Суд визнав, що в тій справі іспанська влада порушила приписи ст. 10 і аргумен­тував це тим, що: «Пан Кастеллс не висловив своєї думки з трибуни Сенату, що він міг би зробити без страху санкцій, але вирішив зробити це на сторінках часопису. Це не означає, проте, що він втратив своє право критикувати уряд. Не потрібно за­бувати, яким є головне завдання преси у правовій державі... Свобода преси... на­дає політичним діячам можливість критики і коментування того, що становить суспільну думку, надаючи можливість кожному брати участь у вільній демокра­тичній дискусії, що становить саму сутність демократичного суспільства...» [§ 43].

Суд також у тій справі відзначив, що згідно зі ст. 10: «межі припустимої крити­ки є ширшими щодо уряду, ніж щодо... політичного діяча. У демократичній сис­темі дії чи бездіяльність влади мусять підлягати прискіпливій перевірці не тільки законодавчої і судової влади, але також преси і суспільної думки. Крім того, домінуюче положення, яке займає уряд, робить необхідним накладання обме­жень на застосування кримінального процесу, особливо в тій сфері, де для відповіді доступні інші засоби...» [§ 46].

У такий спосіб Суд відхилив скаргу іспанського уряду щодо того, що заявник, маючи свої «обов'язки» і «відповідальність» як член Парламенту, переступив нор­мальні межі політичних дискусій, намагаючись дестабілізувати демократичну си­стему під час найбільш критичного моменту відразу після прийняття Конституції в 1977 р.

Концепція «обов'язків» і «відповідальності», звісно, не порожня. Найкращим прикладом у цьому питанні є грецька справа Гаджіанастасі 1992 р. Офіцер Гаджіанастасі був засуджений військовим судом за оприлюднення інформації незначної важливості, яка, однак, вважалася таємницею. Він оприлюднив інформацію стосовно певної зброї і її технічних характеристик, що могло спричинити значні збитки національній безпеці. Заявник стверджував, що звичайне технічне вивчення, яке базується повністю на його власній документації, не могло стано­вити загрозу національній безпеці. Засудження заявника апеляційним судом спиралося, проте, на розкриття «загальної інформації», щодо якої існує військо­ва вимога збереження таємниці. Два експерти, призначені апеляційним судом, визнали, однак, незважаючи на те, що вони використовували різні методи для дослідження, що «частину технічного знання неминуче було розголошено» [§ 45].

У справі Гаджіанастасі суд одностайно вирішив, що ст. 10 не було порушено. Члени Суду аргументували це так: «Потрібно взяти до уваги спеціальні умови, невід'ємні від військового життя, військові або спеціальні «обов'язки» і «відпо­відальність», які стосуються членів збройних сил... Заявник — офіцер К. Е. Т. А., відповідальний за експериментальну ракетну програму, був зв'язаний обов'язком збереження таємниці, якщо йдеться про будь-що, пов'язане з його обов'язками.

Грецькі військові суди не можуть підозрюватися у порушенні меж сфери оцінки, що повинна бути залишена внутрішній владі в питаннях національної безпеки. Надалі докази не виказують нестачі розумних пропорцій між застосову­ваними засобами і законною обґрунтованою ціллю, яку потрібно осягнути» [§§46-47].

Доступ до праці у державному секторі. Зрозуміло, що в деяких відділах держав­ної служби, передусім у тих, які особливо важливі з погляду внутрішньої і зовнішньої політики, держава повинна мати широкі межі свободи в призначенні і звільненні членів персоналу. Як уже згадувалося, посадові особи державної служби виконують обов'язки і несуть відповідальність, згадані в п. 2 ст. 10, що безпосередньо впливає на їхню свободу передавати іншим інформацію та ідеї. Це призводить до вирішення двох питань: право кандидата на публічну посаду мати доступ до інформації, зібраної про нього спеціальними чи іншими урядовими службами, з одного боку, або встановлення списку тих посад, щодо яких повинні бути виконані спеціальні вимоги «політичної коректності», з другого.

Суд займався правом на отримання інформації у шведській справі Ліндер 1987 р. Заявника було звільнено з посади теслі в публічному музеї військового флоту тому, що поліція безпеки вважала, що він створює загрозу для національ­ної безпеки, з огляду на його минулі тісні зв'язки з крайніми лівими. Заявник хотів мати доступ до свого персонального досьє з зібраними про нього поліцією даними. Таким чином, він хотів з'ясувати можливі неточності. Влада відхилила з прохання.

Суд вирішив, що в тій справі не було порушення «свободи одержання інфор­мації» у світлі ст. 10, тому що доступ до праці у публічному секторі не захищений Конвенцією. Суд сказав, що хоча ст. 10 гарантує право на свободу одержання інформації і «в основному забороняє уряду накладання обмеження у сфері отри­мання особою інформації, яку інші бажають або можуть бажати передати їй», це, однак, «в обставинах даної справи не надає права особі на доступу до реєстру, що містить інформацію щодо його особистої позиції, і при цьому це не зобов'язує уряд передати йому таку інформацію», взагалі забороняє уряду перешкоджати доступу до інформації, якою інші люди хотіли або могли поділитися. Що також]в таких обставинах, як в тій справі, не надає особі права доступу до реєстру, що містить інформацію про його посаду, і при цьому не покладає на уряд обов'язку ися такою інформацією з тією особою» [§ 74].

Десятьма роками пізніше, у квітні 1997 р., два шведські правники ще раз звер­нулися до Суду у справі Ліндера, з проханням про новий розгляд. Відповідно до представлених доказів, Уряд, нібито, подав до Суду неправдиві свідчення щодо центральних фактів. Один із правників заявив: «У зв'язку із тим, що п. Ліндер програв справу чотирма голосами проти трьох, і шведський суддя знав про не­правдиві твердження уряду, просимо про новий розгляд справи. Я думаю — при­наймні, якщо йдеться про пізніше твердження уряду, що Суд і Комісія вважають, що немає ніяких проблем із шведською системою керування персоналом — не­обхідно, щоб судовий процес було засновано на правдивих характеристиках цієї справи».

Суд застосовував подібний підхід протягом декількох років у німецьких спра­вах щодо відповідності німецького права і практики «Berufsverbot» Конвенції. Відповідно до політики «Berufsverbot», кожний державний службовець повинен присягати на вірність Конституції і її вартостям. Осіб, які поділяли крайні ліві і крайні праві симпатії, не приймали на державну службу навіть на найнижчу по­саду. Суд не визнавав тієї практики як такої, що суперечить ст. 10 Конвенції (справи 1986 р. Ґлансенап і Косєк). У тих справах Суд обмежився, в основному, твердженням, що право доступу до державної служби не охороняється Кон­венцією. Це означає, що відмова у працевлаштуванні особи на посаду публічно­го характеру не може бути предметом скарги на підставі Конвенції {Ґлансенап §49).

Після 1989 p., коли Німеччина більше не межувала з комуністичним блоком. Суд змінив своє ставлення у справі Фоґт. У 1987 р. пані Фогт була звільнена зі школи, де вона працювала, починаючи з 1979 р., тому що вона з 1972 р. належала до Комуністичної партії Німеччини. Вона відмовилася залишити діяльність у цій партії, і для керівництва це означало, що вона не виконує обов'язок кожного державного службовця, що має на меті підтримку вільної конституційної демо­кратичної системи. У 1995 р. Суд підтримав позицію уряду, яка полягала у тому, що державна служба, яка знаходиться далеко від політичних радикалізмів, «є га­рантом Конституції і демократії» [§ 59]. У зв'язку з цим Суд визнав, однак, що «незважаючи на те, що держава і право накладають на державних службовців, з огляду на їхній статус, обов'язок діяти на власний розсуд, державні службовці є індивідами і, як такі, підлягають захисту ст. 10 Конвенції» [§ 59]. Суд підкреслив у тому рішенні, що він розуміє, що аргументи уряду викликані історією Німеччи­ни і тим фактом, що країна бажала уникнути повторення колишнього досвіду створюючи нову державу, яка б відповідала передумові, що це повинна бути «демократія, здатна захистити себе сама». Суд визнав, однак, що цей погляд не означає, що «особа, призначена для виконання функцій державної влади, не може подавати скарги з приводу її звільнення, якщо це звільнення порушує її права, гарантовані Конвенцією. У приписах статей 1 і 14 Конвенція містить по­станову, що «кожний, хто підлягає юрисдикції» договірних сторін, повинен кори­стуватися правами і свободами «без дискримінації на будь-якій підставі». Більше того, у кінці п. 2 ст. 11 державі дозволяється накладати спеціальні обмеження на свободу зібрань та об'єднань для «осіб, які входять до складу збройних сил, поліції або органів державного управління». Це підтверджує, як загальне прави­ло, що гарантії Конвенції поширюються на працівників державної служби. Отже, статус державного працівника, який набула пані Фогт з моменту визнання її вчи­телем середньої школи, не позбавляє її охорони ст. 10» [§ 43]. Остаточно, однак. Суд не визнав, що у тій справі німецька влада порушила припис ст. 10 Конвенції. Таким чином, визнається, що діяльність відповідно до конституційного порядку «є обов'язком кожної посадової особи державної служби незалежно від її/його позиції і рангу. Це означає, що кожна посадова особа державної служби... мусить однозначно відмовитися від участі в групах і рухах, які компетентна влада вважає ворожими Конституції. Це не дає змоги провести різницю між службою і приват­ним життям» [§ 59]». Отже, на відміну від справ Ґлансенап і Косєк, в яких заявни­кам відмовлено у доступі до державної служби, Суд визнав, що у справі Фоґт дійшло до втручання в права, гарантовані Конвенцією. Пані Фоґт працювала і була звільнена зі школи у зв'язку з виявленням у неї радикальних політичних поглядів. Втручання те містилося однак у межах тексту п. 2 ст. 10 Конвенції.

Свобода слова і потреба охорони громадського порядку. У нідерландській справі Енґель та інші йшлося про заборону розповсюдження газети, в якій солдати кри­тикували деяких офіцерів. Суд не знайшов порушення ст. 10. У цій справі Суд сказав, що під поняттям «громадський порядок» потрібно розуміти «порядок, який повинен панувати в межах певної соціальної групи... у випадку збройних сил, безладдя в групі може мати наслідки у цілому суспільстві [§ 98]. Належне функціонування армії важко уявити без юридичних норм, розроблених для того, щоб запобігти підриву військової дисципліни військовослужбовцями, напри­клад, статтями... [Право Нідерландів] засноване на цій законній вимозі не супе­речить ст. 10...» [§ 100].

Суд визнав, проте, що ця умова захищає також права солдат, які відбувають строкову службу: «Тут не було питання позбавлення їхньої свободи вираження поглядів, а тільки покарання за образливе здійснення тієї свободи з їхнього боку. Тому видається, що це рішення не порушило п. 2 ст. 10» [§ 101].