Як ми зазначили в попередньому підрозділі, мова антропології права є концептуальною, насамперед вона призначена висвітити, описати картину права не-догматично, а антропологічно. Повна ж і остаточна операціона- лізація антропології права та її мови буде можлива тільки тоді, коли ми отримаємо, відповідно, повну картину, юридико-антропологічний корпус концептуального апарату, за допомогою якого буде можливо антропологічно описувати реальність права. Тому концептуальний апарат антропології права сьогодні виконує роль альтернативного бачення і, зрозуміло, - розуміння права. Зараз ми спробуємо показати властивості енергійно-правового дискурсу в цьому головному і ключовому питанні методологічного завдання антропології права - в питанні бачення і розуміння права антропологічно. Застережемо, що ми не будемо в цій статті звертатися до передумов і базових підстав антропології права, а одразу почнемо з питання про методологічну підставу розуміння права.
6. Антропологічний тип праворозу- міння: завдання. Основний засновок, що визначає посткласичне мислення щодо антропного поля у праві, полягає в необхідності включення досуб'єктних антропологічних змістів у картину правової реальності, що в такому випадку стає актуальним правовим життям. Як зазначає у своєму дослідженні про правове життя М. Панти- кіна, "перенесення акцентів на актуальне означає, що у праві слід бачити поєднання всіх форм життєдіяльності людини і суспільства, брати до уваги не абстрактний суб'єкт права, а конкретні форми реалізації правосуб'єкт- ності, виявляти у схемах реалізації нормативності даності культури і соціального досвіду" [11, 5]. Слід зізнатися, що це складне і поки лише ймовірнісне завдання. Воно, як ми вже сказали, полягає зовсім не у присвоєнні нових імен замість традиційно сформованих у догматиці (наприклад, суб'єкт, норма права тощо), а у зміні бачення права. Проте перехід від суб'єктних до досуб'єктних підстав правового життя є завданням епісте- мологічного плану, оскільки він претендує на зміну акцентів і пріоритетів у загальній класичній картині правової реальності. Зміна картини і способу подання правової реальності дозволяє по-новому охоплювати зміст фактичності права і, тим самим, по-новому ставитись до правових явищ (фактичності права), що фіксується у класичній теорії під колишніми назвами.Завдання, які визначають такого роду антропологічну роботу в праві, на нашу думку, можна звести до таких:
1)  виведення до правової присутності поверх формалізованої моделі суб'єкта права/правовідношення нере- дуційованої людини-в-праві, людини як вона є у правовій реальності (далі для позначення цієї модальності правового існування ми будемо користуватися концептом під титулом - "людина-в-праві");
2)  з'ясування зв'язку нормативної моделі людини юридичної (суб'єкта права) з людиною в ситуації її правового існування (людини-в-праві);
3)  виявлення справжніх способів формування та розгортання людино- мірності у праві на основі формування концепту правової суб'єктивації як процесу й умов дії суб'єкта права;
4)  зіставлення людини-в-праві як динамічного утворення, правового існування з нормативним простором (позитивізм), правовими ідеями (юсна- туралізм) і соціальними/правовими відносинами (юридичний соціологізм), які розглядаються класичною теорією як сутнісні утворення;
5)  виявлення типу співвідношення процесу становлення людини-в-праві (на основі правової суб'єктивації) з іншими правовими існуваннями (з "Іншою" людиною-в-праві), тобто виявлення типу правового спів-буття як актуального стану будь-якого правового співтовариства.
7. Антропологічний тип праворозу- міння: базові ідеї. Посткласичне мислення відкрило той факт, що у класичній епістемології була відсутня суб'єктна саморефлексія. Як відомо, посткласична думка здійснила децентрацію суб'єкта ("смерть суб'єкта" М. Фуко, "смерть автора" Р. Барта). Однак слід проявляти обережність щодо розуміння децентрації, так само як і взагалі щодо роботи посткласич- ної думки з розпредметнення, декомпо- зиції класичних утворень. Як зазначає
О. Смирнов, децентрований суб'єкт "як ніколи "живий", бо виступає умовою конституювання і варіабельного відтворення динамічних форм існування такого ж децентрованого об'єкта" [12, 17-18]. Інакше кажучи, мова не йде про постмодерністське свавілля щодо виключення людино- мірностті як такої, - йдеться про спробу надати людиномірності у праві іншу форму присутності - задати її так, щоб експлікувати реально діючу, динамічну людину у правовій реальності, у процесі правового регулювання відносин.
Просування до такого роду зрозумілої суб'єктності у праві незмінно пов'язане з розкриттям умов, що зв'язують формування класичної думки, серед яких центральними є такі категоріальні утворення, як "сутність", "субстанція" і "суб'єкт". У класичній думці ці категорії є її умовою, в посткласиці відбувається їх переосмислення.
Ключовим моментом переосмислення класичних підстав правового аналізу є, перш за все, відмова від концепту "сутність" ("ovoia", "essentia"). У межах класики не-сутнісне мислення неможливе. Класика онто-тео- логічна. Сутність фундує розуміння права у класичних системах. Зокрема, це добре простежується щодо позитивізму і юснатуралізму, які уявляють і розуміють право як нормативність (систему норм) і спекулятивну мета- фізичність (справедливість, принципи прав людини) відповідно. Субстанціальність права тут виражається у припущенні якоїсь апріорної (позадо- свідної) підстави, місця, де знаходиться витік права як певна правова справжність, апріорний правовий еталон. Соціологічна теорія права (якщо розглядати, наприклад, позицію Є. Ерлі- ха), хоча і звертається до динамічних структур (тим самим дрейфує на кордоні класики і некласики) - суспільних відносин, соціального порядку, однак розуміє ці відносини як фундо- вані нормами суспільних об'єднань. Соціальні відносини, хабітуалізовані в соціальних інститутах, конституюють "живе право". Однак фактично сформована соціальна норма чи відношення все одно розглядається як сутність, наявна підстава соціального порядку, яка завжди є у формі соціальної конвенції. Суб'єктна ж позиція, правове існування при такому підході не впливають на "живе право", яке можливе лише в соціумі, представленому як деантропологічна тотальність. Іншими словами, соціологічна теорія права концентрує увагу на самих правових відносинах, правове ж існування суб'єкта її не цікавить - суб'єкт розглядається лише як предикат відношення і тільки.
Антропологічний тип розуміння права у своїй автентичній постановці ставить за мету вбудувати людину-в-праві у структуру праворозуміння і здійснити концептуалізацію цієї процедури в мові. У цілому, як ми вже говорили, завдання автентичної антропології права полягає в тому, щоб відкрити людиномірність у праві, зробити право дійсно гуманним за рахунок його дее- сенціалізації й антропологізації. У зв'язку з цим основне питання полягає в тому, яким чином поставити в центр правового аналізу динамічний образ суб'єкта як людини-в-праві зі збереженням процесу його складання (правової суб'єктивації), але, водночас, узгодити таке надсуб'єктне утворення з нормативним простором, правовими ідеями і правовими відносинами як правовими еталонами класичної правової теорії? Адже операціонально самі по собі ці правові явища у своїх межах зберігають свою значимість. Більше того, не можна забувати, що право своєю так званою сутнісною стороною (якщо, звичайно, мати на увазі, що визнання наявності цієї сторони права не означає визнання, що ця сторона є вже саме право, його певний першови- ток) і за своїм життєвим, регулятивним призначенням завжди в кінцевому підсумку пов'язане юридичною формою, необхідністю фіксувати конкретні правила поведінки в нормативних текстах. Саме тому право, як би воно не розумілося, завжди повинно, звичайно, мати і має субстанціальну (формально-правову) фіксацію, що, однак, не означає, що вона при цьому повинна видаватися за саму суть, основу права, яка нібито мається в наявності з огляду на те, що в цій фіксації втілений topos правового (ідея права, воля держави, соціальні конвенції).
Формування антропологічного типу праворозуміння в контексті того проблемного напряму, який ми описали вище, і, перш за все, як програми пост- класичної правової думки, що містить ідею звільнення від класичних категоріальних утворень - "сутності", "субстанції" і "суб'єкта", пов'язане з серйозною, тривалою і послідовною роботою з деконструкції класичного юридичного дискурсу. У цьому контексті ми пропонуємо поки лише початкові, базові ідеї антропологічного типу пра- ворозуміння, які, зрозуміло, потребують подальшого розгорнутого опису та більш детального опрацювання.
Положення 1. Перше і, мабуть, найголовніше положення антропологічного типу праворозуміння з позиції класичного уявлення є найбільш радикальним. Воно полягає в тому, що у права взагалі немає і не може бути якоїсь субстанціальної основи, якогось місця, topos'а права на зразок сутності права, в якому б цілісно полягала початкова правова справжність, певний потаємний правовий еталон.
Антропологічна точка зору полягає в тому, що справжність права як його буття не полягає в якійсь онто-тео- логічній підставі (нормах, ідеях або відносинах), на яку спирається суще, тобто актуальна правова дійсність. Розрізнення, наприклад, в юснатура- лізмі права і закону наочно показує, що закон як суще похідний від права як апріорної підстави, що вважається як належне, буття, яке ототожнюється з правовою справжністю. Однак неважко помітити, що такий погляд заснований на класичній гносеологічній схемі. Антропологічний аналіз показує, що класична схема вже по самій своїй конфігурації убачає суб'єкта права виключно у сфері сущого і, отже, такий не може бути представлений як фігура динамічного збирання правового буття, що, однак, і є актуальним завданням посткласичної антропології права. Суб'єкту, що перебуває у сфері сущого, уготована доля механічного збирача вже даних правових цілістностей (норм, ідей, моделей відносин). Право (що розуміється як сутність) згідно з такою схемою знаходиться або в нормах (як волі держави), або в ідеях (як надсутнісному началі), або в соціумі (як у соціальних конвенціях). Класична концепція пізнання і вбудована в неї модель суб'єкта, таким чином, приховують, закривають людину в її справжньому існуванні у правовій реальності.
Посткласичне ж мислення наполягає на тому, що саме буття має розглядатися не як підстава сущого, а як співпричетне даному сущому станов - лення. Основна інтенція такого підходу полягає в переході "від уявлення буття в якості надсутнісної підстави до його уявлення в якості становлення" [12, 53]. Буття розглядається як належить саме цьому сущому, яке в додатку до людини є існуванням1. У досвіді існування, в суб'єктивації, отже, і є можливість становлення буття, і саме з цієї точки зору ми стверджуємо про без-основність права в його антропологічному значенні. Але знову ж застережімо, що без-основність права не означає відсутність субстанції права, його основи, яка завжди, в кінцевому підсумку, є нормативним текстом, формально певним конкретним правилом поведінки, що виражає правовий ейдос, волю держави або відносини між суб'єктами. Однак ця основа в антропологічному прочитанні вже не є критерієм правової автентичності, а виступає рядовим предикатом права.