Звертають на себе увагу недбалість при розслідуванні кримінальних справ, порушення процесуальних норм, однобічність і неповнота, особливо щодо перевірки пояснень та показань підозрюваного, обвинуваченого, правова малограмотність слідчих і дізнавачів. Простежується обвинувальна тенденція слідчих, що виявляється навіть у намаганні "вибити" докази та фальсифікувати документи. У багатьох справах помітна відверта повільність у проведенні розслідування. Нагляд з боку прокуратури у більшості випадків слабкий або недостатньо енергійний. Контроль суду за проведенням окремих слідчих дій недостатньо ефективний. Всі ці та багато інших обставин породжують явища, які не сприяють якісному правосуддю. Щороку велика кількість порушених кримінальних справ закривається за відсутністю події чи складу злочину або за недоведеністю участі обвинуваченого у злочині (у 2003 р. - 7670 справ). Майже кожна десята справа, яка надійшла на розгляд суду, повертається на додаткове розслідування та прокурору (у 2003 р. повернуто 18692 справи). Минулого року суди закрили провадження у справах щодо 28,4 тисяч осіб, у тому числі за відсутністю події або складу злочину щодо 138 осіб. Судами виправдано 524 особи. Неякісність досудового слідства призводить до тривалого розгляду справ у судах, до "спущення на гальмах" багатьох справ. Зневіру людей у правосуддя, тобто у справедливість, викликають факти  нерозкриття злочинів. За даними МВС України у 2003 році не розкрито: умисних вбивств - 280, умисних тяжких тілесних ушкоджень - 916, крадіжок державного або колективного майна - 21000, крадіжок приватного майна - 89500, у тому числі з квартир - 29700, грабежів - 18300, розбійних нападів - 887 тощо. За даними МВС на сьогодні залишаються нерозкритими в межах строків давності 1 мільйон 300 тисяч аналогічних кримінальних справ минулих років.

На наш погляд, причини незадовільного стану досудового слідства  двоякі. Перші, що мають принципове значення, полягають у тому, що ця стадія кримінального процесу в своїй основі має неправильну конструкцію, корінні засади якої не погоджені з основними засадами провадження кінцевого, тобто судового. Другі полягають у різних неналежних умовах діяльності органів, які проводять досудове слідство, і тих, що наглядають за ним. Найважливіший принциповий недолік досудового слідства залишився незмінним - це інквізиційне начало, яке пронизує всю цю стадію процесу від початку до кінця і суперечить засаді змагальності сторін, що стає все більш помітним у судових стадіях.

  Інквізиційний характер досудового слідства проявляється в першу чергу в потрійній ролі, яка законом закріплена за слідчим, і по-друге - в суміщенні дізнання (зокрема розшуку), його мети і засобів з досудовим слідством, його завданнями та можливостями. У відповідності з чинним, а ще більше - з проектом нового КПК, слідчий зобов'язаний грати ролі самі різнохарактерні, або абсолютно несумісні в одній особі, або важко сумісні. І при цьому ці ролі він повинен виконувати одночасно. У першу чергу він виконує роль судді, оскільки оцінює діяння, докази і на базі цієї оцінки приймає суто судові рішення: постанови, якими вирішує долі людей, зокрема закриває кримінальні справи за відсутністю події чи складу злочину або недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину, визначає міру запобіжного заходу (крім тримання під вартою). Слідчий вправі затримати особу, оголосити розшук обвинуваченого, привести приводом свідка тощо. Тобто має повноваження, притаманні судді та суду.

Але слідчий є і обвинувачем. У цій функції фактично весь центр тяжіння всієї його діяльності. Звернімо увагу на визначення терміну "обвинувач" у чинному кримінально-процесуальному законодавстві. Зокрема, згідно з пунктом п. 9 ст. 32 КПК, обвинувач - це прокурор, що підтримує в суді державне обвинувачення, і потерпілий у справах, передбачених ч. 1 ст. 27 КПК, та в інших випадках, передбачених КПК. Тобто за законом у справах  публічного та приватно-публічного обвинувачення прокурор лише в суді обвинувачує і підтримує державне обвинувачення. Але ж державне обвинувачення  виникає не в суді. Воно формується  і формулюється в стадії досудових проваджень. Якщо не прокурор, то хто ж його формує, доводить і підтримує при досудових провадженнях? За логікою чинного КПК ця функція покладена на слідчого. Він збирає і закріплює докази обвинувачення, будує формулу обвинувачення, визнає особу обвинуваченою і пред'являє їй обвинувачення, він складає обвинувальний висновок і обґрунтовує його відповідними доказами і аргументами.

На жаль, проект КПК ні на йоту не змінює це становище слідчого.  Зокрема, у п. 39 ст. 6 проекту КПК слідчий називається стороною обвинувачення, а в п. 3 ст. 14 проекту КПК стверджується, що обов'язок доведення вини особи покладається на прокурора, слідчого та особу, яка здійснює дізнання. Тобто всі ці особи за уявою укладачів проекту КПК є обвинувачами. Обвинувачувати це їх обов'язок.

У той же час, оскільки крім слідчого ніхто не вправі провадити слідчі дії з метою отримання доказів, що виправдовують особу або свідчать про її менший ступінь вини, слідчий фактично виконує і функцію захисту. Ті права, які надані захиснику ст. 48 КПК по збору відомостей про різного роду факти та наданню доказів, не ліквідують цієї функції слідчого. Захисна функція слідчого закріплена в ст. 22 КПК. Зокрема, нею передбачено, що слідчий і особа, яка провадить дізнання, зобов'язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого. Аналогічний обов'язок слідчого і особи, яка проводить дізнання, передбачений і в ст. 16 проекту КПК. Отже, в чинному КПК, а в проекті КПК ще більшою мірою, обов'язком слідчого є обвинувачення підозрюваного та обвинуваченого. У  той же час його обов'язком є захист цих людей від обвинувачення. Чи можливо це одночасно? Чи може слідчий при такому роздвоєнні бути об'єктивним за обставин, коли він перебуває на державній службі і несе відповідальність за розкриття злочину? Звичайно, превалюючою діяльністю буде та, що направлена на "користь" відомства, в якому він служить. 

Ось як оцінював таке становище слідчого Даневський В.П.: "Не говоря уже о принципиальной погрешности и практической опасности смешения в одном лице обязанностей судьи и функций сторон одно отождествление в следователе этих последних функций представляется крупной ошибкой, пагубно влияющей на ход предварительного следствия, на его результаты, а в конце концов, и на решение дела по существу. Едва ли мыслимо для одного лица быть в деле и обвинителем, и защитником. Эти функции принципиально противоположны и не согласуемы, особенно в том случае, когда они сосредоточены в лице, принимавшем активное участие в собирании доказательств, обличающих и оправдывающих. Созданное законом положение следователя - психологически фальшиво: очень трудно в деле, исследуемом по отношению к определённому лицу, одновременно сосредоточить внимание, равномерно напряженное, на двух различных сторонах дела; нелегко  составить себе две противоположные точки зрения, которые находились бы в состоянии равновесия и проверялись следователем с одинаковой ревностью, убежденностью и силой логического мышления. Равновесие неизбежно должно нарушиться, преимущественное внимание и энергия исследователя должны постепенно обратиться в ту или другую сторону"  [90, с. 29-30].

Передбачаючи функцію обвинувачення і функцію захисту обвинуваченого, і в той же час визнаючи слідчого стороною обвинувачення в кримінальному процесі, законодавець закладає істотну непослідовність та суперечливість і фактично ліквідує принцип змагальності на досудових стадіях процесу, оскільки слідчий не може змагатися сам із собою. Законодавець, бажаючи врівноважити в слідчому функції обвинувача і захисника, не утримає цієї рівноваги, оскільки вона може існувати лише умовно, віртуально, але нездійснена в реальному житті. Законодавець все більше схиляється в бік обвинувальної функції слідчого, тобто, збільшує силу обвинувачення, додаючи до прокурора і потерпілого ще й слідчого та дізнавача. У такому випадку законодавець порушує засаду рівності сторін, баланс сил. Слідчий стає більше обвинувачем ніж захисником.

Як і в суді, на досудовому слідстві обвинувальну функцію повинен здійснювати лише прокурор, а за певних обставин, і потерпілий. Такі суто обвинувальні процесуальні дії та рішення як порушення кримінальної справи та відмова в її порушенні, визнання особи підозрюваною та обвинуваченою, пред'явлення обвинувачення та складання обвинувального висновку повинні здійснюватися лише прокурором [254]. Закриття кримінальної справи за будь-яких підстав, у тому числі і за відсутності події чи складу злочину, чи недоведеності участі обвинуваченого у вчиненому злочині, повинні здійснюватися лише судом, а будь-які обмеження прав і свобод людини лише за наявності санкції суду.

З тим, щоб досудове слідство в Україні було об'єктивним, справедливим та ефективним, слідчому, його статусу та діяльності потрібна серйозна державна увага, конституційне регулювання. У Конституції України йдеться про суд загальний та спеціалізований, прокуратуру та адвокатуру, а про слідчі органи, які можна назвати одними із найважливіших у системі органів, зобов'язаних забезпечувати охорону прав і свобод людини, жодного слова. Відомий процесуаліст Михеєнко М.М. вважав таке ставлення до слідчого та слідства ненормальним [233, с. 177]. Незважаючи на об'єктивну потребу, до цього часу немає й закону, який би врегулював проблеми, пов'язані зі статусом слідчого. Проект закону на цей предмет, який запропонований для розгляду в парламенті, на жаль, побудований на усталених стереотипах. У ньому не враховується, що слідчий при проведенні досудового слідства не повинен бути ні обвинувачем, ні захисником, він має бути дослідником та шукачем істини і представником судової влади з усіма притаманними суддям гарантіями незалежності та самостійності.

  Як зазначено в одному із юридичних словників, слідчий - це особлива посадова особа, яка в передбаченій законом процесуальній формі веде дослідження у кримінальний справі для встановлення події злочину, осіб, які його вчинили, та з'ясування всіх обставин злочину з метою підготовки справи, за наявності для того підстав, для розгляду її в суді  [472, с. 500]. Обвинувачений не повинен бачити в слідчому ворога, він повинен знати, що слідчий однаково рівно і неупереджено ставиться як до нього, так і до прокурора. Він повинен бути впевненим, що його вимоги про збирання доказів, необхідних для захисту, будуть зустрінуті з розумінням незаінтересованим, неупередженим слідчим і будуть реалізовані у відповідних розпорядженнях та діях слідчого. Саме за таких обставин слідство буде ефективним і справедливим.