Питання про те, чи є шкода істотною, якщо вона полягає у заподіянні наслідків нематеріального (морального, організаційного тощо) характеру, вирішується у кожному окремому випадку з урахуванням конкретних обставин справи, бо в таких випадках істотна шкода - це категорія оціночна. При вирішенні цього питання потрібно вра­ховувати ступінь негативного впливу протиправного діяння на нормальну діяльність органів влади та управління, роботу підприємств, установ та організацій, характер завданої нематеріальної шкоди, кількість потерпілих громадян, розмір моральної шкоди тощо. Судова практика визнає істотною таку шкоду, яка, зокрема, полягає у по­рушенні охоронюваних Конституцією чи іншими законами прав та свобод людини й громадянина (право на свободу й особисту недоторканність та недоторканність житла, виборчі, трудові, житлові права тощо), підрив авторитету та престижу органів держав­ної влади чи місцевого самоврядування, порушення громадської безпеки та громадсько­го порядку, створення обстановки й умов, що утруднюють виконання підприємствами, установами, організаціями своїх функцій тощо (п. 6 ППВСУ від 26 грудня 2003 р.; СПВСУ (2008-2009). - С. 187-191). Істотною визнається й така шкода, яка є наслідком використання суб’єктом злочину свого службового становища чи повноважень з надан­ня публічних послуг для: а) сприяння чи потурання вчиненню злочину іншими особами; б) вчинення суб’єктом поряд зі злочином, передбаченим у розд. XVII Особливої части­ни КК, іншого злочинного діяння; в) приховування раніше вчиненого особою злочину. Шкода є істотною й тоді, коли через порушення особою своїх службових обов’язків або повноважень з надання публічних послуг злочин учиняється іншими особами (напри­клад, через недбалість керівника підлеглі йому особи незаконно заволодівають майном підприємства чи внаслідок складання нотаріусом підробленого заповіту особа заволо­діває майном законних спадкоємців тощо).

             У разі заподіяння поряд із матеріальними збитками й шкоди нематеріального характеру, загальна шкода від злочину може визнаватися істотною навіть і тоді, коли матеріальні збитки самі по собі не перевищують ста н. м. д. г. (п. 6 ППВСУ від 26 груд­ня 2003 р.). Проте у цих випадках матеріальні збитки і супутні їм наслідки нематері­ального характеру можуть оцінюватися як заподіяння істотної шкоди лише за умови, якщо вони враховуються в цілому, у їх нерозривній єдності, а не окремо (ізольовано) один від іншого. У таких ситуаціях дуже важливо обґрунтувати та умотивувати у ви­року рішення про те, за якими саме ознаками і з урахуванням яких саме обставин суд дійшов висновку, що заподіяна злочином шкода є дійсно істотною. Слід також урахо­вувати, що заподіяння істотної шкоди є одним із критеріїв відмежування службового злочину чи злочину, пов’язаного з наданням публічних послуг, від дисциплінарного чи адміністративного проступку (ПС. - С. 153-154).

             У семи статтях (ч. 2 ст. 364, ч. 2 ст. 3641, ч. 3 ст. 365, ч. 2 ст. 3651, ч. 3 ст. 3652,

ч.  2 ст. 366 та ч. 2 ст. 367 КК) закон вказує на такий результат вчинення цих злочинів, як спричинення тяжких наслідків. При оцінці цих наслідків як тяжких слід виходити з того, що використані в законі поняття «істотна шкода» та «тяжкі наслідки» мають однакову юридичну природу, бо збігаються за своїм змістом і характером. Проте вони відрізняються одне від одного за ступенем тяжкості - обсягом заподіяної злочином шкоди. Тяжкі наслідки також можуть полягати у спричиненні як матеріальної, так і нематеріальної шкоди. Якщо вони виявляються у заподіянні матеріальних збитків (прямих (реальних) збитків чи упущеної (втраченої) вигоди), то згідно з п. 4 примітки до ст. 364 КК їх розмір повинен у двісті п ’ятдесят і більше разів перевищувати н. м. д. г., встановлений законодавством України на час вчинення злочину (див. п. іі Загальних положень).

             Тяжкими судова практика визнає і такі наслідки розглядуваних злочинів, як заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень або смерті, доведення особи до самогубства, масові отруєння людей, дезорганізація діяльності органів влади чи міс­цевого самоврядування, розвал діяльності підприємств, установ, організацій, їх бан­крутство, створення ситуацій, що призвели до масових заворушень чи аварійних си­туацій, які спричинили людські жертви, приховування особою тяжких чи особливо тяжких злочинів тощо (п. 10 ППВСУ від 26 грудня 2003 р.).

             Слід ураховувати, що коли істотна шкода або тяжкі наслідки були спричинені при вчиненні злочинів, передбачених статтями 3641, 3651 та 3652 КК, і полягали у за­подіянні смерті людині, нанесенні їй тілесних ушкоджень будь-якого ступеня тяжко­сті, доведенні особи до самогубства, завданні побоїв або мордувань, катувань або полягали в незаконному позбавленні особи волі, вчинене слід кваліфікувати за сукуп­ністю злочинів, передбачених частинами 1 або 2 статей 3641, 3651 чи ч. 1 або ч. 3 ст. 3652 КК і відповідною статтею КК.

             Обов’ язковою ознакою об’ єктивної сторони злочинів із матеріальним складом є причинний зв ’язок між порушенням особою своїх службових обов’язків чи повно­важень з надання публічних послуг та наслідками, що настали через ці діяння (ПС. - С. І59-І60; СПВСУ 2010. - С. 409-4ІІ). Для наявності цього зв’язку необхідно вста­новити: які саме службові обов’ язки, покладені на особу, або повноваження з надан­ня публічних послуг були нею порушені; чи передували ці порушення заподіянню істотної шкоди або тяжких наслідків; чи створювали вони реальну можливість спри­чинення цих наслідків; чи виявилися ці порушення необхідною умовою настання таких наслідків і чи викликали їх із неминучістю у конкретних умовах.

             Суб’єктивна сторона переважної більшості злочинів, передбачених у розд. XVII Особливої частини КК, характеризується умисною чи змішаною формою вини. При цьому злочини з формальним складом (ч. 1 ст. 366 КК, статті 368, 3682, 3683, 3684, 369, 3692 і 370 КК) вчиняються лише з прямим умислом, а у злочинах з матеріальним складом (статті 364, 3641, 365, 3651, 3652, 367 та ч. 2 ст. 366 КК) вина визначається психічним ставленням особи до самого діяння і до його наслідків. У шести із цих злочинів діяння вчинюється лише з прямим умислом, бо у статтях 364, 3641 КК указу­ється на умисне використання службового становища чи повноважень з надання пуб­лічних послуг; у статтях 365, 3651 КК - на умисне вчинення дій, які явно виходять за межі наданих повноважень; у ч. 2 ст. 366 КК - на завідомо неправдивий характер відо­мостей, які вносяться до офіційних документів, а у статтях 3641 3652 КК - ще й на спеціальну мету - одержання неправомірної вигоди. Психічне ставлення особи до наслідків цих діянь може полягати як в умисній, так і необережній формі вини. У ці­лому всі ці злочини визнаються умисними. При вчиненні службової недбалості (ст. 367 КК) діяння може бути як умисним (наприклад, коли службові обов’язки не викону­ються свідомо), так і необережним (наприклад, коли службові обов’язки виконують­ся неналежним чином внаслідок невірної оцінки ситуації, що склалася). Психічне ставлення до наслідків вчиненої особою службової недбалості може виявлятися як в умисній, так і в необережній формі вини (докладніше див. коментар до ст. 367КК).

             Для окремих службових злочинів, а також для злочинів у сфері професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг, обов’язковою ознакою їх суб’єктивної сторони закон визнає відповідні мотиви (ст. 364, КК) та мету (статті 3641, 3652, 370 КК). Що стосується злочинів, передбачених статтями 368, 3682, части­нами 3 і 4 статей 3683 і 3684, частинами 2 і 3 ст. 3692 КК, то хоча закон і не вказує на мотиви і мету їх вчинення, але всі вони мають корисливий характер, тобто вчиняють­ся з бажання винного одержати внаслідок вчинення злочину матеріальні блага для себе чи інших осіб, одержати або зберегти певні майнові права, уникнути матеріаль­них витрат, досягти іншої матеріальної вигоди. Для кваліфікації злочинів, передбаче­них статтями 365, 3651, 366, частинами 1 і 2 статей 3683 і 3684, ч. 1 ст. 3692 КК мотиви та мета значення не мають.

             Суб’єкт злочинів, передбачених у розд. XVII Особливої частини КК, може бути як спеціальним, так і загальним. Серед спеціальних суб’єктів цих злочинів закон перш за все виділяє дві категорії осіб: а) будь-яка службова особа, загальне визначен­ня якої наведено в частинах 3 і 4 ст. 18 КК; б) особа, яка здійснює професійну діяль­ність, пов’язану з наданням публічних послуг (про поняття та види таких осіб див. коментар до ст. 3652 КК).

У свою чергу, питання про відповідальність службових осіб вирішується в законі диференційовано і суб’єктами злочинів, передбачених: а) статтями 364, 365, 368, 3682 КК, можуть бути службові особи лише юридичних осіб публічного права (далі - служ­бові особи публічного права); б) статтями 3641, 3651, частинами 3 і 4 ст. 3683 КК - службові особи лише юридичних осіб приватного права (далі - службові особи при­ватного права); в) статтями 366, 367 і 370 КК - службові особи як публічного, так і приватного права.

             Таким чином, суб’єктами злочинів, передбачених у розд. XVII Особливої час­тини КК, можуть бути п’ять категорій осіб: 1) службові особи публічного права (статті 364, 365, 368, 3682 КК); 2) службові особи приватного права (статті 3641, 3651, частини 3 і 4 ст. 3683 КК); 3) службові особи як публічного, так і приватного права (статті 366, 367 і 370 КК) 4) особи, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг (ст. 3652, частини 3 і 4 ст. 3684 КК); 5) будь-які особи, тобто загальні суб’єкти, що досягли 16-річного віку (частини 1 і 2 статей 3683 і 3684, статті 369 і 3692 КК).

             Відповідно до п. 1 примітки до ст. 364 КК службовими особами публічного права визнаються особи, які:

             постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування;

             постійно чи тимчасово обіймають в органах державної влади, органах місцево­го самоврядування, на державних чи комунальних підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов’язані з виконанням: а) організаційно-розпорядчих або

б)  адміністративно-господарських функцій;