Отже, на нашу думку, не всі суспільні інтереси набувають ознак публічності і стають різновидом публічного інтересу, що регулюється публічними галузями права, а лише ті з них, які отримали визнання держави або органів місцевого самоврядування, якщо останні мають певну самостійність та незалежність від держави відповідно до законодавства країни. Якщо органи місцевого самоврядування не наділені правом самостійного прийняття рішень щодо організації життєдіяльності відповідних адміністративно-територіальних одиниць, а також не мають юридичного права самостійно утворювати, розподіляти та використовувати фонди коштів місцевих бюджетів, вони фактично не зможуть незалежно від держави підтримати будь-який суспільний або територіальний інтерес.

При цьому визнання державою або органами місцевого самоврядування тих чи інших суспільних інтересів відбувається шляхом декларування у нормах законодавства зацікавленості держави або органів місцевого самоврядування у підтримці та задоволенні таких інтересів. Найчастіше це здійснюється шляхом визначення у відповідному законодавстві джерел та правил фінансування заходів, спрямованих на задоволення відповідного суспільного інтересу.

Таким чином, визнані державою суспільні інтереси в загальному вигляді формулюються в конституціях країн, а механізми їх реалізації та захисту встановлюються у законах та інших нормативно-правових актах. А суспільні інтереси, визнані органами місцевого самоврядування, знаходять своє відображення у відповідних актах органів місцевого самоврядування. Суспільні інтереси, визнані державою або органами місцевого самоврядування, набувають ознак публічності і стають різновидом публічного інтересу.

Прикладом суспільного інтересу, який не має ознак публічності, можуть бути інтереси великих суспільних (громадських) утворень - партій, політичних об'єднань тощо, в яких бере участь велика кількість громадян, але робить це добровільно, регулюючи свою діяльність внутрішніми документами цих об'єднань (статутами) У таких випадках необхідність задоволення суспільних інтересів членів зазначених громадських (суспільних) утворень держава визнає як потреби приватного, а не публічного характеру, вбачаючи в цьому реалізацію приватного права кожного громадянина на самовираження, свободу слова, свободу зібрання та інших політичних прав та свобод людини (ст. 34 Конституції України). Визнаючи ці потреби як потреби приватного характеру, держава не бере на себе обов'язок визначати конкретні джерела та правила фінансування таких потреб, залишаючи ці питання повністю на вирішення членами таких об'єднань. Тому суми, порядок збору членських внесків таких громадських утворень встановлюються не законами країни, а лише статутами таких об'єднань. Статути таких об'єднань також визначають правила та напрями використання фондів коштів цих об'єднань, органи внутрішнього контролю за їх використанням та інші питання, пов'язані із фінансуванням діяльності таких суспільних утворень. Отже, задоволення суспільних інтересів, які не набули публічного характеру (і не знайшли свого відображення в законах чи рішеннях органів місцевого самоврядування), відбувається за рахунок власних коштів членів відповідних суспільних об'єднань в обсягах, визначених самими членами таких об'єднань, та не регулюється владними приписами держави.

Відзначимо, що публічні суспільні інтереси можуть стосуватися різних напрямів публічного суспільного життя. Серед основних "класичних" прикладів публічних інтересів, що є як суспільними, так і державними, визнається інтерес у забезпеченні охорони державних кордонів, оборони країни від зовнішньої агресії, у захисті політичної активності громадян тощо. В цьому разі можна говорити про випадок, коли суспільний інтерес набув ознак державного інтересу через винятково велике значення цього інтересу для кожного громадянина держави. З прийняттям багатьма країнами, у тому числі Україною, концепції побудови правової держави, на перший план виступають соціальні функції держави та, відповідно, з'являються нові суспільні інтереси, що визнаються в правовій державі [226; 274; 275][180].

Підвищення ролі соціальної функції сучасних держав пов'язано із значним розширенням соціальних прав людини [109][181], які зафіксовані в міжнародних правових актах [546; 545][182] та національному законодавстві багатьох сучасних країн [230; 199; 265][183].

Одним із основних публічних суспільних інтересів, які визнаються, захищаються та реалізуються в сучасних державах, стає інтерес громадян в отриманні соціального захисту та соціального забезпечення у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від громадян обставин, а також у старості та в інших випадках [255; 229; 234][184]. В Україні відповідно до ст. 46 Конституції України право на таке соціальне забезпечення не тільки визнається, але й гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних коштів та інших джерел фінансування соціального забезпечення.

Підвищення ролі соціальних функцій держави та визнання все більшою кількістю держав інтересу громадян в отриманні соціального захисту та соціального забезпечення підтверджується зростаючою кількістю міжнародних правових актів у цій сфері та збільшенням кількості країн, які їх визнають. До основних міжнародних актів у сфері соціального захисту та соціального страхування, які враховуються урядом України при розробці відповідного законодавства, належать:

1) Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, прийнятий 16 грудня 1966 р. Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 р. № 2148?VІІІ [549][185];

2) Конвенція Міжнародної організації праці від 28 червня 1952 р. № 102 "Про мінімальні норми соціального забезпечення" [547][186];

3) Конвенція Міжнародної організації праці від 22 червня 1962 р. № 117 "Про основні цілі та норми соціальної політики" [548][187];

4) Угода про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у сфері пенсійного забезпечення від 13 березня 1992 р. [550][188].

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права встановлює, що держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожної людини на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування [549][189].

Розділ XI Конвенції Міжнародної організації праці № 102 "Про мінімальні норми соціального забезпечення" встановлює норми (розміри) періодичних виплат, які мають бути забезпечені системами державного пенсійного забезпечення країн, що ратифікували цю Конвенцію.

Конвенція Міжнародної організації праці № 117 "Про основні цілі та норми соціальної політики" в ст. 1 зазначає, що будь-яка соціальна політика держави повинна передусім спрямовуватися на досягнення добробуту й розвитку населення та на заохочення його прагнення до соціального прогресу. При цьому підвищення життєвого рівня населення має розглядатися як основна мета планування економічного розвитку країни. Крім того, соціальна політика держави повинна гарантувати скасування будь-якої дискримінації серед працівників за ознаками раси, кольору шкіри, статі, віросповідання, належності до племені або профспілкового членства [548][190].

Угода про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у сфері пенсійного забезпечення від 13 березня 1992 р. визначає право кожної держави здійснювати пенсійне забезпечення громадян держав, що уклали цю Угоду, за національним законодавством [550][191], але при цьому держави-учасниці Угоди проводять політику щодо гармонізації свого законодавства про пенсійне забезпечення, яке є різновидом соціального забезпечення громадян [550][192].

Отже, держави беруть на себе організацію механізмів реалізації визнаного ними суспільного інтересу (який при цьому набуває ознак публічності), а також визначають джерела та правила здійснення фінансування з метою його реалізації. Інакше державна гарантія забезпечення реалізації цього інтересу залишилася б лише декларацією, і цей суспільний інтерес не був би задоволений. Визначимо тепер, які інституції є легітимними носіями суспільного інтересу в соціальному захисті та забезпеченні в Україні та інших державах.

В Україні функціонує чотири інституції, які утворені для забезпечення задоволення суспільного інтересу в існуванні ефективного соціального страхування громадян України. Це - фонди державного соціального страхування, визначені Основами законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування [425][193] та законами України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" [440][194], "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" [427][195], "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням" [433][196], "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" [429][197]:

1) Пенсійний фонд України, кошти якого формуються за рахунок внесків роботодавців (32 % суми фактичних витрат на оплату праці) та найманих працівників (1% - 5% суми оплати праці для визначених категорій найманих працівників). За рахунок коштів цього фонду фінансуються трудові (страхові) пенсії за віком громадян України;

2) фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття. Його кошти формуються за рахунок страхових внесків роботодавців (1,9 % суми фактичних витрат на оплату праці), найманих працівників (0,5 % суми оплати праці) і державних асигнувань. За рахунок його коштів фінансується, наприклад, допомога по безробіттю, здійснюється профорієнтація, перепідготовка, підвищення кваліфікації безробітних;

3) фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань. Страхові внески до фонду вносять лише роботодавці - від 0,2 до 13,8 % сум фактичних витрат на оплату праці (залежно від класу професійного ризику виробництва);

4) фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності [433][198]. Роботодавці сплачують у фонд 2,9 % від сум фактичних витрат на оплату праці, а наймані працівники - 0,5 % від суми оплати праці. Ці гроші використовуються, зокрема, на оплату лікарняних листків, для допомоги вагітним і породілям, на санаторно-курортне лікування й оздоровлення, на поховання.