Відомості про розвиток фінансових відносин у Київській Русі вчені-економісти беруть з літописів тих часів. Першим ґрунтовним дослідженням фінансів Київської Русі стали "Разыскания о финансах древней России", написані Ю.О. Гагемейстером у 1830-1831 рр. на основі літописів, які збереглися [28][27]. Ретельно досліджуючи фінанси Древньої Русі він відзначає, що у таких ранніх державах "ще немає фінансових установлень, оскільки і члени, і начальники таких суспільств утримуються з власного маєтку", і потреби такого суспільства можна розглядати як сукупність приватних потреб кожного з його членів[28]. На цій стадії розвитку суспільства всі його члени є його воїнами, які самі піклуються про свою зброю і продовольство, а також про добування їжі для своїх сімей. Тому видатки на публічні за своєю суттю потреби (оборону, підтримку внутрішнього порядку і правосуддя) покриваються за рахунок загальної власності членів общин і особистої праці.

Зародження фінансових відносин у Київській Русі пов'язують із виникненням податків. Про існування податей як доходів держави (а точніше - доходів князя) в Київській Русі вперше згадується в часи правління князя Олега. Однак перші згадки про державні видатки на публічні потреби держави зустрічаються у літописах лише через декілька століть. Поки держави нерозвинуті, нерозвинутими є й відносини їх урядів з підданими. Особисті повинності, що передують майновим, є одним з головних джерел формування доходу князів і основним способом задоволення публічних державних потреб. Внаслідок цього в ці часи не виникають державні видатки на задоволення публічних потреб у державі.

Після утворення постійного війська і дружини князя, доходи князів починають витрачатися не лише на особисті потреби князя, але й на утримання його дружини й війська[29]. При цьому з'являються дві форми покриття публічних потреб: натуральна та грошова. Але витрачання грошових коштів князів на задоволення потреб публічного характеру поки-що носить не публічний, а приватний характер, оскільки держава вважається приватною власністю княжого роду, а державна казна - приватною власністю государя або князя. Це означає, що доходи казни та, відповідно, її видатки значною мірою носять приватно-господарський характер з рисами державно-владних елементів [23][30].

За свідченням літописів, у період до 1236 р. державні доходи, які поки-що мають приватно-господарський характер, витрачаються на княжі бенкети, утримання двору, наймане військо. Отже, приватні кошти князів витрачаються частково на приватні і часткового на публічні потреби. Утримання чиновників, які виконували функції органів державної влади, не створювало видатків казни, тому що замість визначеної плати за свою роботу урядові та судові чиновники отримували узаконене мито, що сплачувалося їм жителями певних територій. Крім того, вони отримували безпосередньо від жителів підвідомчої їм місцевості натурою певну кількість припасів.

Прийняття Київською Руссю християнської віри за висловом Ю.О. Гагемейстера "призвело в Русі до загального перевороту", позначившись на видах податей та повинностей. Змінилися і види видатків, що здійснювалися князями за рахунок державної казни, яка залишалася їх приватною власністю. Після введення християнства у літописах вперше зустрічаються згадки про використання коштів державної казни на фінансування "суспільних предметів і нужд". Такими "суспільними предметами" вважалися церкви і монастирі. До видатків на "суспільні нужди" відносили гроші, що видавалися на милостині і харчування бідних. Крім того, в часи правління князів Володимира і Ярослава згадуються видатки казни на заснування "суспільних училищ". Можна сказати, що ці видатки стали першими державними видатками соціального характеру. Однак після смерті Ярослава Мудрого і аж до часів Петра І такі видатки соціального призначення у літописах більше не згадуються.

Пізніше кошти казни почали витрачатися на "посилення княжої влади, утримання військових сил, двору, будівництво та утримання церков, монастирів інших різних будівель" [28][31]. При цьому видатки на утримання війська були досить незначними, оскільки більшу частину оплати своїх послуг військові отримували в натуральній формі, а саме - у вигляді земельних маєтків. Задоволення великої частини інших публічних потреб здійснювалося за рахунок особистих повинностей нижчих державних чинів: будувалися і ремонтувалися шляхи і мости, надавалися підводи для пересування по країні чиновників та іноземних послів, що їздили "за потребою до уряду", та здійснювалися перевезення інших "державних предметів". За рахунок особистих повинностей також здійснювалася поставка провіанту і надавалося житло для війська у період його перебування на відповідних територіях країни. Отже, можна стверджувати, що у ці часи більша частина публічних потреб у державі задовольнялася за рахунок приватних коштів князя, а також приватних заощаджень та натуральних і особистих повинностей громадян.

У середні віки також панувало повне змішання приватного господарства з публічним [46; 23][32]. Видатки з утримання верховної влади і задоволення особистих потреб правителів все ще не були відокремлені від загальнодержавних видатків [205; 206; 207; 225][33]. Королі мали великі власні (приватні) доходи, які змішувалися з публічними - державними доходами. І ті, й інші використовувалися як на особисті видатки королів, так і на публічні державні потреби. Таким чином, з наведеного вище можна зробити такі висновки:

1) період існування Київської Русі був періодом активного розвитку державно-княжого оподаткування і, відповідно, розвитку державного регулювання відносин у сфері податків, зборів та натуральних повинностей. Однак більша частина публічних потреб задовольнялася за рахунок особистих повинностей підданих, а не за рахунок податків, які витрачались на фінансування приватних потреб правителів, через що не виникало публічних видатків казни;

2) у часи Київської Русі та в середні віки на території України, як і в інших державах, не було чіткого розподілу між приватними і публічними коштами у державі, й існувало чотири види видатків:

• приватні видатки громадян та їх сімей для задоволення їх приватних потреб;
• приватні видатки громадян на задоволення потреб публічного характеру - будівництво шляхів, утримання армії, урядові перевезення та інші;
• приватні видатки князів, які здійснювалися за рахунок державної (княжої) казни для задоволення приватних потреб князів та їх сімей;
• видатки княжої казни на задоволення потреб публічного характеру, а саме - утримання армії та спорудження культових будівель. При цьому останні видатки мають, в основному, натуральну форму;

3) у часи Київської Русі видатки на армію та утримання державних чиновників не були основними видатками в державі - їх утримання покривається за рахунок приватних видатків, натуральних і особистих повинностей громадян;

4) у часи Київської Русі та пізніше (протягом всього існування феодального устрою) все державне майно повністю ототожнювалося із приватним майном князів (государя). Тому використання державного майна (у тому числі грошових коштів казни) здійснювалося так само, як і приватного майна правителів - відповідно до разових розпоряджень князя або государя, які ще не мали ознак актів законодавчого характеру, але мали державно-владний характер.

Аналізуючи фінанси рабовласницької та феодальної формацій, відомий учений-економіст Е.О. Вознесенський, зокрема, зазначає, що рабовласницьким та феодальним державам вже були властиві певні грошові відносини, пов'язані з утворенням та використанням загальнодержавних грошових фондів. Але при цьому усі доходи мали характер доходів государя, і державна казна не відділялась від казни государя. "Таким чином, - підсумовує Е.О. Вознесенський, - навіть в умовах розкладу феодального способу виробництва як щодо грошових доходів, так і щодо видатків держави спостерігалося повне переплетіння приватно-господарських та державно-господарських відносин, а структура доходів та видатків визначалась виключно сваволею монарха. Загальний висновок, до якого можна прийти із зазначеного вище, такий: ні про яку систему грошових відносин, регламентовану державою, яка виникає з приводу утворення та використання загальнодержавних грошових фондів коштів, в умовах рабовласницького устрою та феодалізму не може бути і мови" [23][34]. Тому, на думку Е.О. Вознесенського, у цілому щодо цих двох суспільних формацій можна вести мову лише про виникнення та розвиток деяких елементів фінансових відносин, особливо у період розкладу феодалізму.