Через вісімнадцять років, у 1994 р., Суд знайшов порушення державою ст. 10 у справі, дуже схожій до справи Енґель. Це була австрійська справа Ференіґунґ Демократішер Зольдатен Остеррайхс і Ґубі. Влада заборонила розповсюдження серед солдатів, що проходили службу, часопису, в якому критикувалася військова адміністрація. У той же час інші приватні й урядові періодичні видання розпов­сюджувалися серед призовників. Австрійський уряд стверджував, що часопис заявника загрожував системі оборони й ефективності армії. Заявник посилався на те, що уряд поступово здійснював більшість реформ, запропонованих часопи­сом. Суд погодився з аргументами заявника і стверджував, що: «Жоден із випусків [часопису] «der Igel», поданий як доказ, не містив заклик до непокори або насильства і навіть не брав під сумнів корисність армії. За загальним визнан­ням, більшість видань містять скарги, пропозиції реформ або заохочують читачів розпочати подавати скарги. Проте, незважаючи на те, що статті часто мали полемічний характер, не виглядає, що заявники переступили межу того, що при­пустимо у контексті простого обговорення ідей, які повинні допускатися в армії демократичної держави також, як це повинно бути в суспільстві, якому така армія служить» [§ 38].

Розглядаючи питання про свободу вираження, не можна оминути увагою ARTICLE XIX — принципи, прийняті на конференції у Лондоні в серпні 2000 р. Як зазначено у преамбулі цього документа, він був прийнятий згідно з проголо­шеними у Хартії ООН принципами, про які йдеться у Загальній декларації з прав людини, що в основі свободи, справедливості і миру покладено визнання рівності і невід'ємності прав усіх людей, підтверджуючи те, що свобода виражен­ня поглядів і обміну інформацією, включаючи вільне і відкрите обговорення питань, які становлять суспільний інтерес, навіть якщо це передбачає критику окремих осіб, мають велике значення у демократичному суспільстві для особис­того розвитку, гідності, самореалізації кожної особи, а також для забезпечення прогресу і добробуту суспільства та користування іншими правами людини і основними свободами; беручи до уваги відповідні положення Загальної декларації з прав людини, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Африканської хартії з прав людини і народів, Американської конвенції з прав лю­дини, Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, а також положення національних конституцій; зважаючи на фундаментальну не­обхідність у незалежній і неупередженій судовій системі, у забезпеченні дотри­мання верховенства права і захисті прав людини, включаючи права на свободу вираження поглядів, а також необхідності у постійному вдосконаленні рівня підготовки суддів у галузі прав людини і, зокрема, у галузі права на свободу вира­ження поглядів; пам'ятаючи про важливість для людей їхньої репутації і необхідності забезпечення достатнього рівня її захисту; знаючи також про поши­реність законів про дифамацію, які безпідставно обмежують можливості суспільного обговорення питань, що становлять суспільний інтерес, і про те, що такі закони підтримуються урядами на підставі необхідності у захисті репутації, а також про часте зловживання цими законами окремими державними посадови­ми особами; усвідомлюючи важливість відкритого доступу до інформації, і особ­ливо права на доступ до наявної в органах державної влади інформації, плекання акуратної журналістики та обмеження публікацій, які не відповідають дійсності або заяви з потенційно паплюжуючим змістом; знаючи про роль засобів масової інформації у задоволенні права суспільства бути поінформованим, в забезпеченні атмосфери для суспільного обговорення питань, які становлять суспільний інте­рес та у виконанні ролі «сторожового пса», який є запорукою прозорості дій уря­ду, визнаючи важливість створення засобами масової інформації механізмів са-моврегулювання, які були б ефективними і доступними у забезпеченні захисту репутації і безпідставно не обмежували б право на свободу вираження поглядів: бажаючи сприяти найкращому розумінню важливості пошуку необхідної рівно­ваги між правом на свободу вираження поглядів і необхідністю у захисті репу­тації. На підставі викладеного національним, регіональним і міжнародним орга­нам було рекомендовано вжити, у межах їхньої компетенції, достатні заходи для забезпечення повсюдного поширення, прийняття і впровадження викладених у документі принципів.

Принцип 1. Свобода вираження думки, поглядів і інформації.

а) Кожен має право на безперешкодне висловлення своєї думки.

б) Кожен має право на свободу вираження поглядів, що включає в себе свобо­ду пошуку, отримання і надання будь-якої інформації та ідей, незалежно від кор­донів, як в усній, так і у письмовій чи друкованій формі, у формі мистецтва або у будь-якій інший спосіб за його чи її вибором.

в) Здійснення передбаченого у пункті б) права може, якщо можна довести в цьому необхідність, бути підданим обмеженням за наявності конкретних підстав, передбачених системою міжнародно-правового регулювання, включаючи захист репутації інших.

г) Кожен, хто зазнав обмеження свободи вираження поглядів як у прямий, так і у непрямий спосіб, повинен мати можливість оспорити обґрунтованість такого обмеження як питання конституційного законодавства або законодавства з пи­тань прав людини у незалежному суді чи органі правосуддя.

д) Будь-яке накладення обмеження на право на свободу вираження поглядів повинно бути забезпечено адекватним захистом, що включає право на доступ до незалежного суду чи судового органу як одного з аспектів верховенства права.

Цей принцип має забезпечуватися підпорядкованими йому принципами: — принцип 1.1. Передбачення законодавством:

будь-яке обмеження права на свободу вираження поглядів або на інформацію мусить бути передбачене законодавством. Законодавство має бути доступним, однозначним, конкретним і чітким з тим, щоб особа могла, з достатньою впевненістю, завчасно передбачити законність або незаконність певної дії;

принцип 1.2. Законність захисту репутації: введення будь-якого обмеження права на свободу вираження поглядів або інформації, яке намагаються виправда­ти на підставі захисту репутації інших, мусить насправді мати цю мету і викону­ватися так, щоб фактично досягти захисту лише легітимного інтересу задля збереження репутації;

принцип 1.3. Необхідність у демократичному суспільстві: будь-яке обме­ження права на свободу вираження поглядів або інформації, включаючи захист репутації інших, не може бути виправдане, якщо переконливо не доведено його необхідність у демократичному суспільстві. Зокрема, обмеження є безпідстав­ним, якщо в певних обставинах існують менш обмежувальні і доступні засоби законного захисту репутації; або, зважаючи на всі обставини, обмеження виявиться невідповідним через те, що користь захисту репутації не набагато пере­важить шкоду, завдану свободі вираження поглядів.

Принцип 1 створено, спираючись на міжнародні і конституційні гарантії сво­боди вираження поглядів, які авторитетно й докладно визначені міжнародним і порівняльним правом, а також Сіракузькими принципами, в яких йдеться про положення Міжнародного пакту про громадянські і політичні права з питань об­меження і часткового скасування. У переважній більшості актів системи міжна­родно-правового регулювання і багатьох національних законодавствах з питань свободи вираження поглядів часто йдеться про триступеневу перевірку закон­ності введення обмеження права на свободу вираження поглядів, про що йдеться у Принципах 1.1 і 1.3 або їх відповідному варіанті.

Принцип 2. Легітимність мети у законодавстві з питань дифамації.

а) Закони з питань дифамації є безпідставними, якщо їх справжня мета і ре­зультат застосування чітко не зводяться до захисту репутації окремих осіб — або окремих суб'єктів, які мають право подавати позов і відповідати в суді, — а не до завдання їм шкоди, до якої входить зменшення поваги до них в їхньому оточенні, перетворення їх на об'єкт суспільного посміховища чи неприязні, або створення умов, за яких їх будуть остерігатися чи уникати.

б) Закони з питань дифамації є безпідставними, якщо вони мають за мету або за результат захист осіб від спричинення шкоди їхній репутації, якої вони не мають чи не заслуговують, або захист репутації інших суб'єктів, ніж ті, які мають право пода­вати позов і відповідати в суді. Зокрема, запровадження законодавства з питань дифамації є безпідставним, якщо воно має на меті або його результатом є:

захист посадових осіб від законної критики або викриття їх посадових пра­вопорушень чи корупції;

захист «репутації» таких об'єктів, як державна або релігійна символіка, пра­пори або національна символіка;

захист «репутації» держави або народу (нації) як таких;

надання особам можливості подавати позов від імені померлих осіб;

дозвіл особам подавати позов від імені групи, яка за своїм статусом не може цього робити.

в) Закони про дифамацію також не можуть бути справедливими на підставі того що вони орієнтовані радше на захист інтересів, ніж репутації, де такі інтереси, навіть якщо вони могли би виправдати обмеження свободи висловлювань, краще залишені спеціальними законами для таких цілей. Особливо закони про дифамацію не можуть бути справедливими на підставі того, що вони забезпечують громадський порядок, національну безпеку або дружні стосунки з іншими держа­вами або урядами.

Єдиною законною метою законів з питань дифамації є захист репутації. Разом з тим, практика багатьох держав світу свідчить про зловживання законами з пи­тань дифамації з метою запобігання відкритому суспільному обговоренню і за­конної критики правопорушень посадових осіб. У багатьох державах створено такі закони, які стоять на захисті певних об'єктів, включаючи національну або релігійну символіку. Оскільки об'єкт як такий не може мати репутацію, мета та­ких законодавств є незаконною.

Завдана репутації людини шкода в результаті безпідставної критики має пря­мий і особистий характер. На відміну від власності, репутація не успадковується, будь-який інтерес у репутації покійної людини, який міг залишитися у родичів після смерті його володаря, фундаментально різниться від живої особи з її влас­ною репутацією. Крім того, правом на судовий захист за дифамацію репутації по­мерлої особи можна легко зловживати задля запобігання вільній та відкритій дис­кусії щодо історичних подій.

Групи без законного статусу не мають особистої репутації у будь-якому значенні цього терміна. Закон з питань дифамації є безпідставним, якщо він має на меті підтримку репутації подібних груп. У Принципі 2 (б) (5) йдеться як про подання групового позову з питань дифамації від імені всіх членів групи, так і про подання окремих осіб, які стверджують, що їх було піддано дифамації, у непрямій формі, як окремих членів цієї групи. Окремі члени цієї групи можуть подати по­зов за дифамацію, якщо вони можуть довести, що це стосувалося саме їх і саме вони постраждали.

Деякі держави намагаються знайти підстави для виправдання законів з питань дифамації, особливо кримінального характеру, у тому, що вони, крім репутації, захищають такі державні інтереси, як підтримка громадського порядку чи національної безпеки або дружніх стосунків з іншими державами. Оскільки закон з питань дифамації спеціально не створюється для захисту цих інтересів, він не витримує перевірки на його необхідність, коли йдеться про можливість обмежен­ня права на свободу вираження поглядів, про яке йдеться у Принципі 1.3. Подібні інтереси, якщо вони законні, повинні знайти захист у спеціально призначених для цього законах.

Принцип 3. Дифамація органів влади.

Усім органам державної влади, включаючи законодавчі, виконавчі чи судові, або деяких, що пов'язані з виконанням державних функцій, треба повністю забо­ронити порушувати пов'язані з дифамацією справи.