Як власне фронетичний досвід, герменевтика опосередковує не тільки осмислення і відтворення права, а й його здійснення у правовідносинах. Так, П. Рікьор визначає фронесис як "розсуд, розпізнавання в ситуації невизначеності, орієнтоване на належну дію" [26, 87]. У подібному сенсі в Х. Арендт читаємо про здібність, яка "дозволяє нам судити раціонально, не піддаючись емоціям або егоїстичним інтересам, і при цьому функціонує спонтанно, тобто не спираючись на правила і стандарти, під які можна підвести особливі випадки, але, навпаки, створюючи свої власні принципи завдяки самій роботі судження" [23, 58]. При цьому умовою такого роду судження є не високорозвинений інтелект і не обізнаність у питаннях моралі, а радше схильність до того, щоб жити із самим собою, вести той діалог, який ми називаємо мисленням. Таке мислення не є технічним і не стосується теоретичних проблем. На думку Х. Арендт, межа між тими, хто хоче мислити, а отже, повинен судити самостійно, і тими, хто цього уникає, ігнорує всі відмінності у культурі, суспільному становище чи освіті. У цьому відношенні колапс моралі, що стався за гітлерівського режиму, може навчити нас тому, що той, хто плекає цінності і твердо тримається моралі, не надійний: у випадку зміни моральних норм у цих людей не залишиться нічого, крім звички чогось триматися. Значно надійніші у такій ситуації скептики, оскільки вони звикли жити своїм розумом і знають лише одне: що б не сталося, доки ми живі, жити нам доведеться із самими собою [23, 78-79].
У цьому сенсі здійснення права виявляється такою ж фронетичною практикою, як і філософствування, що неможливе поза вільним мисленням, як неможлива медицина без здатності лікаря вийти за межі стандартизованих рекомендацій і прийняти рішення у ситуації невизначеності. Натомість у суспільстві широко розповсюдженим залишається страх перед судженням, за яким прихована підозра, що ніхто не діє вільно, а відповідно, ніхто не несе відповідальності за свої вчинки. Можливо, саме тому найбільший опір суспільства зустрічають ті новели, що стосуються правових інститутів, ґрунтованих у здатності ситуативного судження, - судових компромісів, суду присяжних, медіації, розширення значення судового прецеденту та ін. Як наслідок, ігнорування фронетично- го характеру правового досвіду призводить до формалізму у здійсненні права, а зрештою і до повного усунення людини від цього процесу, що перетворює його на глибоко неправовий:прагнення об'єктивності остаточно знімає питання про справедливість.
Натомість усвідомлення фронетич- ної природи здійснення права тягне за собою трансформацію ідеї справедливості, яка, на думку П. Рікьора, може бути сформульована у термінах прийнятності. Це своєрідна ситуативна очевидність у констатуючому сенсі, впевненість, згідно з якою у цій ситуації таке рішення є найкращим, єдино можливим. Це очевидність того, що доречно зробити тут і зараз [6, 233-248]. І ця доречність визначається не об'єктивним станом справ, а спільністю прагнень суб'єкта судження і того, для кого воно є значущим. Адже йдеться тут не про мене, а про когось іншого: коли одна людина виносить судження, вона повністю переноситься у конкретну ситуацію, у якій знаходиться і повинен діяти інший. І людина здатна на таке судження не тому, що вона обізнана у всьому, що відбувається з іншим, а тому, що вона також прагне до справедливого і пов'язана з іншим цією спільністю прагнень.
У цьому сенсі ані поновлення у правах, ані притягнення винних до відповідальності не є самоціллю, а сприяють досягненню загальної мети права - уможливити та оптимізувати співіснування людей. Так, П. Рікьор виокремлює дві функції судочинства. Перша полягає у тому, щоб покласти край невизначеності, оскільки кожний конфлікт містить момент нескінченності. У цьому полягає особливість правового судження, на відміну, скажімо, від історичного: потенційно необмежене коло пояснення буде замкнуте на судовому вироку. Отже, винести судове рішення - означає поставити крапку в суперечці. На підтвердження своєї думки автор наводить такий приклад. У великих і складних процесах у Франції за фактами переливання зараженої крові, коли було багато жертв, найбільш примітні з моральної точки зору жертви - не ті люди, які прагнули помсти, а ті, що хотіли правового рішення, хотіли, щоб було висловлено: ось це жертва, а ось винний, щоб було встановлено справедливу дистанцію. Вочевидь, правосуддя не може бути зведене лише до такого прояснення ситуації. Але наведений приклад показує, що правосуддя - це не відповідь насильством на насильство, не додаткове насильство: правосуддя висловлює те, що суспільство на даний момент розглядає як справедливий стан. У цьому сенсі каральну функцію вироку слід вважати підпорядкованою його поновлюючій функції - як у публічній сфері, так і у сфері гідності жертв, яким віддається справедливість. Це підводить П. Рікьора до другої функції винесення правового судження - сприяння суспільному миру через примирення конфліктуючих сторін завдяки "правовій переробці насильства шляхом перенесення його в простір слова й мовлення" і, таким чином, "перемозі мови над насильством". Усвідомлюючи утопічність цієї мети, філософ, разом з тим, наголошує, що "ця утопія вкорінена в сутності права і становить його основу" [7].
У цьому і полягає високий гуманістичний смисл правової герменевтики, яка орієнтована на досягнення миру та мінімізацію насильства шляхом перенесення його у простір дискурсу. І така спрямованість закладена вже у самій структурі "герменевтичної спіралі", яка передбачає конструктивний рух від перед-розуміння до повного розуміння, а потім назад, для перевірки необхідності змін і доповнень до початкового уявлення. Тому визнання того факту, що наше розуміння завжди обумовлене упередженнями, не повинно вести до скептицизму. Як справедливо зазначає Е. Тисельтон, навпаки, перед-розуміння і добросовісне прагнення більш глибокого розуміння залишають місце для перегляду вихідних ідей та внесення необхідних виправлень у світлі подальшого осмислення, а отже, означають принципову відкритість для діалогу. Так, герменевтика виховує повагу до чужої точки зору, терпіння та прагнення порозуміння, не зменшуючи при цьому щирої відданості людини власним переконанням. Вона заохочує не скептицизм, а наполегливу працю і бажання прислухатися, не заперечуючи водночас необхідність критичної оцінки [27, 21]. У цьому зв'язку Г.-Г. Гадамер вкотре наголошує: "Герменевтика - це практика... Усіма силами підтримувати діалог, давати сказати своє слово і тому, хто має іншу точку зору, вміти засвоювати те, що він говорить - от у чому душа герменевтики" [28, 8].
Відповідно, основна роль правової герменевтики виявляється не методологічною, а, скоріше, терапевтичною: вона допомагає мінімізувати нерозуміння через усвідомлення власної зануреності в ситуацію, власної темпо- ральності: як в аспекті вкоріненості у традиції та виявлення власних упереджень, так і в аспекті проективності у майбутнє і орієнтації на примирення, навіть якщо воно і є лише позаінститу- ційним горизонтом права. Інакше кажучи, як метафорично пише Й. Тонт- ті, тільки Феміда, яка, знявши пов'язку з очей, намагається усвідомити власні упередження, і яка розуміє, що насправді ваги ніколи не можуть бути врівноважені, може використовувати свій меч таким чином, щоб це могло вважатись виправданим [10, 186].
Так, завдання правової герменевтики як багатогранного людського досвіду, спрямованого на досягнення порозуміння з іншим, хоча, на перший погляд, і виявляється занадто скромним, порівняно з науковими методологічними концепціями, але по суті є не менш амбіційним, ніж завдання самого права - уможливити мирне співіснування людей.
Висновки
Таким чином, прояснення природи розуміння як інтегральної форми людського досвіду та виявлення смислів правової реальності, що відповідають трьом складовим останнього - епістеме, техне і фронесису - дозволяє водночас уточнити сенс і призначення самої правової герменевтики, яка також виявляється лише способом буття у світі, а не формулюванням та утвердженням щодо нього певної позиції. Це досвід, який поєднує осмислення та відтворення правової реальності у ситуативних правових судженнях, ґрунтується у традиції та орієнтований на примирення. Інакше кажучи, це досвід інтерсуб'єктивного відтворення правових смислів. У свою чергу, ситуація нерозуміння загрожує не просто втратою останніх, але зникненням свободи, що визначає правову особистість, а отже, і правової реальності в цілому.
ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ
1.  Неклассическая философия права: вопросы и ответы : кол. моногр. / С. И. Максимов, Ю. Е. Пермяков, А. В. Поляков и др. ; под ред. А. В. Стовбы. - Харьков, 2013. - 272 с.
2.  Бетти Э. Герменевтика как общая методология наук о духе. - М., 2011. - 144 с.
3.  Coing H. Die juristischen Auslegungsmethoden und die Lehre der allgemeinen Hermeneutic. - KölnOpladen, 1959.
4.  Müller F. Rechtstext und Textarbeit / F. Müller, R. Christensen, M. Sokolowski. - Berlin, 1997.
5.  Гадамер Х.-Г. Истина и метод: основы философской герменевтики. - М., 1988. - 704 с.
6.  Рикёр П. Справедливое. - М., 2005. - 304 с.
7.  Рикёр П. Торжество языка над насилием. Герменевтический подход к философии права // Вопросы философии. - 1996. - № 4. - С. 27-36.
8.  Kaufmann A. Beiträge zur juristischen Hermeneutic. - Köln ; Berlin ; Bonn ; München, 1984.
9.  MootzF.-J. III. Law, Hermeneutics and Rhetoric. - Burlington, 2010. - 470 р.
10.  Tontti J. Right and Prejudice: Prolegomena to a Hermeneutical Philosophy of Law. - Burlington, 2004. - 204 р.
11.  Атарщикова Е. Н. Герменевтика в праве: история и современность. - СПб., 1998. - 296 с.
12.  Бернюков А. М. Здійснення правосуддя: герменевтичний підхід // Правосуддя: філософське та теоретичне осмислення / А. М. Бернюков, В. С. Бігун, Ю. П. Лобода та ін. ; відп. ред. В. С. Бігун. - К., 2009. - С. 148-206.
13.  Дудаш Т. І. Праворозуміння крізь призму герменевтики. - Л., 2010. - 248 с.
14.  Овчинников А. И. Правовое мышление в герменевтической парадигме. - Ростов н/Д, 2002. - 288 с.
15.  Зірк-Садовскі М. Завдання герменевтичної філософії права // Філософія права і загальна теорія права. - 2012. - № 2. - С. 102-114.
16.  GadamerH.-G. Praise of Theory // Praise of Theory: Speeches and Essays. - New Haven, CT, 1998. - Р. 16-36.
17.  Хайдеггер М. Бытие и время. - СПб., 2006. - 452 с.
18.  Лабарр'єрЖ.-Л. Фронесис // Європейський словник філософій: лексикон неперекладностей. - К., 2009. - Т. 1. - С. 527-533.
19.  Аристотель. Никомахова этика. - Сочинения : в 4 т. - М., 1983. - Т. 4. - С. 53-293.
20.  Flyvbjerg B. Making Social Science Matter: Why Social Inquiry Fails and Haw It Can Succeed Again,
2001. - 212 p.
21.  Амселек П. Научный статус правовых исследований // Энциклопедия правоведения или интегральная юриспруденция? Проблемы изучения и преподавания. - М., 2013. - С. 208-220.
22.  Гуссерль Э. Кризис европейского человечества и философия // Вопросы философии. - 1986. - № 3. - С. 101-116.
23.  Арендт Х. Ответственность и суждение. - М., 2013. - 352 с.
24.  Арендт Х. Истоки тоталитаризма. - М., 1996. - 672 с.
25.  Рикёр П. Герменевтика и метод социальных наук // Поль Рикёр в Москве. - М., 2013. - С. 49-61.
26.  Рикёр П. Путь признания. Три очерка. - М., 2010. - 268 с.
27.  Тисельтон Э. Герменевтика. - Черкассы, 2011. - 430 с.
28.  Гадамер Х.-Г. Актуальность прекрасного. - М., 1991. - 367 с.
REFERENCES
1.  Neklassicheskaya filosofiya prava: voprosy i otvety [Non-Classical Philosophy of Law: Questions and Answers], Kharkov, 2013, 272 p.