Термін «негайно» у п. З ст. 5 є більш жорстким стандартом, ніж термін «без зволікання» у п. 4 ст. 5. Хоча Комісія та Суд не встановлювали тривалості мінімального строку, цілком зрозуміло, що навіть в області, яка покривається заявами, що зроблені згідно зі ст. 15 про відступ від зобов'язань під час надзвичайної ситуації, затримання без будь-якого повідомлення на 14 днів і більше без можливості для затриманого постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, порушує ст. 5 в частині п. З (Аксой проти Туреччини (1996)). У справі Броуген проти Сполученого Королівства (1988) Суд визнав, що чотири дні та шість годин є занадто довгим строком, щоб відповідати цій нормі, незважаючи навіть на те, що виникли специфічні труд­нощі, які були пов'язані з розслідуванням терористичних актів.

Суд визнав, що першопричиною затримання може бути спроба вилетіти літа­ком з території, на яку поширюється юрисдикція держави (Ноймайстер проти Австрії (1968), Штьогмюллер проти Австрії (1969) і Мацнеттер проти Австрії 1969)), а також загроза вчинення нових злочинів (Мацнеттер). Проте Суд роз'яс­нив, що п. З ст. 5 не передбачає затримання особи державою на невизначений строк. У справі Штьогмюллера Суд зазначив, що у разі припинення дії критерію обгрунтованої підозри», який викладено в підпункті (с) п. 1 ст. 5, подальше за­тримання стає незаконним, зважаючи на положення підпункту (є) п. 1 ст. 5. Суд також зазначив, що навіть якщо «обґрунтована підозра» зберігається, це не є единим вирішальним фактором, який виправдовує подальше затримання в усіх випадках. У справах Ноймайстера, Штьогмюллера та Мацнеттера Суд ухвалив рішення про те, що можливість вносити заставу зведе до мінімуму ризик втечі і зробить подальше затримання на підставі «обґрунтованої підозри» неприйнятним. Проте у справі Мацнеттера Суд ухвалив рішення про те, що ризик вчинен­ня нових злочинів був достатньою підставою для подальшого затримання, однак подібний аргумент було відхилено у справах Штьогмюллера та Рінгайзена проти Австрії (1971). Якими б не були мотиви, що виправдовують продовження ув'яз­нення, держава повинна дуже ретельно підходити до вирішення питання про до-ання судової процедури (Лєтельє проти Франції (1991), Ван дер Танг проти ш (1995) та Скотт проти Іспанії (1996)). Суд не взяв до уваги аргументи дер­жави, згідно з якими довгі строки позбавлення свободи могли застосовуватися на зі правової презумпції, і в результаті було визнано порушення у справах Ягчі т.а Саргін проти Туреччини (1995), Мансур проти Туреччини (1995), при цьому було піддано сумніву доречність правової презумпції, згідно з якою кожна особа, яку звинувачено у вчиненні тяжкого злочину, може вдатися до втечі.

Пункт 3 ст. 5 також гарантує право на судовий розгляд упродовж розумного строку, якщо затриману особу не було звільнено. Мета цього положення — за­побігти затриманню на невизначений строк протягом часу, коли держава роз­слідує справу. Суд визнав порушення цього положення у випадку, коли чоловік, який ще на початку розслідування зізнався у вчиненні злочинів, у яких його було обвинувачено, протягом чотирьох років перебував у попередньому ув'язненні

(Мюллер проти Франції (1997)). Як Суд зазначив у справі Вемхофф проти Федеративної Республіки Німеччини (1968), справа обвинуваченого, якого заарештовано,має пріоритет порівняно зі справами обвинувачених, які перебувають на волі. Але одночасно Суд відзначив, що тимчасове звільнення обвинуваченого з-під арешту не скасовує його права на судовий розгляд упродовж розумного строку. Критерій «розумний», який вміщено у п. З ст. 5, не ототожнюється з нормою справедливого судового розгляду, яка викладена в п. 1 ст. 6.

Пункт 4 ст. 5 передбачає, що особа, яку було позбавлено волі в результаті арешту або затримання, має право опротестувати у суді законність таких дій. Цей протест повинен розглядатися невідкладно, і якщо суд визначить таке затримання як незаконне, особа має бути негайно звільнена. Пункт 4 ст. 5 є автономним за змістом навіть якщо підстави для затримання особи є прийнятними згідно з іншими умовами ст. 5, державу може бути визнано винною у порушенні лише одного цього положення. Норма п. 4 ст. 5 передбачає наявність контролю за законністю затримання.

Більшість справ за п. 4 ст. 5 пов'язані зі скаргами на відсутність періодичного контролю за законністю затримання, що є порушенням статті. Комісія та Суд ви­робили досить послідовну практику з цього питання. Затримання, що мало місце внаслідок рішення компетентного суду згідно з підпунктом (а) п. 1 ст. 5, різнить­ся від інших форм затримання, які стосуються головним чином сфери дії п. 4 ст. 5. Комісія та Суд взяли за вихідний стандарт появу нових обставин або зміну попе­редніх обставин, які стосуються затриманої особи, щоб зумовити перегляд попе­реднього, можливо, цілком законного рішення про затримання. У справах Хуссейн проти Сполученого Королівства (1996) та Сінгх проти Сполученого Коро­лівства (1996) Суд постановив, що неповнолітні особи, яких було засуджено до позбавлення свободи протягом усього строку покарання (tariff) (пізніше три­валість цього строку була визначена так: «наскільки на це буде ласка її Велич­ності»), мали право вимагати перегляду того часу перебування в ув'язненні, яке мало місце після закінчення визначеного спочатку терміну покарання. Підста­вою для цього було те, що при подібному ув'язненні потрібно враховувати небез­пеку, яку ці особи становлять для суспільства. У справі Вінтерверп проти Нідер­ландів (1979) Суд ухвалив, що особа, яку було позбавлено свободи, повинна мати право через деякий час «подавати скаргу» з вимогою перегляду законності позбавлення свободи. У справі Безікері проти Італії (1989) Суд роз'яснив, що інтервали часу для перегляду рішень про продовження терміну попереднього ув'язнення мають бути відносно короткими, тоді як інтервали часу для утриман­ня в психіатричних лікарнях можуть бути довшими, якщо це не порушує Кон­венцію. У цій справі інтервал у п'ять з половиною місяців для перегляду другого подання про звільнення з-під арешту був визнаний занадто довгим. У справі Де Йонг, Бальєт і Ван ден Брінк проти Нідерландів (1984) Суд дійшов висновку, що строк від шести до одинадцяти днів є занадто довгим для того, щоб чекати на пер­шу перевірку рішення про затримання. Удвох справах про перевірку рішень що­до утримання в психіатричних лікарнях Суд також констатував, що чотири місяці (Кенджбіхарі проти Нідерландів (1990)) та вісім тижнів (Е проти Норвегії (1990)) були занадто великим строком.

Хоча процедура habeas corpus може і не відповідати всім вимогам справедливо­го судового розгляду, про який йдеться у ст. 6 Конвенції, Комісія та Суд підкрес­лили, що треба дотримуватися певних стандартів справедливого судового розгля­ду відповідно до п. 4 ст. 5. Принципів справедливого розгляду потрібно дотриму­ватися також у випадках, коли держава при позбавленні свободи окремої особи як причину визначає загрозу державній безпеці. Для того щоб визначити порушення п. 4 ст. 5 у справі Шагал проти Сполученого Королівства, Суд зробив наступні зауваження.

Суд визнає, що коли йдеться про державну безпеку, є випадки, коли не можна уникнути використання конфіденційних матеріалів. Однак це не означає, що державні органи стають непідконтрольними національним судам відразу після того, як цими органами буде визнано, що справа має відношення до національ­ної безпеки чи пов'язана з тероризмом (...) [І]снують технології, що дають змогу одночасно брати до уваги законну потребу органів безпеки зберігати в таємниці способи та джерела походження оперативної інформації, та, з іншого боку, врахо­вують необхідність здійснення судової процедури відповідно до вимог справедли­вого судочинства.

У справі Санчес-Райсе проти Швейцарії (1986) Суд ухвалив рішення про те, що принцип змагальності і рівності шансів має застосовуватися також до процедур habeas corpus. У справі Ламі проти Бельгії (1989) Суд визначив, що обвинувачений повинен мати право доступу до матеріалів справи, які були використані органами провадження слідства при перевірці рішення про попереднє затримання обвину­ваченого. А у справі Буамар проти Бельгії (1988) Суд вказав на те, що коли скаргу стосовно перегляду законності затримання подає неповнолітня особа, то цій особі може бути надано юридичну допомогу з тим, щоб були дотримані основні проце­суальні права, гарантовані у п. 4 ст. 5.

Слід відзначити, що в п. 4 ст. 5 вимагається, щоб держави, які є сторонами Конвенції, запровадили на національному рівні ефективні засоби правового захисту. У справі Сакік та інші проти Туреччини (1997) Суд визнав порушення нього положення у зв'язку з тим, що уряд не зміг представити жодного прикладу, коли особа успішно скористалася п. 4 ст. 5 або відповідною статтею Конституції Туреччини.

У кількох справах було зроблено посилання на п. 5 ст. 5, який передбачає пра­во на відшкодування «кожному, хто є потерпілим від арешту або затримання на порушення положень цієї статті». Для того, щоб Комісія та Суд визнали пору­шення п. 5 ст. 5, необхідно спочатку встановити порушення одного або кількох прав, що гарантуються попередніми пунктами цієї статті (Мюррей проти Сполуче­ного Королівства (1994)). Важливо зазначити, що право на відшкодування за цією статтею є правом, яке заінтересована сторона оскаржує перед державними орга­нами своєї держави, це саме стосується і решти інших прав, які визначені в розділі І Конвенції. Так, п. 5 ст. 5, подібно до п. 4 ст. 5, є засобом захисту права на національному рівні, які Суд може розглядати при тлумаченні інших статей Кон­венції. У вже згадуваній справі Сакіка Суд визнав порушення п. 5 ст. 5 на підставі того, що уряд Туреччини не зміг довести, що хоча б одна особа отримала компен­сацію відповідно до норм національного законодавства, яке уряд визначив як чинне. У справі Цирліс та Коулумпас проти Греції (1997) Суд також ухвалив рішення про порушення п. 5 ст. 5; заявники були позбавлені свободи всупереч нормам національного законодавства і п. 1 ст. 5 Конвенції. Національні судові органи відмовили їм у виплаті компенсації за незаконне ув'язнення, мотивуючи не тим, що таке ув'язнення було наслідком грубої помилки, якої припустились їхні заявники.

З іншого боку, ст. 41 Конвенції надає Європейському суду з прав людини право за певних обставин ухвалювати рішення про «справедливу сатисфакцію» по­терпілій стороні. Суд постановив, що ці два положення не виключають одне одно­го, і навіть якщо потерпілий вже отримав відшкодування відповідно до п. 5 ст. 5, це не перешкоджає Суду переглянути питання і за ст. 41 (Броуген та інші проти Сполу­ченого Королівства (1988) та Чюлла проти Італії (1989)).