зрозуміло, що система кримінального правосуддя, яка вважає зізнання головним доказом вини, заохочує представників органів, котрі беруть участь у розсліду­ванні злочинів, — і на котрих часто тиснуть, вимагаючи результату, — застосову­вати методи фізичного чи психологічного примушення. У контексті запобігання катуванням та іншим формам жорстокого поводження особливого значення на­буває розроблення методики кримінального розслідування, застосування якої уможливить менше покладання на зізнання та інші свідчення чи відомості, отри­мані шляхом допитів, при засудженні винуватих.

Здійснення електронних записів (тобто аудіо- чи відеозаписів) проведених поліцією допитів є важливою додатковою гарантією запобігання жорстокому по­водженню із затриманими. Комітет із задоволенням відзначає, що кількість країн, де розглядається запровадження такої практики, наразі зростає. Подібна практика призведе до наявності повного й автентичного запису перебігу допитів, що значно полегшить розслідування будь-яких тверджень щодо жорстокого по­водження. Це відповідає як інтересам осіб, з якими жорстоко поводились у поліції, так і, водночас, інтересам поліцейських, котрих безпідставно обвинува­чують у фізичних чи психологічних знущаннях. Наявність записів здійснених поліцією допитів також зменшить вірогідність навмисної відмови підсудних від попередньо даних свідчень.

Інспекторам Комітету неодноразово та не в одній країні доводилося бачити приміщення для допитів, сам вигляд яких не міг не лякати. Наприклад, суцільний чорний колір і яскраве світло, яке точково спрямовується на допитувану особу. Таких приміщень не повинно бути в правоохоронних органах.

Приміщення для допитів мають бути належно освітлені, опалені та вентильо­вані; крім того, всі учасники процесу мають однаково зручно розміститися на схожих за дизайном стільцях. Працівник поліції, який проводить допит, не має розташовуватися так, щоби домінувати над підозрюваним, — тобто він не має сидіти ані на висоті, ані на відстані. Приміщення для допитів мають бути витри­мані в нейтральній кольоровій гаммі.

Представники Комітету в окремих країнах зустрічалися з практикою зав'язу­вання очей особам під вартою у поліції, особливо під час допитів. Комітету про­понувалися різні та нерідко суперечливі пояснення представників правоохорон­них органів щодо цілей подібної практики. Інформація, накопичена протягом років, дає Комітету підстави стверджувати, що у багатьох чи навіть у переважній більшості випадків затриманим зав'язують очі, щоби вони потім не могли упізна­ти правоохоронців, які з ними жорстоко поводилися. Навіть за умови невжиття фізичного насильства зав'язування очей затриманому (особливо при проведенні допиту) є щодо нього утиском, котрий часто дорівнює психологічно жорстокому поводженню. Комітет рекомендує суворо заборонити практику зав'язування очей особам, які перебувають під вартою у поліції.

Досить часто представники Комітету знаходять у поліцейських приміщеннях такі підозрілі предмети, як дерев'яні кийки, ручки від швабр, бейсбольні бити, металеві стрижні, важкі шмати кабелю або муляжі пістолетів чи ножів. Виявлення таких предметів неодноразово підкріплювало зроблені представникам Комітету заяви осіб, які стверджували, що під час перебування у відповідних установах під вартою такими предметами їх залякували і/або били.

Представники правоохоронних органів найчастіше кажуть, що такі предмети були конфісковані у підозрюваних і будуть використані як докази. Однак той факт, що подібні предмети ніколи не мають ніякого маркування і часто є розки­даними по всьому приміщенні (чи навіть схованими за завісами або в шафах), спонукає до скептичного ставлення до такої версії правоохоронців. Щоб розвіяти припущення стосовно неправомірної поведінки своїх працівників і одночасно відвернути потенційну небезпеку як для персоналу, так і для затриманих, поліція завжди має належно маркувати всі вилучені предмети, які надалі фігуруватимуть як докази, реєструвати їх і зберігати в спеціально обладнаному приміщенні. Будь-які інші подібні предмети не можуть знаходитися у приміщеннях правоохорон­них органів.

З самого початку своєї діяльності Комітет наполягав на забезпеченні трьох ос­новних прав осіб, затриманих поліцією: право на доступ до адвоката, право бути оглянутим лікарем і право на сповіщення родича або іншої третьої сторони, на розсуд затриманого, про факт його затримання. Багато держав вдалися до заходів, рекомендованих Комітетом і спрямованих на запровадження чи краще забезпе­чення таких прав. Зокрема, право на допомогу адвоката під час перебування під вартою у поліції широко визнається в багатьох країнах, які відвідуються інспек­торами Комітету, а ті нечисленні країни, де це право ще не існує, мають плани щодо його запровадження.

Утім, у кількох країнах неохоче додержуються рекомендацій Комітету щодо гарантування затриманому допомоги адвоката з моменту його взяття під варту. У деяких країнах затримані поліцією особи отримують таке право лише після то­го, як пробудуть під вартою протягом певного, визначеного законом часу; в інших країнах затриманий набуває права на допомогу адвоката лише з моменту, коли його офіційно оголошують підозрюваним.

Комітет багаторазово наголошував, що, як свідчить його досвід, небезпека за­лякувань і фізичної жорстокості щодо затриманої особи є найбільшою відразу після взяття її під варту. Отже, можливість затриманих залучити свого адвоката саме у цей проміжок часу становить засадничу гарантію від жорстокого повод­ження. Існування такої можливості переконливо впливатиме на тих, хто може схилятися до жорстокого поводження із затриманими. Більше того, адвокат доб­ре знатиме, до яких дій удатися, якщо жорстоке поводження справді трапиться. Комітет визнає, що за виняткових обставин захист законних інтересів поліцейсь­кого розслідування може унеобхіднити деяке відкладення можливості затрима­ного поспілкуватися з адвокатом, на кандидатурі якого він наполягає. Однак подібні обставини не повинні призводити до того, щоб затриманий протягом усього цього часу взагалі не мав адвокатської допомоги: йому треба забезпечити можливість спілкуватися з іншим, незалежним адвокатом.

Право на допомогу адвоката має включати право бесідувати з ним віч-на-віч. У принципі, затриманому має бути надане право на присутність його адвоката на всіх допитах, що їх проводить поліція. Природно, це не має позбавляти поліцію можливості допитати затриманого з невідкладних питань за відсутності адвоката (якщо він не може з'явитися одразу) чи виключати заміну адвоката, який заважає належному ходу розслідування.

Комітет також знову наголошує на тому, що право на адвоката має належати не тільки підозрюваним у вчиненні кримінальних злочинів, а й тим, кого закон зобов'язує з'явитися — і якийсь час провести — у поліцейському приміщенні — наприклад, особам, які фігурують як свідки.

Для того, щоб право на адвоката ефективно забезпечувалось на практиці, не­обхідно передбачити відповідну процедуру для осіб, які не мають фінансової змо­ги оплатити послуги адвоката.

Особам, яких тримають у поліції під вартою, закон має надавати право бути оглянутим лікарем. Іншими словами, якщо особа вимагає медичного огляду, лікар має бути викликаний негайно, а представники поліції не повинні відсіюва­ти жодні подібні вимоги. Більше того, право бути оглянутим лікарем має включа­ти право затриманого бути оглянутим тим лікарем, на якому він зупинить свій вибір (додатково до будь-якого медичного огляду, здійсненого лікарем, якого викликала поліція).

Всі медичні огляди затриманих поліцією осіб мають проводить так, щоб роз­мову між затриманим і лікарем ніколи не було чутно і також не було видно (крім випадків, коли сам лікар вимагає інакшого) представникам правоохоронних органів.

Також важливо, щоб всі особи, звільнені з-під поліцейської варти без постан­ня перед суддею, мали право безпосередньо вимагати медичного огляду (медич­ної довідки) у/від лікаря, визнаного судово-медичним експертом.

Право затриманого на те, щоб про його затримання повідомили третій сто­роні, має, у принципі, бути гарантоване з самого початку перебування під вартою у поліції. Комітет, звичайно, усвідомлює, що здійснення цього права може підля­гати певним виняткам заради захисту законних інтересів поліцейського розсліду­вання. Однак подібні винятки мають бути чітко визначеними і жорстко обмеженими в часі, а застосування виняткової процедури має супроводжуватися відповідними гарантіями (наприклад, реєстрація на письмі необхідності відклас­ти сповіщення про затримання, із зазначенням підстав, і отримання дозволу на відкладення сповіщення від старшого за посадою працівника правоохоронних органів, не пов'язаного з розслідуванням цієї справи, або від прокурора).

Права позбавлених волі осіб будуть не надто вартими, якщо такі особи про них не знають. Тому необхідно, щоб особам, яких поліція бере під варту, чітко повідо­мляли про їхні права, без зволікань і мовою, яку вони розуміють. Для цього слід запровадити систему надання кожному затриманому, на самому початку його перебування під вартою, спеціальної форми із чітко викладеними правами. Більше того, кожний затриманий має розписатися, що його поінформовано про відповідні права.

Комітет неодноразово наголошував на ролі органів судової влади і прокурату­ри у відверненні жорстокого поводження поліції із затриманими. Наприклад, усі особи, які затримані поліцією і яких пропонують утримувати під вартою до суду, мають особисто постати перед суддею, котрий прийме відповідне рішення; у дея­ких країнах, які відвідують представники Комітету, такої практики не існує. Якщо підозрюваний, з яким жорстоко поводилися, вчасно постане перед суддею, він зможе подати скаргу. Більше того, навіть за умови неподання скарги суддя зможе своєчасно вжити належних заходів у разі наявності ознак жорстокого поводжен­ня (зокрема, видимі пошкодження, загальний вигляд затриманого чи його поведінка).

Зрозуміло, що у випадках наявності ознак жорстокого поводження поліції суддя має вжити належних заходів. Отже, у всіх випадках, коли підозрювані у вчи­ненні кримінальних злочинів, які постали перед суддею після перебування під вартою в поліції, стверджують, що з ними жорстоко поводилися, суддя має пись­мово запротоколювати такі скарги, негайно призначити судово-медичну експер­тизу і забезпечити належне розслідування заявлених тверджень. Таких заходів слід вживати незалежно від того, чи на особі, яка перебувала під вартою, є видимі зовнішні пошкодження. Більше того, навіть за відсутності конкретних тверджень про жорстоке поводження судця має призначати судово-медичну експертизу в усіх випадках, коли є підстави вважати, що постала перед ним особа могла пост­раждати від жорстокого поводження з нею.

Сумлінне розслідування судовими та іншими відповідними органами всіх скарг про жорстоке поводження поліції із затриманими і, коли треба, призначен­ня належного покарання матимуть потужний стримуючий ефект. З іншого боку, невжиття згаданими органами дієвих заходів за отриманими скаргами означати­ме, що правоохоронці, схильні до жорстокого поводження із затриманими, швидко дійдуть висновку про безкарність власних вчинків.

Певні обставини подеколи вимагають проведення поліцією додаткових до­питів осіб, які до суду перебувають в тюрмі. Комітет вважає, що з погляду попе­редження жорстокостей краще, щоби такі допити проводилися не в поліції, а у відповідному тюремному закладі. Передання осіб, які до суду перебувають у тюрмі, під варту поліції для подальших допитів має запитуватися і дозволятися лише тоді, коли є безумовно необхідним.

Перебування під вартою у поліції триває (чи, принаймні, має тривати) доволі недовго. Утім, умови утримання в поліцейських камерах мають відповідати пев­ним основним вимогам.