Суд розцінив як катування застосування силами безпеки «палестинського підвішування» (Aksoy v. Turkey judgement of 18 December 1996, Reports ... 1996-VI, § 64). Так само Суд оцінив випадок, коли заарештована була зґвалтова­на і піддана іншому брутальному та принизливому поводженню з метою одержа­ти інформацію від неї та її родини (Aydin v. Turkey judgement of 25 September 1997, § 83). Тим самим терміном було визначено і мордування потерпілої за допомогою електричного струму, обливання гарячою і холодною водою, удари по голові, що супроводжувалися погрозами піддати поганому поводженню і її дітей (Аккод v. Turkey judgement of 10 October 2000, § 116). Удар прикладом гвинтівки у сукупності з побиттям руками і ногами, що закінчилися ушкодженням і тривалою утратою функцій мозку, визначив оцінку Суду в ще одній справі проти Туреччини (Ilhan v. Turkey judgement of 27 June 2000).

Може також бути встановлене порушення ст. З і стосовно загиблого, якщо є докази застосування до нього катувань.

З певною визначеністю можна констатувати тенденцію до більш жорстких оцінок з боку Суду щодо прямого насильства чи інших нелюдських дій проти осо­бистості. Як уже зазначалось, Суд відкрито позначив цю тенденцію у справі Selmouni проти Франції, де пославшись на свою традицію тлумачити Конвенцію у світлі сучасних умов, заявив, що «певні дії, які раніше розглядалися як «нелюдсь­ке чи таке, що принижує гідність, поводження» на відміну від «катувань», можуть надалі оцінюватися інакше».

З одного боку, як нелюдське поводження Суд може розцінити навмисне за­подіяння страждань, якщо певні обставини все таки не дають змогу йому охарак­теризувати таке поводження як «катування». Так само може розцінюватися не ли­ше безпосереднє використання сили, але і створення обстановки, за якої людина зазнає страждань. Суд визнав нелюдським і таким, що принижує гідність, пово­дженням тримання апелянта в холодній і темній камері, із зав'язаними очима, і поводження з ним таким чином, що залишилися рани і синці на тілі. В іншій справі такий самий висновок ґрунтувався на доказах, які свідчили, що апелянти страждали не тільки від холоду, але і від страху і занепокоєння щодо своєї долі.

«Погроза застосуванням поводження, забороненого ст. З, за умови, що вона достатньо реальна і безпосередня, може як така суперечити цьому положенню.

Таким чином, погроза застосувати до людини катування може в деяких обстави­нах утворити, щонайменше, нелюдське поводження» (Campbell and Cosans v. the United Kingdom judgement of 25 February 1982, Series A no 48, §25—26).

З іншого боку, «нелюдське поводження» охоплює більш широкий спектр мож­ливих порушень. Для визнання нелюдського поводження певні дії не обов'язко­во повинні мати характер безпосереднього насильства. У певних випадках ті чи інші дії з боку держави можуть порушувати ст. З Конвенції, навіть якщо вони не­навмисні та не мають на меті заподіяти страждання.

Суд розглянув кілька справ, у яких знищення майна було визнано нелюдсь­ким поводженням. У справі Dulas проти Туреччини заявниці було під час подій понад 70 років. її будинок і майно були знищені на її очах під час операції сил без­пеки; вона позбавилася даху над головою і засобів існування і змушена була зали­шити село і громаду, де прожила все життя. Влада не вжила ніяких заходів, щоб допомогти їй у такому становищі. З огляду на те, яким чином її будинок був зни­щений і її особисті обставини, Суд вважав, що заявниця мала була зазнати доволі жорстоких страждань через дії сил безпеки, аби класифікувати їх як нелюдське поводження у значенні ст. З Конвенції. Схожі рішення були прийняті ще в деяких справах проти Туреччини.

У деяких випадках Суд визнав жертвами порушення ст. З родичів осіб, які зникли безвісти у зв'язку з операціями сил безпеки. Чи є члени родини зниклих безвісти потерпілими за ст. З «залежить від певних обставин, що надають страж­данням потерпілих ступінь і характер, відмінні від моральних страждань, яких неминуче зазнають родичі жертв серйозного порушення прав людини. Мають значення близькість родинних зв'язків — у цьому плані певне значення надається відносинам батьки — діти, — особливі обставини споріднення, ступінь, в якому члени родини були очевидцями розглянутих подій, участь членів родини у спробах одержати інформацію про зниклих осіб та спосіб, у який органи влади реагували на ці спроби з'ясувати долю зниклих». Часто саме позиції органів влади в ситуації, коли людина зникла безвісти і є підозра, що до цього причетні агенти держави, Судом надається велике значення.

У відносно самостійну категорію слід виокремити рішення щодо умов тримання в закритих установах (в'язниці, психіатричні лікарні тощо). Суд вважає, що держава зобов'язана забезпечити, щоб людина трималася в умовах, сумісних з її людською гідністю, щоб спосіб і методи виконання покарання не за­подіювали їй страждань і тягот такої інтенсивності, яка перевищує неминучий ступінь страждань, притаманних триманню під вартою, і щоб, з огляду на прак­тичні потреби тюремного ув'язнення, її здоров'я та благополуччя належним чином забезпечувалися, у тому числі і шляхом надання необхідної медичної до­помоги.

Під час обговорення умов тримання в закритих закладах з погляду ст. З Суд за­стосовує власні критерії, що ґрунтуються на зважуванні найрізноманітних чинників, і не зв'язаний з оцінками інших, у тому числі і міжнародних інститутів. Наприклад, у справі Aerts проти Бельгії Суд узяв до уваги висновок Комітету з попередження катувань, де зазначалося, що загальні умови тримання в психіат­ричному відділенні були «нижче мінімального прийнятного рівня з етичної і гуманітарної точок зору». Однак Суд не визнав порушення ст. З щодо апелянта, оскільки не встановив, що ці умови особливо серйозним чином позначилися на психічному здоров'ї апелянта.

В іншій справі, з огляду на вкрай погані умови тримання (зокрема, недостат­ню кількість спальних місць, відсутність денного світла та ін.), а головне — надзвичайно довгий термін тримання в таких умовах, Суд визнав порушення ст. З Конвенції.

До цієї категорії слід віднести справу Кеепап проти Великої Британії, де держа­ва була визнана відповідальною за неналежну турботу про здоров'я апелянта. Подовживши тюремне ув'язнення апелянта лише на дев'ять днів до його звіль­нення, адміністрація недооцінила можливого впливу такого заходу на психіку потерпілого, що призвело до його самогубства. Це було розцінено як нелюдське поводження. В іншій справі, схожій за обставинами з попередньою, низка фак­торів не дозволили визнати порушення державою Конвенції.

Як таке, що принижує гідність, поводження може розцінюватися, «якщо воно викликає в потерпілих почуття страху, пригніченості і неповноцінності, здатні образити й принизити них, зламати їх фізичний чи моральний опір», або «спону­кати їх діяти проти своєї волі і совісті».

Однак відсутність будь-якої з цих специфічних цілей не виключає можливості класифікувати поводження як таке, порушує ст. З Конвенції. Наприклад, у справі Price проти Великої Британії Суд не встановив наміру образити чи принизити за­явницю, однак зважив, що «тримати під вартою каліку в умовах, де вона могла одержати... загострення хвороб, оскільки її ліжко було занадто тверде і недосяж­не в її становищі, і вона не могла користуватися туалетом і підтримувати чистоту без надмірних труднощів, складає поводження, що принижує гідність». Той самий підхід був застосований у справі Peers щодо умов тримання у в'язниці.

Можна помітити тут серйозну еволюцію в поглядах Суду, якщо згадати вис­новки Суду у справі Ірландії проти Великої Британії: «Хоча вправи, що затримані були змушені виконувати, містили певний ступінь примусу і мали заподіювати страждань, це було скоріше наслідком браку розважливості (lack of judgment), ніж наміру завдати болю або приниження». Суд визнав, що «Королівська поліція Ольстера і війська додержувались... ганебної і гідної осуду практиці», однак відмовився встановити порушення ст. З Конвенції.

«Публічність може бути релевантною обставиною при оцінці, чи є покарання «таким, що принижує гідність», у значенні ст. 3. Однак Суд не вважає, що відсут­ність публічності обов'язково перешкоджає зарахуванню того чи іншого пока­рання до цієї категорії: цілком достатньо може бути того, що потерпілий прини­жений у своїх власних очах, навіть якщо він не був принижений в очах інших осіб».

Суд також має встановити, що певне поводження спричинило для особи потерпілого несприятливі наслідки, несумісні з вимогами ст. 3. Суд не визнав по­рушення у справі Raninen проти Фінляндії, де апелянт оскаржував застосування на­ручників під час арешту і припровадження його до місця затримання. Хоча Уряд визнав, що у застосуванні наручників не було потреби, і Суд врахував багато чинників, у тому числі те, що події відбувалися під час незаконного арешту і при­вселюдно, однак він не встановив причинного зв'язку між цими подіями і тими психологічними проблемами, що виникли в апелянта кількома місяцями пізніше.

Як вже зазначалося, для того, щоб скласти порушення ст. З, ступінь принижен­ня має перевищувати звичайний елемент приниження, властивий будь-якому по­каранню. Однак якщо така надмірність доведена, Суд не знаходить виправдань для застосування такого покарання. «Не припустимо ні в якому разі вдаватися до покарань, що порушують ст. З, який би стримуючий ефект вони не мали».

Як і у всіх випадках міжнародної відповідальності держави захист ст. З спрямо­вано тільки проти дій держави — учасниці Конвенції (її «органів, агентів чи служ­бовців»).

Іноді виникають питання про відповідальність держави-учасниці за дії — можливі чи дійсні — держав, що не зв'язані зобов'язаннями щодо Конвенції. Такі проблеми виникають у справах про висилку та екстрадицію в треті країни. Євро­пейський суд виробив концепцію, відповідно до якої держава не повинна виси­лати чи видавати людину в країну, де існує ймовірність стати жертвою поганого поводження. Суд фактично сформулював зобов'язання, аналогічне зобов'язанню держав за Конвенцією ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (Конвенція ООН проти катувань). З цього погляду особливий випадок становить справа D. проти Великої Британії. На відміну від справ, де висилка ставила апелянта під загрозу поганого поводження, тут висилка вступала в протиріччя зі ст. З через те, що внаслідок її апелянт — невиліковно хвора людина — позбавлявся відповідного медичного догляду, тобто певного блага, яке він мав у країні, що висилає.

Дії приватних осіб, навіть якщо вони підпадають під визначення «поганого поводження» можуть спричинити відповідальність держави тільки у специфічних обставинах. Наприклад, в одному з рішень Суд визнав Великобританію відповідальною за погане поводження, допущене батьками щодо своїх дітей. Суд відзначив, що до поганого поводження з дітьми привернули увагу місцевої влади ще у жовтні 1987 p., однак дітей узяли під опіку лише ЗО квітня 1992 р. Суд вва­жав, що держава «мала законний обов'язок захистити дітей і низку повноважень для цього, у тому числі можливість забрати їх з дому». Також може ставитися пи­тання про відповідальність держави у випадку поганого поводження з боку при­ватних осіб, якщо події відбуваються в місцях позбавлення волі, коли державні органи несуть певні позитивні обов'язки щодо безпеки тих, хто там знаходиться.