справі проти Італії сторони дійшли угоди. При цьому у справах проти Великої Британії (Rees, Cossey, and Sheffield and Horsham) порушень установлено не було.

Серед інших правових позицій Суду можна відзначити такі.

Вимога пристібатися ременями безпеки в автомобілях не вторгається у при­ватне життя. Тут проводиться аналогія з технікою безпеки у промисловості та обов'язок для людей користуватися пішохідними і підземними переходами.

У справі, коли розумово неповноцінному правопорушнику був призначений піклувальник, який міг дати згоду на лікування від його імені, не було встановле­не вторгнення у приватне життя. Втручання визнали обґрунтованим заради за­побігання злочинів і заворушень (інакше позивач міг становити небезпеку для своїх наглядачів).

Навіть якщо держава не вторгається у приватне життя чи фізичну або мораль­ну цілісність особи, на ній (державі) може лежати позитивне зобов'язання у за­хисті осіб від вторгнення в їхнє приватне життя з боку інших (справа X. і Y. проти Нідерландів).

Суд вважає, що обов'язкове медичне втручання, навіть якщо воно має незнач­ний характер, є втручанням у приватне життя. Обґрунтованим було визнане взят­тя обов'язкового аналізу сечі на наркотики у в'язницях. Суд вирішив, що це необхідно для запобігання заворушень і злочинів (може виправдати більш значне втручання у життя вільних громадян — обґрунтоване розходження). Обов'язко­вий аналіз крові водія, який перебуває під дією алкоголю, є обґрунтованим як необхідний захист прав і свобод інших людей.

Інший приклад — добровільна державна вакцинація. Батьки, чиї діти в резуль­таті одержали ускладнення на мозок чи померли, звернулися зі скаргою на пору­шення ст. 8. Суд не визнав вакцинацію втручанням: держава почала розумні за­побіжні заходи, навіть якщо заінтересовані особи не мали всіх наукових даних, що дають змогу оцінити можливий ризик. Не встановлено, що держава пов'яза­на яким-небудь загальним зобов'язанням за ст. 8 у наданні певної докладної інформації про вакцини чи протипоказання. Проведення за судовим рішенням аналізу крові на визначення батьківства було визнано обґрунтованим для захисту прав і свобод інших людей.

Ще приклад: батьки були оштрафовані за відмову піддати своїх дітей тестуван­ню на туберкульоз і направити дітей на флюорографію. Це було визнано втручан­ням у приватне життя, однак сумісним із загальним інтересом захисту здоров'я: позивачі не продемонстрували шкідливих наслідків, що стосуються справи.

Постанова про психіатричне обстеження осіб, яким було висунуто криміналь­не обвинувачення, було визнано необхідним втручанням, що обґрунтоване ме­тою запобігання злочинів.

Хоча основною метою ст. 8 є захист людей від свавільного втручання з боку державної влади, вона не просто вимагає від держави утримуватися від такого втручання. Крім цього негативного зобов'язання в ефективній повазі «приватно­го» життя можуть існувати і позитивні зобов'язання. Прецедентне право вказує на те, що держава, яка приєдналася до Конвенції, повинна не тільки обмежувати власне втручання межами ст. 8 (насамперед, негативне зобов'язання), але від дер­жави може також вимагатися захист можливості користуватися цими правами і забезпечення поваги до цих прав і свобод у внутрішньому законодавстві.

Ці зобов'язання можуть вимагати заходів, що спрямовані на забезпечення по­ваги до приватного життя навіть у сфері відносин людей між собою. Однак понят­тя «повага» не має точного визначення. Щоб визначити, чи існує таке зобов'язан­ня, потрібно враховувати справедливий баланс між загальним інтересом та інте­ресами особистості. При цьому державі в будь-якому випадку надані межі розсу­ду для ухвалення рішення про те, чи повинна вона виконувати таке зобов'язання, і якщо так, то як саме.

Ступінь позитивного зобов'язання держави у внесенні змін у закони чи вжи­вання тих чи інших заходів залежить від умов конкретної країни. Держави мають широкі межі розсуду при вирішенні питання, які кроки потрібно зробити для за­безпечення відповідності Конвенції з урахуванням потреб і ресурсів суспільства й окремих громадян. Суд вирішував, що держава має зобов'язання такого роду, ко­ли знаходив прямий і безпосередній зв'язок між заходами, що пропонував вжити позивач, і його приватним та (або) сімейним життям. Хиткість такого підходу ілю­струє, зокрема, термінологія, що використовувалася Судом. Указувалося, що в то­му, що стосується позитивних зобов'язань, немає точного визначення поняття «по­ваги» до приватного життя.

Розглянуті справи демонструють: для того, щоб було визнане порушення пози­тивного зобов'язання за ст. 8, втручання у права позивача повинне бути серйозним і значним, як у справі X. і Y. проти Нідерландів. Там мова йшла про основні цінності та істотні аспекти приватного життя: відсутності права в розумово неповноцінної дівчини порушити кримінальну справу проти людини, яка підозрювалася в її зґвал­туванні. Інший випадок — справа В. проти Франції, в якому транссексуалка жила в умовах щоденного приниження, будучи не в змозі змінити своє ім'я для відобра­ження нового соціального статусу.

Ще одним прикладом позитивного зобов'язання, що накладається ст. 8, є зобов'язання надати особі інформацію, яка є життєво важливою для ефективно­го користування цією особою правами за ст. 8.

У справі Герра (Guerra) Суд підтвердив позицію, зайняту у справі Гаскіна. Позов стосувався ненадання позивачам, які жили неподалік від хімічного заводу, інформації про можливу шкоду для довкілля і про те, що потрібно робити у випадку аварії на заводі. Суд вирішив, що свобода одержання інформації не по­винна означати, що вона накладає на державу позитивне зобов'язання зі збору та поширення інформації з власної ініціативи. Було вирішено, що ст. 10 незастосов­на. Проте, якщо особа може продемонструвати, що до її приватного чи сімейно­го життя прямо торкається ненадання чи відмова у наданні інформації, то пози­тивне зобов'язання за ст. 8 може накладати на державу обов'язок надати таку інформацію. Тому Суд у справі Guerra вирішив, що Італія не виконала свого пози­тивного зобов'язання за ст. 8, оскільки не надала «суттєву» інформацію, яка могла б дозволити позивачам самим оцінити екологічний ризик подальшого проживан­ня поблизу від заводу.