Розглядаючи нові суспільні явища, Ю.О. Тихомиров доходить висновку, що сьогодні необхідно по-новому осмислити поняття публічності в суспільстві, не звужуючи його лише до державних інтересів і розуміючи під цим також спільні інтереси людей як інтереси різного виду товариств, об'єднань (у тому числі - територіальних), інтереси колективної самоорганізації та саморегулювання й самоуправління [120; 122][169]. Основною ознакою "публічності" у Ю.О. Тихомирова виступає наявність публічного інтересу як сумарного, узагальненого соціального інтересу в кожній із сфер - економічній, соціальній та інших. При цьому виділяються три види публічного інтересу: державний, суспільний та територіальний. Позицію Ю.О. Тихомирова підтримало багато вчених [172; 340][170], які також вважають, що критерієм розмежування публічного та приватного у праві виступає інтерес: для публічного права переважно мають значення державні інтереси, правовий статус держави, її органів, посадових осіб, регулювання відносин, які мають яскраво виражений суспільний характер. А для приватного права мають значення інтереси окремих осіб.

Підсумовуючи наведене вище, можна виділити три найпоширеніші на сьогодні теорії розмежування публічного та приватного в суспільних відносинах та праві [189][171]. Перша теорія, яка бере витоки ще від визначення Ульпіана, - це теорія врахування характеру інтересу, який виявляється в суспільних відносинах. Публічні інтереси регулюються публічним правом, приватні інтереси - приватним.

Друга - теорія субординації у суспільних відносинах (або теорія влади - підпорядкування, теорія суб'єкта), яка базується на характері взаємовідносин учасників. Відповідно до цієї теорії публічне право характеризується відносинами владного підпорядкування, тому регулює та встановлює відносини владно-підпорядкування. А приватне право характеризується відносинами рівності.

Третя теорія - віднесення за суб'єктами мети виникнення суспільних відносин (інакше - теорія особливих прав), відповідно до якої публічне право включає правові положення, які стосуються виключно таких суб'єктів, як держава чи будь-який інший носій державної влади. А до приватного права належать всі інші правові норми та положення, які діють відносно усіх громадян.

Як бачимо, пошуки ознак "публічного" та "приватного" у суспільних явищах є досить складними і довготривалими. З кінця XIX ст. і до сьогодні юристи досліджують різні підходи до їх встановлення. Деякі з ознак були політично кон'юнктурними і навряд чи можуть застосовуватися нами сьогодні. Але інші, як відзначалося вище, є досить цікавими та корисними для сучасного дослідження рис "публічного" та "приватного", притаманних різним суспільним явищам.

Отже, для подальшого визначення публічних видатків як різновиду суспільних відносин і як складової частини публічних фінансів ми пропонуємо використовувати такі ознаки "публічності" та "приватності":

1) форма власності на матеріальний носій (об'єкт) правовідносин[172]: державна власність; комунальна власність; приватна власність (спільна власність учасників певного об'єднання громадян та власність юридичних осіб, уповноважених законом здійснювати загальнодержавні обов'язкові соціальні програми) - для публічних правовідносин або приватна власність окремих громадян - для приватних правовідносин;

2) характер інтересу, який виявляється у правовідносинах: публічний інтерес - у публічних правовідносинах та приватний інтерес - у приватних;

3) мета виникнення відповідних суспільних відносин: задоволення потреб однієї окремої людини - для приватних суспільних відносин; задоволення потреб суспільства, держави чи територіальних утворень - для публічних суспільних відносин;

4) метод правового регулювання відповідних суспільних відносин: встановлення владних приписів стосовно утворення, розподілу та використання фондів коштів - для публічних суспільних відносин та встановлення цивільно-правового регулювання відносин між суб'єктами - для приватних суспільних відносин;

5) форма розподілу та форма пристосування матеріального носія (об'єкта) відповідних суспільних відносин до використання:

• призначення об'єкта для розподілу між окремими юридичними чи фізичними особами для прямого задоволення приватних потреб цих осіб, коли держава регулює лише процес розподілу об'єкта, з приводу якого виникають відносини - для приватних суспільних відносин, або
• пристосування об'єкта для спільного задоволення відокремлюваних інтересів осіб - суб'єктів правовідносин, коли держава регулює не лише розподіл, а й використання (споживання) об'єкта, з приводу якого виникають суспільні відносини - для публічних суспільних відносин.

Одна з наведених вище ознак все ще потребує подальшого дослідження, а саме - характер інтересу, який виявляється у правовідносинах (публічний чи приватний). Розглянемо докладніше публічний інтерес як запропоновану нами ознаку публічності.

У сучасній юридичній літературі теоретики публічного права визначають три види публічного інтересу: державний, суспільний і територіальний інтерес[173]. Ці види публічного інтересу також виділяються та досліджуються в сучасних роботах вчених-цивілістів України [317; 318; 316; 403][174]. Але задоволення будь-якого суспільного інтересу вимагає використання певних ресурсів, включаючи грошові кошти. Отже, при задоволенні будь-якого виду публічного інтересу виникають видатки, які носять публічний характер, або іншими словами - публічні видатки. Для подальшого дослідження характеристик, класифікації, правових режимів та методів здійснення (фінансування) публічних видатків необхідно з'ясувати легітимних носіїв кожного виду публічного інтересу, при задоволенні якого виникають публічні видатки. Це, у свою чергу, допоможе нам у наступному розділі з'ясувати види фондів грошових коштів, за рахунок яких задовольняється кожний із зазначених публічних інтересів, іншими словами - визначити систему публічних фондів грошових коштів, які є матеріальною основою забезпечення публічних інтересів і за рахунок яких здійснюються публічні видатки.

З визначенням державного інтересу та його легітимних носіїв не виникає складнощів. Державний інтерес є різновидом публічного інтересу, носієм якого виступає держава в особі відповідних державних органів.

Питання постають при визначенні інших різновидів публічного інтересу - територіального та суспільного інтересу та інституцій, які є їх легітимними носіями [361][175]. У роботі відомого вченого-фінансиста кінця XIX ст. Р. Кауфмана зазначається, що "не всі інтереси людського суспільства, що входить до складу держави, управляються безпосередньо державою; громади, округи, провінції, повіти, департаменти, графства та адміністративні підрозділи усяких інших назв зі свого боку також беруть участь або у формі одиниць самоврядування, або ж як просто виконавчі органи державної влади... Було б надзвичайно цікаво з'ясувати, як у різних державах розподіляється між самою державою - з одного боку, та провінціями і общинами - з другого, задоволення різноманітних потреб державно організованого людського суспільства" [192][176]. Отже, ще наприкінці XIX ст. вчені-фінансисти, які вивчали фінанси "найголовніших" європейських країн, звернули увагу на існування різновиду суспільного інтересу, який не є тотожним інтересам усієї держави, але підлягає врахуванню та задоволенню місцевими адміністративно-територіальними утвореннями.

В наші часи, згідно з Конституцією України, носієм територіального інтересу є органи місцевого самоврядування. Так, відповідно до ст. 140 Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Отже, територіальний інтерес є різновидом публічного інтересу, носієм якого є органи місцевого самоврядування.

Розглянемо тепер третій вид публічного інтересу - суспільний інтерес: з'ясуємо, що розуміється під "суспільним інтересом", та визначимо його легітимних носіїв. Проблема інтересів у публічному праві, як уже зазначалося, завжди сприймалася та дискутувалася юристами дуже гостро. Основною темою для дискусій та предметом розбіжностей у поглядах було визначення джерел формування саме суспільного інтересу [120][177]. Обговорювалося, чи вважати такими джерелами класові, групові, особисті чи узагальнені соціальні інтереси?

Видатний російський учений І.Х. Озеров у 1911 р. писав: "Сильні суспільні групи, користуючись своїм впливом на державну владу, намагаються із своїх потреб зробити колективні потреби, тобто задовольняти їх за суспільний (а не власний) рахунок; хоча нерідко в такому задоволенні в тій чи іншій мірі зацікавлене все ціле (суспільство - прим. А.Н)... В останні часи на сцену виходять трудящі, і їх інтереси отримують більше уваги, ніж раніше; і частково під впливом їх сили, а з іншого боку також і внаслідок зацікавленості усього суспільства в сприятливих умовах існування цих нових груп, союзи політичного характеру починають витрачати великі суми коштів на задоволення їх потреб" [83][178]. Таким чином, І.Х. Озеров показує, що інтереси окремих груп можуть набувати ознак "колективних", тобто публічних інтересів, коли такі інтереси визнаються союзами публічного характеру (якими є держава або місцеві самоврядування) і починають фінансуватися за рахунок коштів, які належать таким публічним союзам.

Сучасні автори - теоретики публічного права приходять до висновку, що під суспільним інтересом як різновидом публічного інтересу треба розуміти спільні інтереси, які можна розглядати як узагальнення особистих та групових інтересів, без задоволення і реалізації яких, з одного боку, неможливо реалізувати приватні інтереси осіб, а з другого - неможливо забезпечити цілісність, стабільність та нормальний розвиток організацій, держав, націй, соціальних прошарків та суспільств у цілому [120][179]. При цьому закони та інші нормативно-правові акти поступово забезпечують державне визнання, реалізацію та захист будь-яких публічних інтересів, включаючи суспільні інтереси.