0,6

Разом видатків на особливі предмети

3 666 675

2,3

III. Оборотні видатки

17 343 787

10,9

Разом видатків

180 724 500

З розпису видатків на 1844 р. можна побачити, що найбільші видатки як і раніше припадають на військові потреби, які за обсягом стоять на першому місці. Але на друге місце виходить новий вид видатків - платежі по державних боргах. Третє місце за обсягом посідають "оборотні видатки". Відзначимо, що в ці часи розуміння "оборотних видатків" трохи змінюється: тепер до них відносять видатки на виготовлення казенного вина та на метали для військових потреб.

Пізніше, у розписах видатків за 1844-1863 рр. з'являються нові види видатків, які зазначаються за межами вказаних вище трьох категорій, а саме - видатки на утримання державних банків та на "недобір у зборах" [89][72]. Останні фактично можна розглядати як перші різновиди урядових резервних фондів коштів.

Видатки на покриття платежів за запозиченнями також виносяться поза межі зазначених вище категорій видатків. У результаті з 1846 р. у розписах видатків з'являються нові розділи: "видатки на рахунок банківських прибутків" та "особливі суми". До останніх належали видатки на покриття недоїмки з податків та інших звичайних доходів, а також видатки за статтями оборотних доходів на випадок недобору вина, яке вироблялося державою.

У середині та другій половині ХІХ ст. виконання бюджету в Росії все частіше призводить до великих дефіцитів, тому починаються пошуки удосконалення регулювання державних видатків. Згідно з доповідями Комітету фінансів Олександр ІІ визнав незадовільним порядок складання кошторисів видатків у державі. Для вдосконалення цього порядку він відправив за кордон дійсного статського радника В. Татаринова для вивчення системи державної звітності у "найголовніших державах Європи" - Франції, Бельгії, Австрії, Прусії [89][73]. І в 1858 р. В. Татаринов повернувся зі звітом, який містив "Корінні начала складання кошторисів" у зазначених державах.

У звіті В. Татаринова зазначалося, що одним з основних принципів складання кошторисів у цих державах був принцип систематичності у їх складанні, при якому кошториси мали затверджуватися щорічно та у певні визначені строки і включати: всі без винятку державні кошти та державні потреби; всі види видатків та всі дані, які враховувалися при підрахунках майбутніх видатків, зазначених у кошторисах. Крім того, заборонялося кошти, заплановані на видатки, пов'язані з одними потребами, використовувати для покриття інших потреб.

Другим важливим принципом складання кошторисів В. Татаринов визначив принцип "єдності каси", за яким усі грошові кошти держави повинні були зосереджуватися у казні міністерства фінансів. Наступні принципи були пов'язані з організацією контролю на всіх етапах складання та виконання кошторисів, а саме: принцип встановлення попереднього контролю при складанні кошторисів; принцип злиття в установах державного контролю двох видів контролю - перевірки виконавців (кас) і перевірки розпорядників коштів та принцип здійснення ревізій державного контролю лише на основі оригіналів актів та документів.

На основі звіту В. Татаринова та утвореної для його вивчення спеціальної Комісії при Державній Конторі були розроблені нові правила складання кошторисів доходів та видатків у Росії, які набрали чинності 22 квітня 1862 р. як "Корінні начала кошторисних правил". Саме ці правила започаткували в Росії обов'язкове щорічне складання розписів державних доходів та видатків, які до того часу не мали визначеного періодичного характеру. Згідно з цими правилами у державному розписі (кошторисі) мали зазначатися всі державні доходи та видатки, за винятком спеціальних та інших, що не належали державній казні та перераховувалися у окремому "особливому розписі". Не внесені у державний кошторис видатки не мали права на фінансування протягом відповідного року. Однак винятки з цих правил за розпорядженням государя допускалися досить довгий час [171][74].

У 1862 р. була впроваджена й інша надзвичайно важлива новація у сфері бюджетного регулювання, а саме - законодавча постанова про обов'язкове відкрите опублікування державних розписів (бюджетів). До того часу державні розписи були державною таємницею. Особам, які їх складали, було суворо заборонено розголошувати інформацію щодо змісту державних розписів. Але у зв'язку з різноманітними перетвореннями державного устрою, що відбувалися наприкінці 60-х рр. ХІХ ст., з'явилася ідея про обнародування державних доходів та видатків. Це питання гаряче дискутувалося як політичне і вкрай важливе, доки Комітет фінансів запропонував розглядати його з "суто фінансового боку". Одним з головних аргументів на користь відкритого опублікування державного розпису була потреба Росії в отриманні значних державних кредитів. Але такі кредити держава не могла отримати, спираючись виключно на "довіру імператорському двору", яку Росія почала втрачати через погіршення фінансового стану держави. У доповіді, яку Комітет фінансів подав Імператору, підкреслювалося: "Довіра може бути відновлена тільки повною відвертістю уряду у питаннях власних фінансів. Сліпа довіра, яка спиралася на невизначені, але загальноприйняті уявлення про ресурси Росії, вже не має попередньої сили. Поновити її у наші часи публічності неможливо, вона може бути відновлена лише на інших підставах і, безумовно, не зненацька, а поступово. Першим кроком до цього є обнародування розпису... Воно не може надалі відкладатися без суттєвої і, можливо, непоправної шкоди для державних фінансів" [89][75].

У результаті 1 січня 1862 р. імператор власноручно написав на оригіналі журналу державного розпису: "Виконати" і, спираючись на це, починаючи з 1862 р. державні розписи почали публікувати "до загальної уваги".

Еволюція державних видатків та їх державного регулювання триває і при Олександрі ІІІ. У перші ж дні свого царювання він видає указ від 17 липня 1881 р. про ретельний перегляд усіх видатків міністерств з метою їх скорочення, а 18 грудня 1881 р. вводить особливий режим складання розписів видатків. Відповідно до цього режиму заборонялося подавати прохання імператору про збільшення бюджетних видатків без попереднього погодження з Міністерством фінансів, а всі штати міністерств підлягали суворому перегляду з метою скорочення кількості чиновників, зменшення сум видатків на канцелярські потреби, господарських та інших видатків.

Пізніше, при складанні державного розпису на 1895 рік, вперше були запроваджені нові правила класифікації деяких надзвичайних видатків, затверджені в 1894 р. Із розділу "надзвичайних" до розділу "звичайних" були перенесені видатки на: переоснащення війська, заготівлю спеціальних продовольчих резервів, покращання стану залізниці та оснащення портів [171][76]. А з розділу "надзвичайних доходів" до розділу "звичайних доходів" були перенесені доходи "від військової винагороди з Турції та Хіви". Виявилося, що в результаті таких змін у класифікації доходів та видатків позитивно змінився загальний баланс розпису.

Цей факт значно посилив розуміння Міністерством фінансів Росії необхідності подальшої розробки класифікації доходів та видатків і показав велике практичне значення правильно проведеної класифікації. Таким чином, ефективне використання фінансових ресурсів країни все більше пов'язується з наявністю законодавчих актів, які регулюють здійснення видатків, та теоретичних розробок у цій сфері.

Значне підвищення ролі правового регулювання державних видатків відобразилося в оглядовому звіті Міністерства фінансів Росії за 1802-1902 рр. У цьому звіті зазначається, що наприкінці ХІХ ст. на практиці було встановлено правило, за яким майже всі, навіть найголовніші законопроекти, що пов'язувалися з виникненням видатків, вносилися на розгляд до Державної Ради у період розгляду та обговорення кошторисів на наступний рік для врахування можливих видатків[77]. Але в законі про державні розписи, який був прийнятий 8 червня 1893 р. не було передбачено терміну подання до Державної Ради кошторисів надзвичайних видатків. Це було визнано суттєвим недоліком, який потребував виправлення, і відповідно до постанови Державної Ради від 25 грудня 1895 р. кошториси по всіх відомствах почали подаватися Державній Раді не пізніше 1 листопада з одночасним поданням на експертизу Міністерству фінансів і Державному Контролеру.

Таким чином, вже наприкінці ХІХ ст. управління державними фінансами та державними видатками в Росії стало одним із найважливіших питань державного управління і отримало досить сформовану правову основу. Можна стверджувати, що після Петра І та Катерини ІІ правителі Росії протягом ХІХ ст. випробовують третю державну стратегію боротьби із бюджетним дефіцитом, а саме - скорочення видатків та проведення реформи державного управління. Боротьба за скорочення державних видатків стала найважливішим державним питанням і привела до активного перегляду класифікації державних доходів і видатків та правил здійснення останніх.

У 1896 р. відбувалася ще одна важлива зміна у фінансовій системі Росії, а саме - було зроблено перші кроки законодавчого відмежування приватних коштів імператорського двору від публічних коштів державної казни. Так, повелінням імператора від 7 листопада 1896 р. були затверджені правила складання видатків для Міністерства Імператорського Двору. За цими правилами імператор щорічно до 30 листопада повинен був встановлювати кошторис видатків свого міністерства для включення цих видатків у державний розпис доходів та видатків як окремої статті видатків.

Подальше розуміння складнощів, пов'язаних із управлінням видатками, привело до обговорення необхідності утворення нового виду державних фондів коштів - "запасних коштів держави"[78]. Необхідність таких фондів казначейства ретельно обговорювалась при складанні розпису на 1901 р. Захищаючи нові "запасні фонди", передбачені в розписі на 1901 р., Міністр фінансів поясняв, що "покриття надзвичайних видатків шляхом запозичень було б нерозумним для Росії, що обтяжена великими боргами, значна частка яких розміщена за кордоном", і запевняв, що практичний досвід Росії вже довів, наскільки корисно мати такі запасні кошти казни.