До цього В.М. Хвостов додавав, що навіть сама різниця між публічним та приватним у праві не завжди усвідомлювалась однаково чітко. На думку В.М. Хвостова, римляни вперше точно встановили цю різницю, але в окремих випадках іноді допускали змішання приватно-правової точки зору з публічно-правовою. У середні віки таке змішання було "звичайним явищем". А у "розвинутому сучасному (для Хвостова В.М. - прим. А.Н.) праві межа цивільного та публічного права не завжди легко вловима, не дивлячись на чітке розуміння принципової різниці цих галузей права. Є відносини змішаного типу, тобто такі, які містять у собі багато елементів цивільно-правового характеру, але в яких у той же присутні і публічні інтереси, в якості предмету, який пасивно підлягає регулюванню юридичними нормами. У таких випадках відносини отримують змішаний характер і знаходяться на межі цивільного та публічного права: побудова такого відношення стає менш залежною від волевиявлення приватних осіб, що приймають участь у ньому, а його нормування носить більш примусовий характер"[146].

Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції 1917 р. дискусія юристів-теоретиків і практиків СРСР про "публічне" та "приватне" в суспільних відносинах та у праві набула скоріше політичного, ніж наукового характеру [311; 353; 160; 30; 95; 114; 299][147]. Вона вже не стосувалася пошуків базових, первинних ознак "публічності" у суспільних явищах для чіткого розмежування "публічного" та "приватного" у праві, і поступово звелася до обговорення навіть самої доцільності зберігання розподілу права на "публічне" та "приватне" в радянській системі права.

З цього приводу висловлювалося дві точки зору. Перша полягала у можливості збереження поділу на "публічне" та "приватне" право в радянській системі права. При цьому основні ознаки "публічності" та "приватності" у явному вигляді не дискутувалися. Але дослідження робіт юристів - прибічників цієї точки зору дає змогу виявити певні ознаки "публічного" та "приватного" у суспільних явищах, які закладалися ними в основу такого розподілу. Так, наприклад, на думку Я. Бермана, публічно-правове регулювання полягає у встановленні складної системи вищих та нижчих (підпорядкованих) органів із планомірним приписуванням їм напряму діяльності[148]. А приватно-правова система права регулює відносини між великою кількістю незалежних одна від одної господарських одиниць, які діють на власний розсуд відповідно до власних планів. Отже, ознаками "публічності" в суспільних відносинах у Я. Бермана є: 1) наявність системного зв'язку між суб'єктами, що вступають у ці відносини, 2) використання методу владних приписів при регулюванні цих відносин.

І.Г. Наумов пропонував зберегти у перехідний період від капіталізму до соціалізму розподіл права на публічне та приватне, але базував такий розподіл на "методі розуміння економічної дійсності" [353][149], повністю розмиваючи межу між "публічним" та "приватним", нівелюючи будь-які "об'єктивні" ознаки та критерії відокремлення першого від другого.

У роботах Ф.Д. Корнілова розподіл на "публічне" та "приватне" проводиться за ознакою "формального відображення матеріальних умов розвитку суспільних відносин": цивільне право розглядається ним як форма виробничих відносин, а публічне право - як форма політичних відносин. Тобто ознакою "публічності" в суспільних відносинах та їх регулюванні виступає наявність політичних питань.

Прибічники другої точки зору вважали неможливим застосування розподілу права на публічне та приватне в системі радянського права з різних причин, тим самим декларуючи повне розмиття та нівелювання різниці між "публічним" і "приватним" у радянському суспільстві. Одні вважали, що розподіл на приватне та публічне право є недоцільним через те, що переважна частина господарської діяльності в СРСР зосереджувалася в руках державних органів, і в законодавчому порядку, з одного боку, встановлювалося обмеження захисту прав, якщо вони суперечили їх "соціально-господарському призначенню", а з іншого - узаконювалась необмежена можливість втручання органів влади у відносини між громадянами з метою запобігання укладанню "кабальних угод" [160; 30][150].

Інші [114; 95][151] відкидали розподіл на "публічне" та "приватне" в системі радянського права, спираючись на ленінську тезу про "невизнання нічого приватного", коли "все у сфері господарювання є публічно-правове, а не приватне" [169][152]. Останнє означало повну зупинку пошуків будь-яких "специфічних ознак", за якими можна провести чітке розмежування між "приватним", державним та "публічним" у суспільних явищах, відносинах, та, відповідно, у правових нормах, які їх регулюють. А Є.Б. Пашуканіс взагалі висловив думку про те, що поступове посилення планових основ діяльності держави веде до "загасання" закону та звуженню сфери товарних відносин [299][153]. Отже, на цьому етапі розвитку права головною і єдиною ознакою "публічності" в суспільних явищах та відносинах неявно приймалася наявність класових інтересів пролетаріату. Таким чином, питання чіткого розмежування між "приватним", "державним" та "публічним" у суспільних явищах стало "не актуальним" у часи існування СРСР.

Цікаво відзначити, що декларування повного витіснення "публічним" усього "приватного" в суспільних відносинах тривало аж до 80-90-х років минулого століття. Протягом цього часу в результаті майже повної націоналізації економіки, знищення приватної власності у виробничій сфері та тотального панування суспільної власності на засоби виробництва сталася ще одна трансформація поняття "публічного", а саме - відбулася поступова підміна терміна "публічне" на термін "державне". Це означало повне витіснення всіх можливих різновидів "публічного" лише одним видом "публічного", а саме - "державним" [354][154]. При цьому значно звузилося розуміння того, про що, власне, йшлося на початку дискусії про "публічне" та "приватне" у суспільних відносинах та праві. Необхідно відзначити, що у той же час в законодавстві зарубіжних країн при обговоренні грошових фондів різних видів публічної влади та публічних об'єднань мова велася (і ведеться в наші часи) саме про "public funds", тобто "публічні фонди" [472][155]. Але в радянські часи цей термін традиційно перекладався на російську та українську мови як "державні фонди" з метою додержання відповідності юридичній термінології, яка була прийнята в СРСР.

Перегляд предмета публічного права, його ролі та місця в системі права розпочався в Україні, Росії та інших колишніх республіках СРСР лише у зв'язку з радикальними змінами суспільного життя наприкінці 80-х та на початку 90-х років минулого століття. Докорінні економічні та політичні зміни в нових країнах - колишніх республіках СРСР - знову зробили актуальним питання розмежування "публічного", "приватного" та "державного" у суспільних відносинах, у тому числі у сфері фінансів.

При цьому надзвичайна актуальність цього питання пояснюється тим, що воно "не є просто загальнотеоретичним питанням. Воно має яскраво виражений прагматичний характер, оскільки від його вирішення залежить право держави на втручання в приватне життя, у економічну, підприємницьку та інші сфери" [34][156]. Іншими словами, від правильного розмежування "публічних" та "приватних" суспільних відносин, у тому числі у сфері фінансів, залежить правильне визначення та обґрунтування видів правових режимів, які можуть застосовуватися державою при регулюванні відповідних суспільних відносин у всіх сферах життєдіяльності країни. У зв'язку з цим серед сучасних юристів-науковців намічається тенденція "абсолютизації приватного" у суспільних відносинах [308; 286; 76][157]. На наш погляд така позиція також не дає можливості зваженого пошуку ознак, які б стали надійними критеріями для визначення "приватного" та "публічного" в суспільстві й допомогли б систематизувати норми права, які мають регулювати ті чи інші суспільні відносини.

Представники романо-германської системи права пропонують використовувати для розмежування публічного та приватного в суспільних явищах та праві одразу кілька класифікаційних ознак. Так, М. Гунель проводить класифікацію за такими чотирма ознаками [183][158]:

1) ознака органічності - публічне право (та, відповідно, публічні суспільні відносини) пов'язане переважно з державою, а приватне - з відносинами між громадянами;

2) ознака формальності - публічне право (та відносини) ширше використовує новітні технічні прийоми та засоби регулювання, а приватне право зберігає класичну юридичну техніку;

3) ознака теологічності - публічне право (та відносини) забезпечує публічні інтереси, а приватне право - приватні;

4) ознака матеріальності - норми публічного права за змістом частіше є загальними та безособовими, а норми приватного права звертаються до суб'єктивного права громадян.

Серед робіт інших учених-правників, в яких протягом останніх десяти років досліджувалися ознаки та критерії розмежування "публічного" і "приватного" у суспільних відносинах та праві, необхідно назвати також роботи С.С. Алєксєєва [5][159], Е. Аннерса [178][160], Р. Давида та К. Жоффре-Спінози [184][161], О.В. Кряжкова [336][162], О.Я. Курбатова [341][163], С.В. Полєніної [367][164], Г.Ф. Ручкіної [100; 99; 101; 98; 372; 371][165] та інші.

Значним прогресивним кроком у дослідженні "публічного" і "приватного" в суспільних відносинах та у праві стала монографія Ю.О. Тихомирова, присвячена дослідженню трансформації понять "публічне" та "приватне" у праві, починаючи з часів римського права і до середини 90-х років минулого століття [120; 122][166]. Вперше за роки, починаючи з Великої Жовтневої соціалістичної революції 1917 р., в російській юридичній літературі висловлюється думка про те, що сучасному праву (як і життю) характерно досить складне та тонке переплетіння "публічного" і "приватного", яке потребує ретельного дослідження та вивчення.

Його точку зору підтримали і інші вчені, звертаючи увагу на діалектику приватного і публічного в правовому регулюванні та взаємодію публічного і приватного права в системі права [374; 375][167]. Провідний український вчений у галузі теорії права О.Ф. Скакун також вважає, що перевага у галузі засад публічного права не виключає наявності в ній норм приватного права і певного суміщення імперативного і диспозитивного методів регулювання, що свідчить про відсутність "чистих" галузей права [108][168].