У пункті 1 ст. 5 передбачено, що держава може законно позбавити свободи будь-яку особу на підставі кримінального або цивільного законодавства, підпункти (а) та (с) п. 1 ст. 5 знаходяться у сфері кримінального права. У пункті (а) п. 1 ст. 5 встановлено, що держава може ув'язнити особу після її засудження компетентним судом. Суд не визнав порушення цього положення у випадку, коли держава помістила засудженого злочинця до звичайної в'язниці, тоді як національний суд призначив йому відбувати покарання у в'язниці зі спеціальним медичним обладнанням. Суд відзначив, що за цих конкретних умов основною метою ув'язнення було покарання, а не лікування (Біццотто проти Греції (1996)). У справі Вемхофф проти Федеративної Республіки Німеччини (1968) Суд зробив роз'яснення, що держава може утримувати особу в ув'язненні навіть тоді, коли ця особа звернулася із апеляцією, оскаржуючи ухвалений вирок та призначене покарання. З іншого боку, Суд підкреслив, що подальше ув'язнення є неприпустимим, коли рішення про збільшення строку ув'язнення за правопо­рушення, яке має бути розглянуте в судовому порядку, ухвалюється тюремною адміністрацією (Дроогенбрьок проти Бельгії (1982)). Термін «компетентний суд» відповідно до підпункту (а) п. 1 ст. 5 означає компетентний судовий орган, який діє незалежно від виконавчої влади та сторін у даній справі.

У підпункті (с) п. 1 ст. 5 передбачено, що держава може заарештувати або ув'язнити особу з метою припровадження її до встановленого законом компе­тентного органу на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні цією особою право­порушення або якщо є розумні підстави вважати за необхідне запобігти вчинен­ню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення. Слід зазначити, що основним дієвим чинником у цьому положенні є обгрунтованість, а це залишає державі певні межі розсуду при визначенні критеріїв застосування цього поло­ження. Суд визнав порушення підпункту (с) п. 1 ст. 5 у справі Фокс, Кемпбелл і Хартлі проти Сполученого Королівства (1990), в якій уряд Сполученого Коро­лівства заарештував та ув'язнив авторів заяв, підозрюючи їх у терористичній діяльності Ірландської республіканської армії (ІРА), однак обвинувачуваним не було пред'явлено у національному суді відповідних доказів або інформації, які б підтвердили «обґрунтовану підозру у вчиненні правопорушення».

У значній кількості справ піднімалося питання про порушення підпункту (с) п. 1 ст. 5 при застосуванні законів та практики антитерористичного спрямування. Суд визнав, що під час розгляду поданих згідно з підпунктом (с) п. 1 ст. 5 скарг «він обов'язково враховував специфіку терористичних злочинів, загрозу, яку ці злочини становлять для демократичного суспільства та труднощі, які виникають при боротьбі з тероризмом» (Мюррей проти Сполученого Королівства (1994)). У справі Броуген проти Сполученого Королівства (1988) Суд постановив, що заяв­ники були ув'язнені з метою проведення поліцейського розслідування фактів і обставин, на яких ґрунтувалися конкретні підозри, і тому не було порушено підпункт (с) п. 1 ст. 5. У справі Лоулесс проти Ірландії (1961) Суд дійшов виснов­ку, що держава не може нікого позбавляти свободи без попереднього судового розгляду або без наміру провести такий розгляд.

Важливо підкреслити, що будь-яке позбавлення свободи, яке здійснюється згідно з підпунктом (с) п. 1 ст. 5, повинно перебувати під судовим контролем, згідно з положеннями пунктів 3 та 4 ст. 5.

У підпунктах (b), (d), (є) та (1) п. 1 ст. 5 йдеться про позбавлення свободи в контексті цивільного права. У підпункті (Ь) п. 1 ст. 5 визначено дозволені види позбавлення свободи, які застосовуються з метою забезпечити присутність свідка під час розгляду справи у суді, коли йдеться про примусове проходження чоловіка­ми тесту на батьківство або здійснення психіатричного огляду. Цей підпункт та­кож допускає позбавлення свободи з тим, щоб забезпечити виконання особою «будь-якого обов'язку, передбаченого законом». На думку Суду, таке зобов'язання повинно мати точно визначений та конкретний характер, а не бути лише загаль­ним зобов'язанням дотримуватися закону (Енгель та інші проти Нідерландів (1976) та Лоулесс проти Ірландії (1961)) або «змінити свою поведінку» (Чюлла проти Італії (1989)). Важливо зазначити, що це положення не стосується виконання договірних зобов'язань: у ст. 1 Протоколу № 4 забороняється «позбавляти волі лише на підставі неспроможності виконати своє договірне зобов'язання». У підпункті У підпункті(d) п. 1 ст. 5 Високим Договірним Сторонам дозволяється затри­мувати неповнолітнього з метою «застосування наглядових заходів виховного характеру» або «з метою припровадження його до встановленого законом компетентного органу». У справі Буамар проти Бельгії (1988) Суд ухвалив, що бельгійські органи влади не могли посилатися на «застосування наглядових заходів виховного характеру», виправдовуючи поміщення дитини до ізольованої камери у в'язниці. У справі Нільсен проти Данії (1988) датський хлопчик, неодру­жені батьки якого розійшлися, коли він ще був зовсім маленьким, визнав за краще залишитися з батьком і прожив з ним кілька років, незважаючи на те, суд кількома своїми рішеннями віддавав право на опікунство матері. Врешті-решт мати віддала сина до державної психіатричної лікарні. Навіть визнаючи, що ст. 5 Конвенції захищає «кожну особу» і що в підпункті (d) п. 1 ст. 5 захищаються права неповнолітніх, Суд визнав, що ст. 5 у цій справі неприйнятна, тому що «госпіталізація заявника не була тим позбавленням свободи, яке б відповідало змісту ст. 5, а була здійсненням опікунських прав з боку його матері, яка несла відповідальність за свої дії».

У підпункті (е) п. 1 ст. 5 в окремих випадках дозволяється позбавлення свободи з метою медичного та соціального контролю. У більшості справ, в яких робилося посилання на цю статтю, оскаржувалося примусове утримання в психіатричних лікарнях. У справі Вінтерверп проти Нідерландів (1979) Суд сформулював три критерії, які дозволяють точніше визначити поняття «психічно хворий» в рамках підпункту (є) п. 1 ст. 5. По-перше, держава має використовувати об'єктивні медичні стандарти при вирішенні питання про те, чи може особа вважатися «психічно хворою». По-друге, характер або ступінь психічної хвороби мають бути достатньо гострими, щоб виправдати примусову госпіталізацію. І по-третє, держава має право утримувати хворого в лікарні лише протягом часу загострення психічного розладу. Останній критерій передбачає, що хворий, який примусово утримується в лікарні через «психічне захворювання», має право на здійснення періодичного огляду: примусове утримання в лікарні не може тривати протягом невизначеного періоду. Проте як у справі Вінтерверп проти Нідердів (1979), так і у справі Ешінгдейн проти Сполученого Королівства (1985) Суд ухвалив рішення про те, що підпункт (є) п. 1 ст. 5 не зобов'язує державу надавати особі, яку тримають в лікарні примусово, особливе лікування з тим, щоб на підставі діагнозу «психічно хворий» перебування цієї особи в лікарні не переви­щувало межі необхідних для лікування строків. Держава, наприклад, не може навмисно продовжувати курс лікування психічного захворювання особи, яка вже не має виражених ознак такого захворювання і очікує на звільнення місця в притулку, де забезпечується спеціальний догляд. Коли уряд встановлює подібні умови звільнення особи з лікарні, то він же повинен і вжити належних заходів тим. щоб забезпечити своєчасне виконання цих умов {справа Джонсон проти Сполученого Королівства (1997)). Суд розглянув кілька справ про порушення Нідерландами як підпункту (є) 1 ст. 5, так і одного або кількох процедурних положень, які містяться у ст. 5. у справі Ван дер Леєр проти Нідерландів (1990) Суд визнав, що уряд Нідерландів порушив пункти 1, 2 та 4 ст. 5, тому що дозволив помістити заявника до психіатрічної лікарні, не поінформувавши його про таке рішення і залишивши без і відповіді його клопотання. У справі Вассінк проти Нідерландів (1990) Суд визнав, що процедура, за якою особу можна помістити до психіатричної лікарні на підставі телефонного опитування, не порушує положень ст. 5, але відсутність се­кретаря суду під час наступного слухання суперечила національному законодав­ству і, таким чином, мало місце порушення «вимоги законності». У справі Кенджбіхарі проти Нідерландів (1990) Суд визнав, що чотиримісячний строк, протягом якого ухвалювалося рішення про продовження утримання в психіат­ричній лікарні, становив порушення п. 4 ст. 5.

Комісія та Суд розглянули порівняно небагато справ про порушення підпунк­ту (f) п. 1 ст. 5, який передбачає затримання у зв'язку з імміграцією, пошуком притулку та екстрадицією. Слід зазначити, що Європейська конвенція з прав лю­дини взагалі не гарантує права на політичний притулок. Але вимога до «закон­ності», яку викладено у підпункті (f) п. 1 ст. 5, означає, що Високі Договірні Сторони не можуть довільно здійснювати свої суверенні права в області, що підпадає під юрисдикцію цієї статті (Бозано проти Франції (1986)). Суд визнав по­рушення цього положення у справі Амююр проти Франції (1996), в якій йдеться про те, що декілька осіб, які шукали притулку, були затримані в зоці міжнародних вильотів французького аеропорту на майже тритижневий строк і не мали при цьому можливості оскаржити своє затримання.

Серед процесуальних гарантій, передбачених ст. 5 Конвенції, частина є дій­сними у випадках, коли особу затримують як у кримінальному, так і в цивільно­му порядку, а решта є дійсними лише коли особу затримують у кримінальному порядку. Пункт 2 ст. 5, який передбачає право особи бути негайно поінформова­ною зрозумілою для неї мовою про підстави її арешту і про будь-яке обвинувачен­ня проти неї, стосується випадків позбавлення свободи згідно з нормами як кримінального, так і цивільного права. Суд дійшов висновку про порушення п. 2 ст. 5 у справі Ван дер Леєр проти Нідерландів (1990), оскільки органи державної влади Нідерландів не тільки не поінформували жінку, яка пізніше звернулася із заявою до Комісії, про її поміщення до психіатричної лікарні, а й взагалі не поінформували її про факт позбавлення свободи. Комісія та Суд вважають, що при позбавленні волі згідно з нормами як кримінального, так і цивільного права інформація, що надається, не повинна бути такою детальною, як це визначено у п. З ст. 6, де йдеться про право на справедливий судовий розгляд.

У пункті 3 ст. 5 вимагається, щоб кожна особа, яку було затримано згідно з підпунктом (с) п. 1 ст. 5, негайно постала перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу; у цьому пункті перед­бачено також процесуальний і матеріально-правовий порядок захисту цієї особи. Як було визнано у постанові Суду у справі Шіссер проти Швейцарії (1979), суддя або інша службова особа, якій закон надає право здійснювати судову владу, має вислухати особу, якій пред'явлене обвинувачення. Для цього остання має поста­ти перед судовим органом особисто. У справі Шіссера Суд також визнав, що судовий орган повинен контролювати всі питання, пов'язані з утриманням під вартою, і ухвалити остаточне рішення на підставі об'єктивних правових критеріїв. Щоб мати змогу здійснювати такі функції, судовий орган повинен ухвалювати свої рішення неупереджено, відповідно до процедури та норм, що визначені законом. Суд дійшов висновку про те, що державний службовець, який одночасно виконує ролі обвинувача та слідчого, цим вимогам не відповідає (Скоогстрьом проти Швеції (1984) та Хубер проти Швейцарії (1990)).