Таким чином, вважаємо, є потреба у зміні норм, які регламентують строки проведення перевірки заяв і повідомлень про злочини та дізнання, встановленні їх дійсно розумними. Зокрема, в новому КПК слід передбачити, що заяви, повідомлення та інші відомості про злочини повинні бути розглянуті в строк не пізніше п'яти діб, а за потреби перевірити, чи є законні приводи і підстави для порушення кримінальної справи, - не пізніше 15 діб з моменту одержання або виявлення відомостей про злочин. У виняткових випадках зазначені строки можуть бути продовжені прокурором району, міста до одного, прокурором області - до двох і Генеральним прокурором України або його заступниками - до трьох місяців. Що стосується провадження дізнання, то є необхідність у разі, коли всі дії, передбачені законом, неможливо виконати в десятиденний строк, надати право прокурору продовжити його до одного місяця.

Статтею 120 КПК встановлюється загальний строк досудового слідства у кримінальних справах до двох місяців, а також умови, за яких строки слідства можуть бути продовжені прокурором на підставі мотивованої постанови слідчого. Закон не встановлює кінцевого строку для провадження розслідування справи, але якщо обвинувачений перебуває під вартою, то строк його тримання під вартою не може перевищувати 18 місяців (ст. 156 КПК).

Проте реалії життя не дають можливості слідчому вкластися у більшості кримінальних справ у два місяці. Складні, тривалі експертизи, їх залежність одна від одної, проблеми пошти, проблеми з явкою свідків, потерпілих і обвинувачених, із забезпеченням участі у справі захисника зводять нанівець зусилля слідчого на швидке розслідування справи. Щодо справ із великою кількістю епізодів обвинувачення, обвинувачених, потерпілих та свідків, то слідчий об'єктивно фізично не може з дотриманням усіх процесуальних норм вкластися у відведені законом строки слідства. Це викликає потребу передбачити у новому КПК більш тривалі строки досудового слідства, причому диференційовані залежно від складності справи. На нашу думку, найоптимальнішим максимальним строком, який би забезпечував реалізацію засад кримінального судочинства, прав людини, щодо якої розслідується справа, гарантував би дотримання законів і максимально наближував постановлення вироку до моменту вчинення злочину, має бути строк дев'ять місяців, на який і надати право продовжити строк слідства прокурору області та прирівняному до нього прокурору. Далі, у виняткових випадках, продовження строку слідства повинно належати лише Генеральному прокурору та його заступникам.

Строки розслідування справи і тримання обвинуваченого під вартою тісно пов'язані між собою. Кожне продовження строку тримання під вартою повинно бути виваженим і обережним. Обговорюючи питання строків тримання особи під вартою під час досудового слідства, не можна не звернути увагу на правило, передбачене ч. 3 ст. 156 КПК, про те, що у разі неможливості закінчити розслідування в повному обсязі у наданий законом строк тримання під вартою (тобто в строк півтора року) і за відсутності підстав для зміни запобіжного заходу прокурор, який здійснює нагляд за виконанням законів при провадженні розслідування у даній справі, має право дати згоду про направлення справи до суду в частині доведеного обвинувачення. Логіка цього правила ґрунтується на вимогах ст. 22 КПК про всебічне, повне та об'єктивне дослідження обставин справи та вимогах ст. 26 КПК про те, що виділення справи допускається лише тоді, коли це не може негативно відбиватися на всебічності, повноті і об'єктивності дослідження та вирішення справи.

Виходячи з того, що майже кожне виділення справи відбивається на її вирішенні, оскільки впливає на призначення покарання, закон і зобов'язує слідчого, прокурора, суд досліджувати всю злочинну діяльність особи в одному провадженні. На наш погляд, такий підхід значно ускладнює проблему строків тримання обвинуваченого під вартою як запобіжного заходу, він не узгоджується з тим, що значна частина злочинців вчиняють велику кількість злочинів, не пов'язаних один з одним, і на їх розслідування інколи необхідно витратити не місяці, а роки. При чому, як правило, в таких справах обвинувачення значної частини злочинів доказано швидко і якісно, але окремі епізоди чи окремі склади злочинів потребують проведення великого обсягу слідчих дій. Вважаємо, що у багатоепізодних справах, у справах з простим і складним доказуванням обвинувачення закон повинен підходити дещо раціональніше і спонукати органи досудового слідства до негайної передачі в суд кожної справи в частині доведеного обвинувачення, яке не викликає сумнівів. Таким чином, проблема довгострокового тримання особи під вартою як запобіжного заходу буде знята, оскільки подальше розслідування обставин виділеної справи буде продовжуватися в період, коли особа, щодо якої порушена справа, перебуватиме в іншому статусі.

У КПК України передбачено багато інших строків виконання різних процесуальних дій. Всі вони мають серйозне значення в забезпеченні швидкого реагування на заяви і повідомлення про злочин, в ефективності розслідування, судового розгляду і вирішення кримінальних справ, в забезпеченні прав і свобод особи і тому повинні бути розумними. Забезпечити розумність цих строків - завдання, яке стоїть перед розробниками нового КПК.

Новою в кримінальному процесі України є проблема оскарження дій та рішень органів дізнання та досудового слідства до суду. У ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основних свобод зазначено, що кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи  [170].

Процес розслідування справи завжди пов'язаний з якимось обмеженням прав тих осіб, які потрапляють у його сферу. Це стосується як осіб, щодо яких порушено справу, підозрюваних та обвинувачених, так і потерпілих, свідків та інших учасників кримінального судочинства. Однак, надання цим особам права на оскарження до суду всіх процесуальних дій (бездіяльності) і рішень посадових осіб, що провадять розслідування справи, з якими вони не погоджуються, паралізувало б роботу останніх. Проблема  оскарження  до  суду  рішень,  дій  та бездіяльності  органів дізнання, досудового слідства та прокурора до недавнього часу була складною, оскільки рішення, дії та бездіяльність органів дізнання, досудового слідства і прокурора, пов'язані з кримінальною справою, слід було оскаржувати в суд у порядку, передбаченому ЦПК. Саме в такому порядку було прийнято ряд судових рішень, які дезорієнтували суддів. Така негативна судова практика зупинена рішенням Конституційного Суду України від 23 травня 2001 р. у справі №1-17/2001  [173, с. 388-396]. Зокрема, в ньому сказано, що захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання їй можливості при розслідуванні кримінальної справи оскаржити до суду окремі процесуальні рішення, дії чи бездіяльність органів дізнання, слідчого та прокурора. Але таке оскарження може здійснюватись у порядку, встановленому КПК, оскільки діяльність посадових осіб у сфері розслідування кримінальних справ, як і діяльність суду, має свої особливості: не належить до сфери управлінської і не може бути предметом оскарження в порядку, визначеному гл. 31-А ЦПК. Таким чином, Конституційний Суд України дав ключ до розв'язання зазначеної проблеми. Визнано, що особа завжди повинна мати гарантію захисту своїх прав у суді. Проте цей захист повинен узгоджуватися з особливостями кримінального процесу, з правами суспільства на захист від суспільно небезпечних діянь, з вимогою ст. 23 Конституції України про те, що кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей.

Кримінально-процесуальна діяльність по розслідуванню і судовому розгляду справ є специфічною [208]. З одного боку, вона зводиться до необхідності викриття винних у вчиненні злочину, які не завжди бажають бути викритими, та їх покарання; з іншого - в ході цієї діяльності необхідно забезпечити охорону прав і законних інтересів усіх осіб, які потрапляють у сферу кримінального судочинства. Одночасно забезпечити виконання вказаних двох завдань нелегко. В зв'язку з цим законом детально регламентовано всі процедури розслідування та розгляду справи. Відхилення від цієї процедури обов'язково потягне порушення прав окремих учасників кримінального процесу. Наприклад, особа не бажає, щоб велося розслідування обставин вчинення нею діянь, і вимагає скасування постанови про порушення кримінальної справи. Якщо піти їй назустріч і на самому початку розслідування розпочати судову процедуру   перегляду   правомірності   прийнятого   компетентними  органами рішення, не тільки щодо приводів і підстав порушення кримінальної справи, а за всіма іншими підставами, то це означає зупинити розслідування, втратити час та доказову базу і таким чином заподіяти шкоду потерпілому і суспільству. Тому питання про правомірність порушення кримінальної справи крім приводів і підстав повинно розглядатися судом тоді, коли буде закінчено розслідування обставин справи і вона надійде до суду. Аналогічно потрібно підходити і до перевірки та оцінки правомірності проведення ряду інших процесуальних дій під час розслідування справи.

Саме згідно з цією логікою 21 червня 2001 р. Верховною Радою України були внесені зміни у статті 110, 234 та 236 КПК. На жаль, законодавець виявив очевидну неуважність і допустив технічну помилку при формулюванні цих змін. Зокрема, відповідно до ч. 4 ст. 110 КПК скарги на дії та постанови органів дізнання розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Але ч. 6 ст. 234 КПК уже передбачено, що скарги на дії слідчого розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Відповідно до чинного КПК в окремому провадженні (не чекаючи попереднього розгляду справи чи розгляду її по суті) можуть розглядатися судом лише такі скарги на дії та постанови органів дізнання, слідчого і прокурора: 1) на постанову про відмову в порушенні кримінальної справи (статті 991, 2361 КПК); 2) на постанову про порушення кримінальної справи в частині приводів та підстав прийнятого рішення; 3) на затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину (ст. 106 КПК); 4) на постанову про закриття справи (статті 215, 2365 КПК); 5) на постанову про відмову в застосуванні заходів безпеки або про їх скасування (ст. 525 КПК).

В інших випадках скарги на дії та рішення органів дізнання, слідчого і прокурора підлягають розгляду при попередньому розгляді справи або при вирішенні її по суті, тобто тоді, коли кримінальна справа  надійде  до  суду  з   обвинувальним   висновком, з постановою  про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або для закриття - у випадках, передбачених законом при звільненні обвинуваченого від кримінальної відповідальності.