В Україні питання про співвідношення юридичної сили міжнародних дого­ворів і актів внутрішньодержавного законодавства розв'язується таким чином. Загальновизнаним є принцип вищої юридичної сили Конституції України. Для визначення співвідношення юридичної сили міжнародних договорів і законів України необхідно провести аналіз законодавства України.

Питання про дію міжнародних договорів регулюється Законом України «Про міжнародні договори» від 29 червня 2004 p. № 1906-IV, згідно з ч. 2 ст. 19 якого, як­що міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому по­рядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті зако­нодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору Аналогічне положення було закріплено в Законі України «Про міжнародні договори» від 22 грудня 1993 р. № 3767-ХІІ, який утратив силу після набуття чинності Законом України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. № 1906-1V

Крім того, положення про пріоритет міжнародних договорів закріплені в галу­зевому законодавстві. Це, передусім, кодекси України: Цивільний кодекс України (ч. 2 ст. 10), Господарський кодекс України (ч. 4 ст. 39, ч. 2 ст. 72), Цивіль­ний процесуальний кодекс України (ст. 428), ГПК України (ст. 4), Кодекс законів про працю України (ст. 81), Житловий кодекс України (ст. 193), Лісовий кодекс України (ст. 103), Водний кодекс України (ст. 112), Кодекс України про надра (ст. 69), а також інші закони України.

Верховний Суд України у своїй практиці також дотримується принципу прима­ту міжнародного права. Так, наприклад, в узагальненні судової практики з вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про оподаткуван­ня суб'єктів підприємництва, використано таке положення: «Якщо міжнародним договором України, ратифікованим Верховною Радою України, установлені інші правила, ніж ті, що містяться в законах України про оподаткування, застосову­ються правила міжнародного договору».

Згідно зі ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів держави не можуть відмовитися від дотримання міжнародного договору на тій підставі, що він суперечить національному праву. Це положення свідчить про визнання пріори­тету норм міжнародного права перед нормами внутрішнього законодавства.

Питання про механізм застосування європейських стандартів з прав людини вирішуються відповідно до загальних положень про імплементацію норм міжна­родного права.

У міжнародному праві для позначення поняття «реалізація» норм міжнарод­ного права широкого розповсюдження набув термін «імплементація» (від англ. implementation — здійснення, виконання). Укорінений у міжнародно-правовій практиці термін «імплементація» відповідає значною мірою українському еквіва­ленту «реалізація».

Навіть якщо в державі діє принцип «автоматичної інкорпорації» (як в Україні), деякі положення міжнародних договорів можуть вимагати прийняття імплементаційного законодавства з тим, щоб вони могли бути застосовані національними судами. Це пов'язано з існуванням двох основних моделей імпле­ментації норм міжнародного права. Наявність цих моделей обумовлена характе­ром самих норм. Будь-яку норму міжнародного права можна віднести або до самовиконуваних, або до несамовиконуваних.

Визначення того, чи є міжнародний договір самовиконуваним (self executing) має важливе значення для його застосування в національній правовій системі.

Вперше в міжнародному праві питання про самовиконуваність або несамови-конуваність договорів було розглянуто Постійною Палатою міжнародного право­суддя у справі Jurisdiction of the Courts of Danzig. Суть справи полягала у визначенні, чи можуть міжнародні договори безпосередньо створювати права і обов'язки для суб'єктів національного права. За даною справою Палата, зокрема, визначила: «Відповідно до існуючого принципу міжнародного права, міжнародні договори не можуть створювати прямі права і обов'язки для приватних осіб... Проте не викликає сумнівів той факт, що сам об'єкт міжнародного договору може поляга­ти в прийнятті сторонами певних норм, що створюють індивідуальні права і обов'язки, які підлягають захисту в національних судах». У цьому випадку йшло­ся про несамовиконувані норми міжнародного права, які не можуть бути безпо­середньо реалізовані у процесі врегулювання відносин усередині держави без спеціального законодавства, в якому буде закріплений сам механізм їх реалізації, конкретні кроки з імплементації.

У науці міжнародного права існує декілька підходів до визначення природи і ха­рактеру самовиконуваних договорів. Серед них слід виокремити чотири основні:

Концепція, згідно з якою міжнародний договір є угодою двох держав, а не законодавчим актом. Тому міжнародний договір може вважатися самовиконуваним лише в тому випадку, якщо держави погодяться на це під час його укладання і висновок про його самовиконуваність буде безпосередньо виходити з його змісту. Відповідно, несамовиконуваними є договори, які не спрямовані на те, щоб установлювати права та обов'язки окремих осіб, а навпаки — визначають, що такі права та обов'язки повинні передбачатися імплементаційними актами національного законодавства.

Концепція, представники якої розглядають самовиконуваність або несамовиконуваність міжнародних договорів як характеристику, що існує незалежно від волевиявлення держав, які уклали цей договір, незалежно від їхнього наміру приймати або не приймати імплементаційне законодавство. Згідно з цією концепцією договори є самовиконуваними, якщо вони встановлюють конкретні зобов'язання, а не декларативні положення. Якщо договір містить виключно дек­ларативні положення, він не може бути застосований як чинне право в національному суді.

Концепція, яка грунтується на позиції, що договір є несамовиконуваним, якщо він спрямований на встановлення правових положень, що входять до сфе­ри виключного правового регулювання парламентом.

Концепція, відповідно до якої самовиконуваність міжнародних договорів визначається у такий саме спосіб, як і у випадку з актами внутрішньодержавного права, оскільки міжнародний договір є частиною національного законодавства.

Проте на практиці виникла необхідність в синтезованому підході до визначен­ня самовиконуваності міжнародного договору. Такий підхід був розроблений Судом Європейського Союзу, який у своїй практиці виходить із того, що не всі міжнародні договори, які входять до внутрішнього права, можуть безпосередньо застосовуватися в судочинстві для захисту відповідних прав та інтересів приват­них осіб. Отже, суд повинен самостійно встановити, чи можливе пряме застосу­вання його положень.

Самовиконувані норми (або норми прямої дії) не вимагають конкретизації і вживання додаткових законодавчих заходів з боку держави для їх реалізації на національному рівні. Це готові до застосування правила, за допомогою яких мо­жуть бути врегульовані правовідносини за участю суб'єктів національного права. У цьому випадку достатньо акта ратифікації, що означатиме визнання обов'язко­вості міжнародного договору для держави. Процес реалізації самовиконуваних норм міжнародних договорів ідентичний реалізації норм національного права.

Процес імплементації несамовиконуваних норм міжнародного права склад­ніший. Несамовиконувана норма, як правило, передбачає, який фактичний результат досягатиметься у процесі її реалізації, а також може вказувати на кон­кретні заходи, яких повинна вжити держава-учасниця відповідного міжнародно­го договору для досягнення таких результатів і виконання передбачених цим договором зобов'язань. Це можуть бути насамперед законодавчі заходи (ухвален­ня нових законодавчих актів, внесення змін до тих, що є чинними, або їх скасу­вання). Проте вжиття таких заходів лише з боку держави не достатньо для того, щоб норма була реалізована, а зобов'язання за договором виконані. Як зазна­чається в юридичній літературі, механізм імплементації норм міжнародного права не завершується законодавчими заходами держави, а передбачає проведен­ня цілої низки заходів правозастосовного характеру.

Таким чином, після того, як держава визнала для себе обов'язковість норми міжнародного права, яка є самовиконуваною (шляхом ратифікації, приєднання тощо), вона може бути безпосередньо застосована без звернення до національно­го законодавства у разі виникнення фактичної ситуації, на яку поширюється дія цієї норми. Щодо несамовиконуваних норм міжнародного права, то після вклю­чення їх до національної правової системи держава повинна прийняти низку нормативно-правових актів, положення яких конкретизуватимуть ці норми. Тільки після цього несамовиконувані норми міжнародного акта можуть застосо­вуватися для врегулювання відносин усередині держави і лише разом із нормами національного законодавства, що їх конкретизують.

Необхідно відзначити, що міжнародна практика в більшості випадків дотри­мується положення про свободу вибору державами засобів імплементації міжна­родного договору. Це положення є офіційно визнаним у системі ООН. Способи, за допомогою яких держава виконує положення міжнародної угоди, установлю­ються дискреційним шляхом (на власний розсуд) компетентними органами та установами. Проте в багатьох міжнародно-правових актах визначаються загальні умови імплементаційної діяльності держави. Так, Міжнародний пакт про гро­мадянські і політичні права передбачає, що держава у випадках, коли відповідні положення ще не закріплені законодавством або іншими актами, бере на себе зо­бов'язання вжити необхідних заходів відповідно до конституційної процедури для видання законодавства або інших актів, необхідних для втілення в життя прав, що визнаються Пактом (п. 2 ст. 2 Пакту).

Радянська правова доктрина і практика не визнавала конструкцію самовиконуваних міжнародних договорів. Такий підхід був пов'язаний із тим, що суб'єктом міжнародного права (а значить і суб'єктом, який наділяється правами і має обов'язки відповідно до норм міжнародного права) визнавалася виключно держа­ва, а не її громадяни, органи державної влади та місцевого самоврядування, інші суб'єкти внутрішньодержавних відносин. Тому вважалося, що для імплементації норм міжнародного права необхідне перетворення міжнародно-правової норми, що зобов'язує лише держави, на норму національного права, що «регулює відно­сини між такими суб'єктами, як органи держави, організації, установи, відомства, юридичні особи, посадовці, громадяни». Радянська юридична наука виходила з того, що ратифікація будь-якого міжнародного договору, набуття ним чинності зовсім не означають, що міжнародний договір тим самим набув характеру джере­ла внутрішньодержавного права прямої дії, тобто акта, який зобов'язані виконува­ти і громадяни, і юридичні особи, а суди та інші органи держави застосовувати.