1.  Для визнання Л. В. О. винуватим у злочині, передбаченому п. 7 ч. 2 ст. 115 КК України, обов'язковим є встановлення як всіх ознак злочину, так і врахування всіх інших даних, які вказують на користь підсудного (зокрема обставин, які вказують на наявність стану необхідної оборони).
2.  Наявність у діях складу злочину, який ставиться у вину підсудному, повинно бути належним чином обґрунтовано, на підставі доказів, одержаних законним шляхом, та враховувати всі обставини, які мають значення для справи. Тобто обвинувачення повинно ґрунтуватись на достовірних, належних та допустимих доказах.
3.  Обґрунтування судом наявності в діях Л. В. О. складу злочину, передбаченого ст. 115 ч. 2 п. 7 КК України, побудоване здебільшого на припущеннях, умовиводах і особистих судженнях слідчих і прокурорів, та не враховує обставин, які вказують на перебуванні Л. В. О. у стані необхідної оборони. Зміст обвинувального висновку свідчить про певну упередженість та односторонність слідства, та, до певної міри, і судового розгляду.
4.  Аналіз матеріалів справи, як вони викладені у вироку суду, дає підстави для висновку, що в діях Л. В. О. немає складу злочинів, інкримінованих йому.
5.  Обставини, встановлені судом, вказують, що на Л. була спрямована зброя, яку він сприймав як бойову і для нього це була реальна загроза вбивством. За таких умов Л. В. О. діяв в стані необхідної оборони, або ж в умовах перевищення необхідної оборони. Суд визнав, що Л. стріляв метрів з 27 в умовах, коли на нього була спрямована зброя, яку він сприймав як бойову. Наявність зброї, спрямованої на людину, виключає для такої особи обвинувачення у вбивстві з хуліганських міркувань.
6.  Навіть, якщо не приймати до уваги наявність спрямованої на Лозинського зброї в момент пострілу, то і тоді можна говорити тільки про те, що у діях Л. В. О. є ознаки злочину, передбаченого ст. 121 ч. 2 КК України тобто умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, а не ст. 115 ч. 7 КК України.

29.09.2012

Доцент Академії адвокатури України Микола Павленко

Стаття, опублікована в журналі "Адвокат" з метою довести громадськості іншу точку зору на справу Л. ВИСЛУХАЙМО І ДРУГУ СТОРОНУ...

У XIX столітті пробиває собі дорогу ідея про те, що людина з об'єкта міжнародного співчуття перетворюється на суб'єкта міжнародного права. Архаїчний КПК 1960 року відходить у минуле. Практика застосування цього Кодексу засвідчила, що навіть після внесених до нього демократичних змін, "шанси на те, що за гратами опиниться невинний, залишаються великими".

У розмовах між юристами часто використовується термін "обвинувальний ухил ", якого не зустрінеш у кодексах, але який на практиці замінив презумпцію невинуватості. Полягає цей термін в упередженому підході до захисту і обвинуваченого і, навпаки, у наданні певних переваг слідству і обвинуваченню. Обвинувальний ухил виплеканий українською владою починаючи з далекого 1991 року та підкріплений реальною судовою практикою. Так, у 2011 році у Києві було ухвалено 8 виправдувальних вироків. Однак апеляційний суд міста Києва всі вісім вироків скасував. Кожен суддя знає цю статистику. Звідси судді зробили висновок: якщо суддя постановить виправдувальний вирок, то такий неодмінно буде скасований і не без скандалу для судді. Нікому з суддів не хочеться кидатись на амбразуру з виправдувальним вироком та перетворюватись на героя дисциплінарних розслідувань кваліфікаційної комісії суддів. Бо за такий героїзм можна одержати замість нагороди звільнення з вовчим білетом. Якщо до обвинувального ухилу додається інспірована кимось ще до вироку суду викривальна кампанія в мас-медіа з сенсаційними інтерв'ю прокурорів, то судовий процес може перетворитись на розправу, на своєрідний суд Лінча в його українському варіанті.

Отже, за різними оцінками у слідчих ізоляторах перебуває до 15% невинуватих людей. Як це стається, що цьому є причина, яка у цьому роль обвинувального ухилу, чому не спрацьовують гарантії закладені в Конституції та міжнародних договорах, укладених Україною? Спробуємо з цим розібратись на реальних прикладах.

Л. пройшов сувору школу афганської війни. Вижив там, не зламався, добився успіху і в мирному житті. Став народним депутатом. Допомагав людям. Женився. Виховує двох неповнолітніх діток. Але фатального 16 червня 2009 року доля вготувала Л. жорстоке випробування. В полі, в районі мисливських угідь, він побачив підозрілого вигляду чоловіка. Під'їхавши до нього на автомашині Л. запитав хто він такий? Чоловік, очі якого блискотіли як у людини, яка накачалась наркотиками, замість відповіді витягнув револьвер, і двічі вистрелив у людей, які під'їхали до нього. Але не влучив. Стало зрозумілим, що залишати озброєну людину у полі, не можна, бо вона небезпечна. Тим більше, що з Л. та його товаришем Г. була і жінка, яку вони перед цим висадили з автомашини. Незнайомця вдалося обеззброїти, вибивши з рук револьвер. Чоловік (пізніше було встановлено, що це О.) виявився фізично дуже сильним, відчайдушно відбивався ножом і наніс Л. 19 травм. Його відпустили, але обмежували йому зону відступу, щоб той не побіг в сторону жінки.

Тим часом Л. викликав міліцію. О. продовжував відступати, видобувши ще один пістолет і поперемінно наводячи його то на Л. то на Г. Коли підоспів наряд міліції в шоломах та бронежилетах і з автоматами О. вже сховався у лісі. На вимогу працівників припинити непокору і здатися, почулися постріли від О. Міліціонери перелякались і тут же розсіялись. Нарешті начальник міліції К. зумів захопити О., підбігли і інші міліціонери. Силове захоплення О. не обійшлося без стусанів і ударів, як це буває у таких випадках. І вже пізніше ніхто не зміг виокремити удари і травми, нанесені при силовому захопленні О. міліціонерами, від тих травматичних ушкоджень, які сталися з О. під час його роззброєння на початку конфлікту. Все віднесли на рахунок Л.

Після захоплення О. почав давати пояснення працівнику міліції, розповів про себе, а потім пожалівся на біль у нозі. Так було виявлено, що О. поранений в ногу. Л. тут же викликав швидку допомогу. Ніщо не віщувало біди, оскільки О. спокійно, без стогонів давав пояснення. Приїхала швидка допомога, викликана Л. і повезла О. у лікарню. Катастрофа сталася вже в приймальному відділенні, після того, як лікар вколов О. димедрол та анальгін. Знаючі спеціалісти стверджують, що у випадку якщо це зроблено на фоні прийнятих наркотичних речовин, такий укол може привести до зупинки серця, що і сталося.

Прохання Л. провести експертизу щодо цих обставин і правильності лікування на фоні можливого вживання наркотиків задоволено не було. В результаті не з'ясовані наслідки застосування медиками димедролу, анальгіну, адреналіну, кофеїну, кордіаміну, та замовчується факт знаходження Олійника В. А. в стані наркотичного сп'яніння. Численні інші експертизи підтверджували, що саме по собі поранення в ногу не було смертельним. Так у Т. З а. с . 42, 50 (висновок судово-медичної експертної комісії № 92 від 12.03.2010), стверджується - "При своєчасному наданні медичної допомоги Олійнику В. А. не виключається можливість сприятливого кінця".

У зв'язку зі смертю О. розпочалося слідство і, паралельно, вакханалія сенсаційних вигадок у пресі. Громадській думці підкидували все нові і нові жахливі подробиці ніби - то нелюдського поводження та тортур над О. В уяві громадян, розпаленій інсинуаціями мас-медіа, вже готовий був з'явитись, як у біблейські часи, клич: "Розіпни його... " Суд, так би мовити на вимогу громадськості, мав відповісти на цей виклик суворим вироком. І такий вирок не забарився. Л. звинуватили у вмисному вбивстві з хуліганських спонукань. Тобто таким, яке вчинено на ґрунті явної неповаги до суспільства, нехтуванням загальнолюдськими правилами співжиття і нормами моралі, а так само умисного вбивства без будь-якої причини чи з використанням малозначного приводу. Хуліганські мотиви складають складний мотив, в якому переплітаються егоїзм, викривлене уявлення про межі особистої свободи, культ грубої сили та безпричинна злоба. При здійсненні такого вбивства до цього приєднується зневажливе ставлення до життя іншої людини. Вирішили, що 15 років позбавлення волі буде достатнім для того щоб заспокоїти громадську думку та задовольнити апетити обвинувальної влади.

З давніх часів основним принципом судочинства є вимога - вислухай і другу сторону. Вся система правосуддя ґрунтується на цій засаді. Як же примудряються суди не почути другу сторону, а вислухавши, не взяти почуте до уваги? Ця таємниця українського правосуддя бере свій початок ще з радянських часів. Судді - це замкнута корпоративна система. їм комфортно у своєму товаристві, вони розуміють правила гри і набувають певних, професійних навичок, які полегшують їм ухвалення судових рішень. Адже суддя постійно знаходиться під психологічним тиском сторін. До певної міри як "свого" вони сприймають тільки слідчого, прокурора і вірять їм. А адвокат і підсудний - це "чужі". Тим більше що саме прокурор може порушити проти судді кримінальну справу або ініціювати дисциплінарну відповідальність "за порушення присяги".

Існує навіть таке поняття "суддівський синдром" - тобто переконаність судді У своїй непогрішимості при оцінці свідків, пояснень адвокатів, інших учасників процесу. Такий синдром допомагає ухвалювати рішення яких вимагає кон'юнктура, вимоги керівництва або політична ситуація. Це установка, яка підказує: у цій справі зробити треба було тільки так як зроблено. Суддівський синдром блокує голос внутрішньої совісті судді. Водночас суддівський синдром - це і своєрідна захисна реакція від надмірних психологічних навантажень тих, хто обрав цю професію. Одним з проявів "суддівського синдрому" є ситуація, коли обвинувачений заявляє, що він невинуватий, а суддя говорить про себе - вони всі так говорять... і не вірить.

Для того щоб ухвалювати судові рішення такі як треба, судова практика виробила ряд особливих прийомів. Розглянемо деякі з них, застосовані у справі по обвинуваченню Л. На підтвердження даних, які виправдовували Л. він заявив клопотання про допит свідків. Адже відповідно до ст. 6 параграфу 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожний обвинувачений має щонайменше такі права:

1.  захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд.

1.  допитувати свідків обвинувачення або вимагати їхнього допиту, а також вимагати виклику і допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення.

Ст. 129 Конституції України передбачає змагальність та свободу у наданні доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Клопотання про допит свідків, у тому числі судово-медичного експерта у процесі проти Л. було відхилено. Це один із найбільш поширених прийомів для викривлення справжньої картини події, що відбулася. Якщо вам відмовлять у допиті свідків, які спростовують твердження прокурора, то ви просто не зможете довести свою невинуватість.

Досудовим слідством та судом не враховано, що згідно з п. 53 рішення Європейського суду з прав людини "Шабельник проти України" №16404/03 від 19.02.2009 (Shabelnik v. Ukraine, no.16404, 19 February 2009), право на захист, в принципі, буде невідворотно порушено, якщо викривальні покази, отримані під час поліцейського допиту без доступу до адвоката, використовуються для визнання його винним (Salduz v. Turkey (GC) №36391/02, п. 55, 27 листопада 2008 року). Але саме так засуджені К., Г., і П. і саме на показах, які давали без адвоката вони засуджені.