Така трансформація правового пізнання призводить до таких висновків. Правова автентичність з антропологічної точки зору розуміється не як сутність права, задана в якості підстави, ЬороУа права, "правового місця", а як правове існування (але не дія, регулювання, бо ці поняття відразу накладають відбиток есенціальності як похідності дії права від належної сутності). Іншими словами, правова автентичність складається тільки у процесі правового існування - вона не може бути передзадана в якості сутності. Але існування права функціонально зв'язане його розгортанням у правовому спів-існуванні, у правовому спів-суспільстві, спів-бутті - в регуляції поведінки закладені призначення, зміст і цінність права. Оскільки ж право поза людиною модальності існування не має, остільки право завжди є антропно зв'язаною структурою. Це означає, що тільки правове існування з антропологічної точки зору може ви яви ти правову автентичність, бо тільки у ньому присутній не суб'єкт права як "нормативна людина", а людина-в-праві. Це, повторімося щераз, не означає, що правові норми, ідеї або відносини втрачають свою значимість у власних концепціях праворозуміння - вони втрачають цю якість лише стосовно свого класичного статусу правового еталону в антропологічному типі праворозуміння.
Положення 2. Друге положення пов'язане з питанням про те, яким чином можливо фіксувати правове існування. Щодо класичної моделі "суб'єкт права" слід сказати, що вона не може містити правове існування, оскільки самого "суб'єкта права" як реального динамічного утворення не існує, це похідна від основи нормативна категорія як сукупність прав і обов'язків, або, якщо говорити простіше, "нормативна людина" як "юридичне тіло". На есенціальний характер суб'єктно-правового уявлення, на розуміння суб'єкта права як сутнісно- го утворення, сформованого в західній метафізиці, вказує процес формування в новоєвропейській правовій доктрині двох співіснуючих антропологічних дискурсів у праві: а) дискурсу людини, особистості у праві (концептуального, гуманістичного дискурсу), що конфі- гурує мову про особистості у праві в декларування її невідчужуваних і священних прав та свобод, і б) дискурсу суб'єкта права (формально-юридичного дискурсу), що відповідає за фактичну, операціональну мову про суб'єкт права з позиції його суб'єктивних прав і обов'язків у галузевому законодавстві. Перший дискурс - дискурс людини у праві - є підставою для другого дискурсу - дискурсу суб'єкта права, оскільки буття є підставою сущого. Парадоксально, проте виявляється, що не в концептуальній моделі людини у праві (як особистості у праві), не в операціональній моделі людини у праві (як суб'єкта права) в якості основних не виявляються антропні властивості і характеристики, які реально використовуються у процесі правової роботи переважно у процесі правореалізації. Незважаючи на вельми насичений гуманістичний пафос класичного новоєвропейського юридичного дискурсу, пафос прав і свобод людини, насправді виявилося, що під покровом людяності та розумної суб'єктності, тотальної гуманізації людиномірності права, реальна людина у праві як така виявилася поставленою за фасад права. Саме з цією обставиною пов'язані інтелектуальні події "смерті суб'єкта", "кінця метафізики", "антропологічного повороту" в західноєвропейській думці у другій половині XX ст.
Отже, для характеристики правового існування як буття сущого у праві необхідно задати іншу модальність людини-в-праві і ввести новий правовий концепт, в основі якого лежав би образ людини не в парадигмі сутності (як cogito - субстанції), а в парадигмі існування. Як такий концепт ми запропонували концепт "правова суб'єк- тивація" [1], під яким ми розуміємо конфігурацію антропологічних практик, правоповедінкових патернів само- звернення, в яких і через які конкретна людина вимірює правове життя в цілому, свій правовий статус і правове становище зокрема, в тому числі і конкретну юридично значиму ситуацію, в якій вона опиняється. Правова суб'єк- тивація виступає способом розміщення людини в нормативному просторі як суб'єкта права. Саме практики правової суб'єктивації фактично характеризують правове існування суб'єкта права, точніше тої сфери, яка залишається "за фасадом" суб'єктної позиції. Правова суб'єктивація, яку ще можна охарактеризувати як практику відносин людини (суб'єкта права) з самим "собою юридичним", або, що те ж саме, з приводу юридичного, є процесуальним утворенням, сучасним реальному правовому життю суб'єкта. У цьомуплані правова суб'єктивація покликана виступити посткласичним корелятом суб'єкта права і дати можливість фіксації людини-в-праві. Слід вказати при цьому на не-догматичну техніч- ність концепту "правова суб'єктива- ція" - за допомогою правової суб'єк- тивації ми також можемо категоризу- вати, узагальнювати, розташовувати тощо людину-в-праві на зразок логічних операцій, які догматика проводить з "суб'єктами права" як з "юридичними тілами" - проте "правова суб'єктивація" за своїм концептуальним призначенням не дає можливості технічного захоплення і предикації людини, як це відбувається у випадку з "суб'єктом права".
Введення надсуб'єктного антропологічного утворення у праві - людини- в-праві як людини практик правової суб'єктивації, таким чином, забезпечує розуміння права не як апріорної сутності, а як динамічного становлення в ситуації правового існування.
Положення 3. Буття права, отже, як буття через правове існування (а слід пам'ятати, що "буття є кожен раз буття сущого" [13, 9]), є полем таких існувань, полем існувань одиничних, сингулярних правових осіб. Не первісно суцільна правова підстава буття (природні невідчужувані права людини, право природи тощо), що дає другим кроком (наприклад, через суспільний договір) множинне правове суще, але саме існування правових сингулярностей, осіб, утворює правову дискретність буття, приреченість розділеного спів-існування в спів-бутті один-з-одним. Іншими словами, правове буття виявляється тільки лише як буття-з, що, однак, не заміщає значення сингулярності тотальністю соціального цілого: "соціальність, - стверджує Т. Керімов, - є вже не об'єктом чи ідеєю, а спів-буттям існувань" [14, 21].
Людина-в-праві розділяє правове буття-з-іншими, проте не поглинається соціальним цілим, а залишається в модусі власного правового існування. Парадоксально, але саме це роз-ділен- ня існувань, як стверджує О. Смирнов, є умовою їх тотожності в багатовимірній соціальній реальності: ""децентрація" тягне за собою не знищення суб'єкта, а концентрацію, розташування його в багатовимірній соціальній реальності. Децентрований суб'єкт повертається в цю реальність як умова конституювання і відновлення динамічних форм, виявлення існування такого ж децентрованого об'єкта з притаманними йому "режимами буття"" [12, 57]. Вважаємо, тому, що саме через правове існування людини-в-праві можливо виявити "режим буття" права як його автентичне конституювання в реальній динаміці правової дійсності.
Положення 4. І останнє. Відмова від класичного фундування права сутністю і перехід до правового існування вимагає відповіді на питання про те, яким чином у такому випадку вирішувати конкретні завдання правової дійсності, на що орієнтуватися законодавцю, правозастосувачу, одним словом - де взяти апарат і критерії правової автентичності в конкретній юридичній діяльності, тим паче, що вище ми стверджували про відсутність будь- якої топологічності правової верифікації?
Автентичний антрополого-право- вий підхід, передумови й умови формування якого ми описали вище, у цьому плані вимагає, звичайно, відмови не від правової автентичності як такої (бо це був би просто постмодер- ністський жест тотальної релятивізації правового), а від того способу - а, точніше, місця її уявлення, яке визначається у класичній думці. Включення у правовий аналіз нової модальності правової суб'єктності (людини-в-праві та правової суб'єктивації) відповідно до змісту антрополого-правової роботи робить необхідним зробити процес правового існування співпричетним процесу отримання критеріїв правової автентичності. Поки попередньо можна припустити, що критерії правової автентичності знаходяться на кордоні, порозі зіткнення практик правової суб'єктивації і так званих сутнісних правових утворень (норм, ідей, відносин). Причому сам цей поріг, простір зустрічі, не підлягає формалізації, зважаючи на присутність у його структурі надсуб'єктного неформалі- зованого утворення - правової суб'єктивації, і саме тому цей поріг, цей кордон не є сутністю права як його певна підстава. Найважливіший висновок, який випливає з таких міркувань, такий: критерії правової достовірності за своєю природою не є сутнісними, вони не мають топології та не являють собою якоїсь підстави - ці критерії збираються в енергійно-антропологічну конфігурацію правового існування і вони сучасні, співпричетні йому1.
Такий висновок пов'язаний із тим, що з антрополого-правової позиції незалежно від ступеня визначеності та глибини пронизування правового життя позасуб'єктними сутнісними утвореннями (правовими відносинами, юридичною практикою, правовою комунікацією), усунути процес складання людини-в-праві, його правове існування з правового життя та його телеологічною визначеністю не видається можливим.
Висновок. Запропонований підхід до формування антропологічного типу праворозуміння в контексті посткла- сичної правової думки являє собою, на нашу думку, досить перспективний напрям розвитку не тільки юридичної теорії, а й юридичної практики. Переосмислення класичних епістемо- логічних утворень і їх провідної ролі у правовому пізнанні з одночасним залученням нових пізнавальних ресурсів, що дають можливість не-дог- матично наблизитися до живої тканини права, безпосереднього правового життя і актуальної правової ситуації, дозволяє по-новому поглянути на проблему розуміння права, яка, безсумнівно, має величезне методологічне і практичне значення. Посткласична думка, що тематизувала події інтелектуального народження нової людини замість класичного суб'єкта, дозволяє розглядати правову реальність під власне антропологічним кутом зору - не з позиції нормативно заданого суб'єкта права, а з позиції правового існування людини-в-праві як розгортання безпосереднього досвіду правового життя, не пов'язаного суб'єктним редукціонізмом. Радикальна методологічна відмова від концепту "сутність права" і перенесення акценту на правове існування в антропологічному підході, тому, висуває як вимогу переосмислення самого процесу правового регулювання суспільних відносин (як послідовного розгортання правової сутності), так і вимогу перенесення акценту в розумінні витоків права з підстави права на його становлення, яке є не що інше, як правове існування людини-в-праві у практиках правової суб'єктивації.ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ
1.  Павлов В. И. Энергийно-правовой дискурс как постклассическая антропология права. К началам деконструкции классической модели юридической ответственности // Правоведение. Известие вузов. - 2012. - № 2. - С. 14-39.
2. Михайлов А. М. Генезис континентальной юридической догматики : моногр. - М., 2012.
3. Иеринг Р. Юридическая техника. - СПб., 1905.
4. Тимошина Е. В. Теория и социология права Л. И. Петражицкого в контексте классического и
постклассического правопонимания : автореф. дис. ... д-ра юрид. наук. : спец. 12.00.01. - М., 2013.
5.  Неретина С. С. Тропы и концепты. - М., 1999.
6.  Разинов Ю. А. Понятия категории и экзистенциала в философии М. Хайдеггера // Вестник Самарского государственного университета. Философия. - 1999. - № 1 [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://infopress.samsu.ru/vestnik/artides/1999_01/199910501.html.
7.  Поляков А. В. Прощание с классикой, или как возможна коммуникативная теория права // Российский ежегодник теории права. № 1. 2008 / под ред. А. В. Полякова. - СПб., 2009. - С. 9-42.
8.  Честнов И. Л. Постклассическая теория права : моногр. - СПб., 2012.