4. У справі Торгейр Торгейрсон проти Ісландіїзаявник був звинувачений у дифа­мації поліції, через те, що він надрукував дві газетних статті, в яких засуджував брутальність поліції у Рейк'явіку, базуючись на тому, що нібито повідомили йому жертви.

Він, між іншим, використав такі терміни, як: «звірі у формі», «жертви поліцейських звірюк», «дозвіл звірам і садистам задіяти їхні збочення».

Суд відзначив, що заявник висвітлював, власне, те, що говорили інші про бру­тальність поліції і вважає, що оскільки від нього вимагалося встановити прав­дивість його твердження, він зіштовхнувся з нерозумним, якщо не неможливим, завданням.

Далі Суд вирішив, що критика заявника не могла бути сприйнята як напад на одного, зокрема, чи на всіх членів поліцейських сил, і що уважне прочитання йо­го записів виявило його принципову мету спонукати Міністерство юстиції засну­вати незалежний і безпристрасний орган для розслідування скарг про брутальність поліції.

Суд постановив, що оскаржені звинувачення і вирок були здатними обмежи­ти відкриту дискусію на суспільно важливі теми і порушували ст. 10.

Було б банальним стверджувати, що без свободи збирання, володіння і роз­повсюдження інформації про все, що стосується публічного життя на терені цілої країни чи місцевих громад, немає мови про демократію і верховенство пра­ва. Свобода висловлювань є фундаментом демократії, оскільки лише добре поінформовані громадяни можуть надати мандат на здійснення влади тим, хто зробить це мудро і чесно. Свобода висловлювань є, однаковою мірою, фунда­ментом верховенства права — тому що становить один із найкращих засобів запобігання порушенню права державними службовцями і посадовими особами, особливо завдяки корупції. Погане управління на рівні держави або органів самоврядування потребує таємності для збереження «класу управителів», для приховування неефективності, марнотратства громадських грошей, а також ко­рупції. Таке управління — що найважливіше — «саме себе годує». Люди влади полюбляють трактувати офіційну інформацію як свою власність, а не як спільне надбання.

Найбільшу загрозу для прав людини становлять поліція та інституції, що сто­ять на сторожі безпеки. Звідси — значна потреба в зовнішньому контролі щодо них. Ці інституції, однак, оберігають себе від зовнішньої допитливості, намагаю­чись зберегти в таємниці свої методи роботи, джерела інформації і справи, над якими вони працюють. Ці інституції схильні, з одного боку, до розширення знань громадської думки про свої функції і інформацію з обмеженим доступом резуль­татів їхньої діяльності (демонструючи щораз різноманітніші сторони діяльності різних поліцейських формацій, наприклад, через WEB-сайт в Інтернеті), прагну­чи одночасно, з другого боку, поширити можливість вилучення з обігу фактів, пов'язаних із порушенням права на інформацію про осіб, щодо яких збирали інформацію у справах, де не ставилося за мету розпочати кримінальне пересліду­вання або до нього не дійшло.

На перший погляд здається, що природнім інструментом захисту порушених органами безпеки і правопорядку прав є суди. Відповідно до доктрини поділу влади суди не можуть, однак, контролювати внутрішню і зовнішню політику уря­ду. Це — завдання парламенту. На практиці в парламентській демократії метою більшості є, тим часом, збереження уряду при владі. У тій ситуації порушення в досліджуваній сфері часто знаходяться у своєрідній «тіні». Іноді також суди самі «спричиняються» до порушення прав людини у сфері внутрішньої політики дер­жави, коли намагаються покарати журналістів, які критикують політику уряду. Ситуація ще більш ускладнюється, особливо для національних судів, коли авто­ри таких публікацій — радикальні журналісти або активісти екстремістських політичних партій або соціальних груп. Національні суди в питанні трактування таких спорів знаходяться в делікатній ситуації. Вони стають об'єктом тиску з бо­ку преси і з-за лаштунків. Державна влада, що аргументує необхідність охорони даних, визнаних таємними чи секретними (не згадуючи про особливо таємні), знаходиться, як правило, у кращому становищі ніж журналіст, який порушує за­борону, і покладається в той час «тільки» на свою добру волю, діючи відповідно до стандартів своєї професії і з бажання надати громадській думці важливу для неї інформацію. У тих випадках неоціненну роль відіграє практика Європейського суду з прав людини. Суд інституційно і політично вільний від такого, цілком при­родного, тиску.

У контексті свободи інформації у сфері внутрішньої і зовнішньої політики, Суд декілька разів повторював у своїх рішеннях фрагмент вироку 1976 р. у справі Хендісайд, в якій стверджувалося, що ця свобода «може застосовуватися щодо «інформації» чи «ідей», які ображають, шокують чи дратують органи держави чи будь-яку частину громадської думки. Такі, власне, вимоги плю­ралізму, толерантності і широти поглядів, без яких немає «демократичного суспільства» [§ 49].

Суд кілька разів також стверджував, зокрема у бельгійській справі де Таїс і Ґійзельс, стосовно припустимості опублікування дуже критичного висловлюван­ня поглядів на тему функціонування судів, що потрібно пам'ятати, що ст. 10 захи­щає не тільки сутність ідей і вираженої інформації, але також і спосіб їхнього закріплення [§ 48].

Сфера і межі обмежень. Головною метою ст. 10 є, звичайно, захист права на свободу висловлювань. Щоб гарантувати цю свободу, Суд створив тест суворого тлумачення будь-якого з обмежень, згаданих у п. 2 ст. 10. У справі Санді Тайме (1) 1979 р. Суд стверджував, що: «Суворе тлумачення означає, що ніякі інші критерії, крім тих, які згадані в пункті винятків, не можуть бути підставою обмежень, і ці критерії, у свою чергу, повинні розумітися таким чином, щоб мова не поширюва­лася поза межі звичайного значення. У випадку пункту винятку... принцип суво­рого тлумачення зустрічає певні труднощі через широке значення самого пункту. Тим не менше, той пункт накладає на владу деякі ясно визначені обов'язки...» [§§ 194-195].

Іншими словами, Суд впровадив юридичний стандарт, згідно з яким у будь-якій справі, де постає питання допустимої сфери втручання в свободу слова, сво­бода індивіда повинна бути пропорційно сприятливо збалансована з вимогами держави щодо охорони його інтересів. Приймаючи рішення у такій справі, орга­ни Конвенції найперше перевіряють, чи втручання здійснювалося у «випадку, передбаченому правом». Тільки в разі позитивного розв'язання цього питання, далі визначається, чи втручання можна визнати «необхідним у демократичному суспільстві» для однієї з цілей, зазначених у ст. 10.

Вирішуючи справу Санді Тайме (1), Суд окреслив (а потім повторив, при на­годі, в інших випадках) необхідні характерні риси національних законів (як писа­них, так і неписаних, встановлених конституцією, законом або розпорядженням виконавчої влади) у будь-якій сфері, а це означає також і там, де йдеться про інте­реси національної безпеки або громадського порядку. Національне право повин­но дотримуватися також двох головних вимог: «По-перше, право повинно бути відповідно доступним: громадянин повинний бути спроможним мати вказівку, відповідну до обставин, щодо юридичних норм у даній справі. По-друге, норма не може бути розцінена як «право», якщо її не сформульовано з достатньою точністю, з тим щоб дозволити громадянину регулювати свою поведінку: він повинний бути спроможний у цих обставинах, знати наслідки, які дана дія може потягти за собою» [§ 49].

Це означає, що повідомлення про зміст норми (досяжність) і точність (перед­бачуваність) потрібні для дотримання законності в ступені, в якому вони розумні й відповідні за даних обставин. У справі Мелоун Суд сказав, що фраза «випадок, передбачений правом» означає, що «це стосується не лише національного права, як такого, але також і якості закону, вимагаючи його сумісності з верховенством права, про що явно згадано у преамбулі Конвенції. ...Ця фраза, таким чином, має на увазі... що у національному праві повинна бути міра юридичного захисту проти довільного втручання органів влади в права гарантовані ч. 1 цієї норми... особливо там, де виконавча влада здійснюється в таємниці, ризики свавільності — очевидні...» [§ 67].

У будь-якому випадку, стверджував Суд у справі Мелоун і в шведській справі Ліндер (1987), у справах адміністрації, пов'язаних з національною безпекою і боротьбою з організованою злочинністю, в яких пункт передбачуваності не може бути точно таким же самим з огляду на ефективність охорони національної безпе­ки і поліцейських операцій, право, тим не менше, має бути достатньо ясним. Така ясність права повинна досягатися таким чином, аби кожний громадянин міг бачи­ти, в яких обставинах і на яких підставах влада має право втручатися в його права і свободи, які захищаються Конвенцією. У справі Ліндер Суд сказав, що: «В оцінці того, чи критерій передбачуваності задоволений, можуть бути також взяті до уваги інструкції і адміністративна практика, які не мають статусу матеріального права, настільки, щоб ті, кого це стосується, достатнім чином розуміли їхній зміст» [§ 51].

У справі Ліндер Суд розглядав таке питання: чи використання інформації, що зберігається в таємному реєстрі поліції безпеки, при оцінці придатності людини для обіймання посади, важливої для національної безпеки, становило порушен­ня права заявника на повагу його приватного життя. Суд дав на це запитання та­ку відповідь: «Там, де виконання закону складається із таємних заходів, недоступ­них для дослідження заінтересованими особами або суспільством в цілому, закон безпосередньо, на противагу супутній адміністративній практиці, повинен з достатньою чіткістю вказати сферу поширення свободи, визнану відповідною владою, з огляду на законність мети застосування даних заходів, що застосову­ються з цього питання для того, щоб забезпечити адекватний захист особі від свавільного втручання» [§ 50].

Законність мети, необхідної в демократичному суспільстві. Цей пункт у більшості справ використовувався з метою підтвердження того, чи існувала «невідкладна суспільна потреба» (pressingsocial need) при накладанні державою обмеження в об­ставинах, що склалися в даній справі. У справах, що стосуються ст. 10, це поняття повинно пов'язуватися з одним чи кількома особливими пунктами, передбачени­ми п. 2 цієї статті. У перспективі внутрішньої й зовнішньої політики держави та­кими пунктами можуть бути: «національна безпека», «територіальна цілісність», «громадська безпека», «охорона порядку або запобігання злочинам», «запобігання розголошенню конфіденційної інформації» і «підтримання авторитету і безсто­ронності суду». Визначення балансу пропорційності будь-якого з тих пунктів і свободи вираження поглядів не належить до відання національної влади без мож­ливості оцінки Судом. Як, наприклад, у справі Клас та інші: «Договірні сторони не мають необмеженого розсуду ... Держави-учасниці не можуть... застосовувати будь-які заходи, які вони вважають відповідними» [§ 49].