У ст. 397 КПК зазначено, що касаційний суд не вправі посилити покарання або застосувати закон про більш тяжкий злочин. Але з цією метою він може скасувати обвинувальний чи виправдувальний вирок та ухвалу апеляційного суду за поданням прокурора, скаргою потерпілого або його представника. Разом з тим у Кодексі щодо цього немає обмежень у часі. На нашу думку, така позиція законодавця, є не зовсім логічною, оскільки навіть за тоталітарних часів погіршити становище засудженого чи виправданого, щодо яких вирок набрав законної сили, можливо було лише протягом року. За нинішніх правил з урахуванням часу на внесення скарги (подання), послуги пошти, на провадження скарги (подання) та справи в касаційному суді навіть грубі підрахунки свідчать, що з моменту набрання судовим рішенням законної сили до моменту прийняття рішення касаційним судом може пройти рік. А якщо врахувати можливості відновлення строків, пропущених із поважних причин, та бажання учасників судового розгляду взяти участь у судовому засіданні касаційного суду (а це переноси розгляду справи у зв'язку з хворобою, зайнятістю захисника тощо), то можливо, що й значно більше року. Тому необхідно чітко визначитись у цьому питанні.

Особливістю сучасних правил касаційного провадження є необов'язковість перевірки справи в повному обсязі, як це було раніше. Відповідно до ст. 395 КПК касаційний суд зобов'язаний перевірити законність та обґрунтованість судового рішення за наявними у справі і додатково поданими матеріалами лише в тій частині, в якій воно було оскаржене. Це значно полегшує роботу судді касаційного   суду, оскільки він тепер не зобов'язаний наводити в ухвалі докази, аргументи, мотиви на обґрунтування чи спростування тих обставин, які ніхто не оспорює. Разом з тим ст. 395 КПК передбачено, що касаційний суд вправі, але не зобов'язаний вийти за межі касаційних вимог, якщо цим не погіршується становище засудженого чи виправданого. На нашу думку, така позиція законодавця не безспірна. Важко погодитися з тим, що суд має діяти в межах уявлень про право тих осіб, які подали касаційні скарги (подання). Наприклад, вивчивши справу і переконавшись, що дії засудженого за ч. 1 ст. 115 КК слід було кваліфікувати за ст. 116 КК, неможливо допустити, щоб суддя за відсутності касаційного подання чи скарги саме щодо цього питання мав право на свій розсуд перекваліфікувати чи не перекваліфікувати дії засудженого. Він повинен це зробити заради справедливості і людяності, задля того, щоб його робота не перероблялась іншим суддею в порядку виключного провадження.

Позиція законодавця в зазначеній частині тим більше спірна, оскільки в ч. 2 ст. 395 КПК він уже зобов'язує касаційний суд прийняти рішення на користь інших засуджених, щодо яких не надійшли скарги чи подання, якщо задоволення останніх дає підстави для прийняття такого рішення. Не логічним є також те, що законодавець не передбачає права касаційного суду для виправлення судової помилки щодо інших засуджених, якщо це не пов'язано із задоволенням скарги чи подання щодо засуджених, які оскаржили вирок. Такий підхід зумовлює  виконання завідомо незаконних судових рішень, до того ж ускладнює роботу касаційного суду, оскільки при очевидності помилки виникає необхідність повторного розгляду справи у виключному провадженні при надходженні скарги чи подання.

Скасувати або змінити вирок, ухвалу, постанову касаційний суд може лише при: 1) істотному порушенні кримінально-процесуального закону; 2) неправильному застосуванні кримінального закону; 3) невідповідності призначеного покарання ступеню тяжкості злочину та особі засудженого, тобто застосовуючи лише вимоги статей 370-372 КПК.

Що стосується однобічності, неповноти дізнання, досудового чи судового слідства або невідповідності висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам справи, то з цієї підстави може бути скасований або змінений лише вирок (а не ухвала і постанова) апеляційного суду, постановлений ним як судом першої інстанції. У зв'язку з цим позиція законодавця, який вважає за можливе і необхідне залишати без зміни і виконувати постанови апеляційного суду як суду першої інстанції про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, постановлені при однобічному, неповному дізнанні, досудовому чи судовому слідстві або невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи, а також ухвали такого суду про направлення справи на додаткове розслідування з довільною оцінкою того, що біле нібито є чорним, позбавивши учасників судового розгляду справи права на оскарження зазначених судових рішень із цієї підстави, потребує термінового перегляду, оскільки не можна учасникам судового розгляду диктувати, що вони можуть оскаржувати, а що - ні.

Законодавець закріпив норму, відповідно до якої касаційний перегляд справ, судові рішення в яких набрали законної сили, повинен здійснювати лише Верховний Суд України. Крім інших підстав для касаційного перегляду таких справ він передбачив невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості злочину та особі засудженого. При цьому в кожній скарзі, в якій порушується питання про суворість або м'якість покарання, якщо вона відповідає формальним ознакам, законодавець зобов'язав касаційний суд витребувати справу. На жаль, він не врахував, що таких скарг більшість (їх декілька десятків тисяч на рік).

Перші місяці застосування нового законодавства засвідчили про помилковість цього рішення, оскільки визначитись, чи відповідає призначене покарання ступеню тяжкості злочину та особі засудженого, суддя Верховного Суду може і без вивчення кримінальної справи (для цього йому достатньо прочитати копії судових рішень, а при помилуванні ніхто кримінальних справ не вивчає). Тобто згідно з новим законодавством суддя повинен добросовісно "молотити пусті колоски".

Тривалий час точилися дискусії навколо питання про те, чи допустимий у кримінальних справах перегляд судових рішень, які набрали законної сили і є обов'язковими до виконання. Переміг здоровий глузд. Вищезгаданим Законом України від 21 червня 2001 р. "Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України" в цій дискусії поставлено крапку. Держава визнала, що такий перегляд зазначених судових рішень необхідний, оскільки він є додатковою надзвичайно важливою гарантією забезпечення законності і справедливості в суспільстві. Цим Законом замість перегляду судових рішень у порядку судового нагляду з притаманними йому рисами адміністративно-командної системи передбачений дещо інший суто судовий порядок: судові рішення, які набрали законної сили, можуть бути переглянуті також у виключному порядку.

З підстав, передбачених у п. 2 ч. 1 ст. 4004 КПК, в порядку виключного провадження можуть бути переглянуті: а) судові рішення, постановлені Верховним Судом України в касаційному порядку; б) судові рішення, постановлені апеляційним судом як судом першої інстанції, які не були предметом розгляду касаційної інстанції і набрали законної сили; в) вироки та постанови апеляційного суду, постановлені ним в апеляційному порядку, які не були предметом розгляду касаційної інстанції і набрали законної сили; г) вироки та постанови місцевих судів, які були предметом розгляду апеляційної інстанції і залишені без зміни чи змінені, якщо вони не були предметом розгляду касаційної інстанції; д) вироки та постанови місцевих судів, які не були предметом розгляду апеляційного суду, набрали законної сили і не були предметом розгляду касаційного суду за пропуском строку на оскарження чи внесення подання; е) передбачені законом судові рішення апеляційного суду, постановлені ним в апеляційному порядку, які не можуть бути предметом касаційного розгляду; є) передбачені законом судові рішення місцевих судів, які не можуть бути предметом касаційного розгляду.

Слід зазначити, що в порядку виключного провадження можуть переглядатись і постанови, винесені свого часу президіями обласних і прирівняних до них судів (нині апеляційні), за умови, що відповідні судові рішення, які були предметом розгляду президій, набрали законної сили більше ніж шість місяців тому, та за інших передбачених законом умов, а також ухвали Верховного Суду України, постановлені в порядку судового нагляду, та вироки і постанови, винесені Верховним Судом України як судом першої інстанції. В порядку виключного провадження розглядаються також справи про реабілітацію жертв політичних репресій.

Але не кожне судове рішення може бути переглянуте в порядку виключного провадження. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 4004 КПК підставами для перегляду судових рішень у порядку виключного провадження є лише неправильне застосування кримінального закону та істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону, які істотно вплинули на правильність судового рішення.

На жаль, ця норма сформульована таким чином, що дає підстави для подвійного тлумачення. Вважається, що для перегляду судового рішення повинні бути одночасно наявні дві підстави: неправильне застосування кримінального закону та істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону. На нашу думку, достатньо однієї такої підстави. Ми виходимо з відомого постулату, що кожний сумнів повинен тлумачитися на користь людини, тому для перегляду справи достатньо однієї підстави за умови, що вона істотно вплинула на правильність судового рішення.

Такий висновок підказується й аналізом підстав для скасування чи зміни судового рішення в апеляційному та касаційному порядку, а також тим, що наявність цих двох підстав в одній справі - надзвичайно рідкісне явище. Більше того, в окремих випадках кримінальний закон може бути правильно застосований, але порушення вимог кримінально-процесуального закону може бути настільки грубим і відвертим, що унеможливлює виконання судового рішення. Наприклад, кримінальний закон застосовано правильно, але складом суду, який не мав права на постановлення вироку. Навряд чи знайдеться такий фахівець, який стверджуватиме, що цієї однієї підстави недостатньо для скасування вироку і що останній повинен виконуватись. Крім того, не в кожному судовому рішенні вирішуються питання, пов'язані із застосуванням кримінального закону. Таким чином, п. 2 ч. 1 ст. 4004 КПК фактично передбачає три можливості для перегляду справи в порядку виключного провадження: 1) при неправильному застосуванні кримінального закону, яке істотно вплинуло на правильність судового рішення; 2) при істотному порушенні вимог кримінально-процесуального закону, яке істотно вплинуло на правильність судового рішення; 3) за наявності обох підстав, які істотно вплинули на правильність судового рішення.