Критерій «загальної мети» за ст. 11 є більш складним для розуміння, ніж кри­терій «добровільного характеру». Комісія не знайшла загальної мети і, таким чи­ном, об'єднання згідно зі змістом ст. 11 у заяві, в якій група ув'язнених заявила про те, що їхнє право на об'єднання порушується, оскільки їх помістили до оди­ночних камер (заява № 8317/78). Комісія ухвалила, що стаття «не передбачає пра­ва ув'язнених створювати компанії або «об'єднуватися» з іншими ув'язненими». Існує також ціла група справ, у яких Комісія та Суд ухвалили рішення про те, що окрема особа може бути зобов'язана вступити до певної організації, якщо вона не є «об'єднанням» за змістом ст. 11. У справі Ле Конт, ван Льовен і де Мейєр проти Бельгії (1981) Комісія, наприклад, встановила, що на заявників-лікарів поширю­валася обов'язкова вимога стати членами Бельгійської медичної асоціації, «метою якої було забезпечення дотримання медичної етики, захист честі, свободи дій. лікарської таємниці та гідності її членів». Зрозуміле значення завдань організації, здається, відображає в іншому контексті «загальну мету» — сприяти інтересам членів організації. Проте Комісія і Суд погодилися з тим, що ця організація не є «об'єднанням» за змістом ст. 11, тому що вона виконує функції, передбачені публічним правом, наприклад, здійснює контроль за професійною діяльністю своїх членів. Така ж невизначеність існувала і в інших справах, коли Комісія підтримала принцип обов'язкового членства в організаціях, серед яких, напри­клад, були організація студентів університетів (заява № 6094/73) і спілка хірургів-ветеринарів (заява № 8734/79). Варто зазначити у цьому контексті, що у справах, пов'язаних із профспілками, Комісія і Суд спиралися на «загальну мету» — захи­щати економічні і соціальні інтереси членів профспілок.

2.права профспілок

Комісія і Суд прийняли буквальне тлумачення положення ст. 11 про захист права створювати профспілки і вступати до них. Судова практика показує, що вимоги статті задовольняються, якщо існує можливість створювати профспілки та визнається членство в цих профспілках. До сьогодні ні Комісія, ні Суд не бра­ли до уваги аргументи стосовно результативності захисту конкретною профспілкою інтересів її членів. Суд ухвалив, що ст. 11 не вимагає від держави гарантій певного рівня або типу відносин із профспілками, держава сама має обирати спосіб спілкування з цими об'єднаннями. У справі Національної спілки бельгійської поліції (1975) профспілка-заявник скаржилася на те, що бельгійський уряд консультувався з кількома великими профспілками служ­бовців, виключивши з процесу консультацій бельгійську профспілку поліції, що було порушенням ст. 11. Суд постановив, що право брати участь у консультаціях не є обов'язковим для ефективного здійснення права профспілки. Суд також ухвалив, що ст. 11 захищає право профспілки висловлювати якимось чином свою думку під час колективних переговорів, але не гарантує права на укладення ко­лективного договору (справа Шведської профспілки машиністів локомотивів (1976)). І, нарешті, Суд навіть ухвалив, що ст. 11 не захищає право на страйк, тим самим дозволяє державі обирати інші шляхи, за допомогою яких можна було б за­безпечити право профспілки на захист професійних інтересів своїх членів. У справі Шмідт і Далстрьом проти Швеції (1976) Суд відзначив, що: «Конвенція гарантує профспілкам свободу захищати професійні інтереси членів профспілки через профспілкові акції, ведення та розгортання яких Договірні Сторони мають дозволити та зробити можливими».

Проте п. 1 ст. 11 залишає за кожною державою право на вільний вибір засобів для досягнення цієї мети. Надання права на страйк є, безумовно, одним з най­більш важливих засобів, але існують також і інші. Це право, яке не визначається чітко у ст. 11, може бути таким чином врегульоване в національному законо­давстві, що його здійснення зазнає обмежень.

Подібно до ситуації з іншими статтями Конвенції, держава не повинна втру­чатись у здійснення прав, які гарантуються ст. 11. Комісія уточнила принцип невтручання у контексті дій держави стосовно профспілок. У заяві № 10550/83 заявник скаржився на те, що виключення з профспілки порушило його права за ст. 11. Не знайшовши порушення, Комісія дала роз'яснення, що завданням ст. 11 є захист приватної діяльності від втручання держави: «Право створювати профспілки та вступати до них є окремим аспектом свободи об'єднань, призна­ченням якого є передусім захист від дій держави. Держава не повинна втручатись у процес створення профспілки та вступу до неї... Питання, яке постало у даній справі, стосується того, якою мірою це положення зобов'язує державу захищати профспілки від заходів, що їх профспілка вживає проти свого члена.

Право створювати профспілки включає, зокрема, право профспілок розроб­ляти власні правила, управляти своєю діяльністю та засновувати федерації профспілок і приєднуватися до них... Відповідні рішення профспілки з цих пи­тань не можуть піддаватись обмеженню чи контролю з боку держави...

Подібні рішення, відповідно, повинні розглядатись як приватна діяльність, за яку загалом держава не може нести відповідальність згідно з Конвенцією...

Захист, що гарантується цим положенням, спрямований передусім на захист від втручання з боку держави».

Комісія, проте, зауважила, що за певних обставин може виникнути необхід­ність втручання держави у справи профспілок з метою захисту особи: «Від будь-яких зловживань у зв'язку з домінуючим становищем профспілок... Такі зловжи­вання можуть мати місце, наприклад, у випадку, коли виключення або вигнання із членів профспілки були зроблені з порушенням правил спілки, або коли такі правила є нераціональними чи довільними, або коли виключення або вигнання призводить до серйозних наслідків, наприклад, до втрати роботи внаслідок існу­вання системи працевлаштування членів певних профспілок {closed shop)».

На відміну від інших статей Конвенції, Комісія і Суд констатували «втручання» за п. 1 ст. 11, зокрема в тому, що стосується профспілкових прав. Тому вони нечас­то зверталися і до обмежувальних положень п. 2. Суд висловив свою позицію у справах Національної спілки бельгійської поліції (1975) і Шведської профспілки машиністів локомотивів (1976). В обох випадках Комісія ухвалила рішення про те. що нав'язування заходів з боку держави, які можуть обмежити права профспілок під час переговорів з роботодавцями і тим самим зробити менш привабливим член­ство у профспілках, може в окремих випадках становити порушення ст. 11. Проте Суд не захотів заходити занадто далеко, зазначивши, що зменшення ефективності членства у профспілках було обумовлене «загальною політикою з боку держави щодо обмеження кількості організацій, з якими мають укладатися колективні до­говори. Така політика сама по собі не є несумісною зі свободою профспілок (згідно зіст. 11)».

3. Особливі аспекти обмежувальних положень ст. 11

На відміну від інших статей Конвенції, що мають аналогічну структуру, ст. 11 містить у п. 2 положення, яке дає Високим Договірним Сторонам Конвенції по­вноваження обмежувати здійснення службовцями збройних сил, поліції та систе­ми державного управління прав, що гарантуються в п. 1.

Комісія дала роз'яснення з цього приводу у заяві № 11603/85. У цій справі йшлося про те, що заявники протестували проти невизнання державою за окре­мими державними службовцями, які працювали в Штабі урядового зв'язку Спо­лученого Королівства (GCHQ), який відповідав за організацію військового та офіційного зв'язку уряду, права організувати профспілку і вступати до неї, хоча подібна профспілка на той час уже функціонувала майже сорок років. Усі сторо­ни погодилися, що заборона профспілки була втручанням у здійснення прав, які гарантуються у ст. 11.

Подальший розгляд Комісією аргументів держави щодо п. 2 показує суттєву різницю між обмежувальними положеннями ст. 11 і паралельними положеннями інших статей Європейської конвенції, що мають аналогічну структуру. Оскільки заявники з GCHQ у зазначеній вище справі, без сумніву, були «представникам?: державної адміністрації», то Комісія обмежилася розглядом «законності» дій дер­жави, які були спрямовані на заборону профспілкових об'єднань. Комісія визна­ла, що положення законодавства, які застосувала держава, базувалися на національному законодавстві і підлягали судовому контролю з боку національних судових органів.

Комісія залишила відкритим питання про те, чи містив у собі термін «закон­ний» також принцип пропорційності, і зауважила, що:

Навіть якщо термін «законний» і потребує чогось більшого, ніж обґрунтуван­ня в національному законодавстві, наприклад, заборони довільних рішень, немає підстав вважати, що у даній справі ця вимога не була дотримана.

Комісія не вважала за доцільне розглядати справу у світлі критерію «необ­хідності в демократичному суспільстві», оскільки вважала, що у цій справі могло застосовуватися тільки друге речення п. 2 ст. 11.