З досвідом осмислення світу права пов'язане також завдання герменевтики як навчання. Домінуюче сьогодні уявлення про освіту як накопичення спеціальних знань та практичних вмінь і навичок вочевидь вкорінене в ідеалах класичної раціональності, що ототожнює "освічену" людину з теоретичним суб'єктом, "свідомістю взагалі", звільненою від природних недо- сконалостей та ірраціональності суб'єкта емпіричного, і, таким чином, втрачає будь-який зв'язок з життям людини та його сенсом. На це, зокрема, вказує Е. Гуссерль, який вбачає у заміщенні світу повсякденного життя світом ідеальних сутностей глибинну причину кризи наук та радикальної кризи європейського існування в цілому [22]. Водночас філософ зазначає, що причина ускладнення раціональної культури, у якій ґрунтований європейський світ, полягає не в сутності самого раціоналізму, а лише в його спотворенні "натуралізмом" і "об'єктивізмом", закликаючи до "відродження Європи в дусі філософії" завдяки "остаточному подоланню натуралізму героїзмом розуму" [22, 115]. Саме в такому переродженні розуму і вбачає своє завдання філософська герменевтика, орієнтована не на забуття теорії в ім'я практики, а радше на подолання радикального розриву між різними формами людського досвіду.
Так, герменевтична модель правового навчання, так само як і здійснення права, є процесом спільного відтворення смислів, основною метою якого є не надання учню з позиції теоретичного домінування готових методик здобуття "істинних" смислів права, а відтворення досвіду діалогічного прийняття рішень у ситуації невизначеності і конфлікту, коли останній не може бути вичерпаний, але повинен мати вирішення у ситуативному судженні. Таким чином, виникає можливість вирішення суперечності між формальним знанням, що транслюється в освіті, і базовими інтуїціями суб'єкта освіти, вкоріненого у "життєвому світі".
Сама ж освіта виявляється способом буття і пізнання водночас. Це не тільки процес становлення, а й результат цього процесу. Як зазначає з цього приводу Г.-Г. Гадамер, освіту слід розуміти не лише як процес, що забезпечує історичне піднесення духу у сферу загального (за відомим визначенням Г. Гегеля), водночас це і стихія, у якій перебуває освічена людина [5, 56]. Природу ж цієї стихії філософ розкриває у понятті такту, тобто здатності до сприйняття ситуації та поведінки всередині ситуації, для якої в нас немає знання, яке б виходило із загальних принципів [5, 58], що цілком відповідає уявленню про фронетичну природу правового судження, яке вимагає від суб'єкта не теоретичного знання, а практичної мудрості, готовності взяти на себе ризики, тобто розуміння у сенсі інтегральної форми досвіду.
Отже, правова реальність виявляється такою, що не підлягає теоретиза- ції, а тільки відтворенню, яке, втім, і виявляється єдиним способом осмислення світу права або його розуміння. Натомість теоретизація права взагалі і правової освіти зокрема зумовлює ситуацію нерозуміння, за якої застосуванню підлягають міцно вкорінені у розумі категорії і формули, досвідні підстави яких давно забуті, а правдоподібність базується на логічній узгодженості, а не на адекватності ситуації. У цьому сенсі цікавим є спостереження Х. Арендт, яка у своєму есе, присвяченому особистій відповідальності при диктатурі, переконливо демонструє, що набагато легше змусити людей діяти найбільш неочікуваним і кричущим чином, ніж вмовити когось вчитися на власному досвіді, тобто почати мислити і виносити судження, а не застосовувати одвічні догми [23, 70]. Видається, що однією з причин браку критичного мислення в юриспруденції є так звана "когнітивіст- ська помилка", тобто зведення свідомості до пізнання та використання епістемологічних по своїй суті концептів (істина, теорія, доказ тощо) для вирішення ціннісних (зокрема правових) проблем, у той час як насправді ціннісні судження пов'язані з некогні- тивними феноменами психіки, тому є нереферентними і, відповідно, не можуть розглядатись як істинні або хибні, адже йдеться не про пізнання істини, а про відстоювання сторонами власних правових позицій, про що свідчить сам принцип змагальності сторін. Цікаво, що такі інститути, як, наприклад, судові компроміси, у яких некогнітивність правового судження очевидна, співіснують із загалом ког- нітивістськи орієнтованим процесуальним правом. І така теоретизація правового мислення робить його остаточно відірваним від власного досвіду людини, у результаті чого фактично ніхто не є відповідальним. У цьому сенсі завданням герменевтики є подолання радикального розриву між теорією і практикою через заміну теоретичної моделі пізнання комунікативними практиками розуміння, вкоріненими у повсякденному досвіді людини.
Техне
В аспекті техне, у герменевтичному розумінні відтворюється правова реальність. Йдеться, звісно, не про той конститутивний характер теорії, який мав на увазі І. Кант, а слідом за ним Г. Кельзен, коли говорив про впорядковуючу роль пізнання, тобто створення наукою свого предмета як осмисленого цілого. У випадку права нерозуміння обертається не просто хаосом у правовій реальності, а відсутністю останньої у буквальному сенсі. Втім, така ситуація є тільки гіпотетичною, оскільки ми завжди віднаходимо себе вже існуючими в контексті певних правових смислів, що й зумовлює можливість розуміння.
Так, ми ніколи не можемо зайняти неупереджену позицію "над правом", а завжди виявляємо себе частиною певної динамічної правової традиції, сформованої, у свою чергу, попередніми судженнями щодо права і такою, що постійно продовжує формуватись у конфлікті інтерпретацій. Отже, якщо в Р. Декарта відправним пунктом розуміння став сумнів, то в герменевтиці місце сумніву посіло перед-розуміння. Останнє обумовлюється традицією і складається з упереджень, тобто суджень, винесених до остаточної перевірки всіх визначальних моментів. Стосовно судової практики йдеться про правове перед-рішення, що передує остаточному винесенню рішення і має передусім позитивну правову цінність, як і будь-який прецедент. Йдеться, таким чином, не про те, щоб відокремити себе від правової традиції, а навпаки, відокремити себе від того, що може завадити нам зрозуміти останню з точки зору самої справи. "Панування нерозпізнаних упереджень - ось що робить нас глухими", - пише з цього приводу Г.-Г. Гадамер [5, 322]. У свою чергу, судження щодо права являє собою не результат боротьби критики з традицією і не сліпе слідування останній, а скоріше злиття з традицією як безперервний процес її наближення через критичну рефлексію.
Таким чином, взаємодія між правовою традицією як сукупним горизонтом розуміння у здійсненні права і конкретним правовим рішенням відбувається за логікою "герменевтичної спіралі": з одного боку, традиція обумовлює осмислення правової ситуації, але не в сенсі жорсткої детермінації, а в тому сенсі, що вона покладає межі розумінню, окреслюючи доступні смислові альтернативи. Вона визначає, які рішення є неприйнятними. Крім того, традиція забезпечує загальною структурою та універсальним алгоритмом відповіді на будь-яке юридичне питання. З другого боку, сама традиція складається з обумовлених нею рішень у конкретних ситуаціях, через які пра- возастосувач вводить у гру власні упередження. При цьому таке коло не є застиглою структурою, а передбачає концентричне розширення зрозумілого смислу.
Так, досвід розуміння виявляється водночас і досвідом конституювання правової реальності. Водночас при уважному розгляді буттєва тканина права виявляється не такою вже й щільною. Йдеться про феномен нерозуміння в усій його неможливості.
Парадоксальним чином у своєму граничному вираженні нерозуміння виявляється ілюзією повної ясності, коли через наявність "довершеної та всеохоплюючої теорії" відсутня сама потреба в подальшому осмисленні права. Таким чином, зникає потреба у філософії права як такій: остання просто позбавляється свого предмета. Чудовий приклад подібного стану нерозуміння знаходимо в аналізі тоталітарної свідомості Х. Арендт. Одвічну проблематичність філософської думки вона протиставляє тотальному поясненню, що пропонується тією чи іншою ідеологією, і в якому немає місця людській свободі, невід'ємній від здатності особистості мислити. Тоталітарна свідомість прагне безпосередньо виконувати закон Історії або Природи, не трансформуючи його в норми індивідуальної поведінки, а розглядаючи його втіленням людства в цілому. Таким чином, місце інтер- суб'єктивно погоджених правил поведінки займає тотальний терор, покликаний забезпечити силам природи чи історії вільний біг, що не загальмовується ніякою стихійною, вільною дією людини. Людська багатоманітність ніби зникає в одній гігантській людині [24, 599-604]. У свою чергу, правова реальність замінюється реальністю "об'єктивних" законів руху, які не потребують ані розуміння, ані визнання, ані суб'єкта взагалі.
Можливість такого стану мислитель пов'язує з ізольованістю та всеза- гальною самотністю людей, яка знищує їх як суб'єктів розуміння та правових суб'єктів. Адже навіть досвід чуттєвого сприйняття залежить від загального здорового глузду, без якого ми були б обмежені лише ненадійними показниками власних почуттів. Тим більше, це стосується світу правових феноменів, який осягається нами тільки з перед-розуміння. Єдина здатність людського розуму, яка для свого нормального функціонування не потребує ані "Я", ані іншого, ані зовнішнього світу, це здатність логічного судження, вихідні посилки якого самоочевидні, і яке стало основним принципом дії тоталітарної форми правління [24, 615-622].
Таким чином, ситуація нерозуміння
має у своєму підґрунті, з одного боку,
стирання відмінностей і, таким чином,
руйнування простору особистої свобо-
1
ди як здатності створення нового, а з другого - відчуження людини від інших, розрив із традицією та вкоріненому у ній здоровому глузді, який становить основу перед-розуміння. Звідси - неможливість розуміння правової реальності та її відтворення, що загрожує в кінцевому підсумку заміною останньої неправовими за своєю сутністю інструментами примусу. Адже у розумінні суб'єктивна свобода не тільки виходить за власні межі та потрапляє у простір інших, утворюючи багатовимірний інтерсуб'єктивний світ, а віднаходить себе у завжди вже існуючій традиції, дозволяючи останній говорити крізь себе. Відповідно, нерозуміння призводить не тільки до втрати відчуття правової реальності, а й до зникнення останньої.
Позбавлення ж людини можливості вільної комунікації редукує її досвід до задоволення біологічних потреб. Поза світом права людині залишається лише війна за існування, у якій одна соціальна спільнота протиставляє себеіншій за принципом "друг" - "ворог". Відповідно, право залишається таким лише доти, поки воно є предметом дискусії. У свою чергу, завдання герменевтики полягає в утриманні правових смислів через дію, яка відрізняється від простого прояву волі тим, що вона вписана у хід речей, у тканину історії, у право як таке. У цьому сенсі можна говорити про "явища архівування, які нагадують письмову фіксацію дії у світі", і про те, що "дії, як і книги, є творами, відкритими для багатьох читачів" (П. Рікьор) [25, 60-61]. Так само як тексти відділяються від їх авторів, отримуючи семантичну автономію, дії мають власну історію, своє призначення, і тому можуть викликати небажані результати; звідси випливає проблема відповідальності ініціатора дії. Так, здійснення права виявляється водночас і єдиним можливим способом його осмислення, і єдиним шляхом відтворення правової реальності.
Фронесис