Для кваліфікації злочину важливо встановити ті ознаки, що визначають об’єктивну сторону його складу. Вони в переважній більшості прямо вказані в диспозиціях відповідних статей КК. Приміром, щоб визнати наявність об’єктивної сторони контра­банди (ст. 201), слід встановити, що винний переміщав певні предмети, зазначені в цій статті КК, через митний кордон Ук­раїни поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю. Для кваліфікації злочину як крадіжки необхідно вста­новити, що особа вчинила таємне викрадення чужого майна. Важливе значення має також з’ясовування того, чи є злочин за­кінченим або діяльність особи перервана на стадії готування чи замаху на злочин. Наприклад, затримання особи, яка намагаєть­ся вирвати у потерпілої сумку з грошима, кваліфікується як за­мах на грабіж, а змова про вчинення вбивства — як готування до цього злочину. У таких випадках крім кваліфікації дій за відповідною статтею Особливої частини необхідне посилання і на статті 14 та 15, що визначають караність незакінченого злочи­ну. Для кваліфікації дій організаторів, підбурювачів і пособників крім статті Особливої частини, що передбачає злочин, вчинений виконавцем, необхідне посилання і на ст. 27.

Для визначення об’єктивної сторони істотне значення має встановлення суспільно небезпечних наслідків, які впливають на кваліфікацію злочину. Зокрема, заподіяння потерпілому внас­лідок порушення правил безпеки дорожнього руху тяжкого тілесного ушкодження слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 286, де пе­редбачені саме ці наслідки. У злочинах із матеріальним скла­дом необхідно також встановлювати і причинний зв’язок між суспільно небезпечним діянням і наслідками, що настали.

У ряді випадків об’єктивну сторону злочину характеризу­ють спосіб вчинення діяння, місце, час і обстановка його вчи­нення. Наприклад, доведення особи до самогубства чи до зама­ху на самогубство може бути кваліфіковано за ч. 1 ст. 120, якщо воно є наслідком жорстокого поводження з потерпілим, шанта­жу, примусу до протиправних дій або систематичного прини­ження його людської гідності.

Для правильної кваліфікації слід також встановити ознаки суб’єктивної сторони злочину: вину, мотив і мету діяння. Напри­клад, якщо тяжке тілесне ушкодження вчинено умисно, воно квалі­фікується за ст. 121, а при необережному його заподіянні — за ст. 128. Службове зловживання може бути кваліфіковане за ст. 364, якщо воно вчинене з корисливих мотивів чи в інших осо­бистих інтересах або в інтересах третіх осіб. Для складу розбою необхідно встановити, що напад на особу відбувався з метою за-володіння чужим майном. Якщо такий напад мав на меті подави­ти опір особи і зґвалтувати, то це буде замах на зґвалтування. Якщо ж той, хто нападав, мав на меті познущатися над потерпі­лою, показати свою зухвалість — це хуліганство, а, якщо він на­пав і побив потерпілу з ревнощів — злочин проти особи.

Нарешті, правильна кваліфікація передбачає чітке встанов­лення ознак суб’єкта злочину. Зокрема, за крадіжку може бути притягнута до відповідальності особа, яка досягла 14-ти років. За одержання хабара відповідає лише службова особа, ознаки якої описано в примітці до ст. 364, а за злочини проти встанов­леного порядку несення військової служби — військовослужбовці та військовозобов’язані під час проходження ними відповідних зборів (ч. 1 ст. 401).

Врахування всіх ознак, які характеризують кожний елемент складу злочину, має вирішальне значення для кваліфікації зло­чину, тобто для вибору тієї норми КК, в якій цей склад описано. Тут можуть виникнути серйозні труднощі, особливо в тих ви­падках, коли діяння містить ознаки двох або більше складів зло­чинів, або одне і те саме діяння охоплюється ознаками двох або більше норм Особливої частини КК. В першому випадку, коли діяння містить ознаки двох або більше складів злочинів, має місце кваліфікація за сукупністю злочинів. Якщо те саме діяння підпадає під ознаки кількох статей КК, тут має місце конкурен­ція кримінально-правових норм. Теорія і судова практика ви­робили спеціальні правила кваліфікації в таких випадках. За сукупності злочинів кожне з діянь, які її утворюють, має отри­мати самостійну кваліфікацію (ст. 33 КК). Якщо особа, яка вчи­нювала хуліганство, завдає потерпілому тяжке тілесне ушкод­ження, то все вчинене підпадає під ознаки двох статей — ч. 4 ст. 296 і ч. 1 ст. 121. Кваліфікація таких дій тільки за ст. 121 або за ст. 296 буде неповною, оскільки не відбиватиме усіх ознак вчи­неного.

При кваліфікації злочинів за сукупністю слід мати на увазі, що в деяких випадках законодавець конструює так звані скла­дені злочини. Він об’єднує в одне діяння два або більше само­стійних злочинів. Наприклад, у ч. 3 ст. 296 передбачено, зокре­ма, хуліганство, якщо воно пов’язане з опором представникові влади або представникові громадськості, який виконує обов’яз­ки з охорони громадського порядку. Тут в один склад злочину об’єднано хуліганство й опір (законодавцем враховано так зва­ну ідеальну сукупність злочинів). Тому кваліфікація їх як само­стійних злочинів, тобто за сукупністю, виключається і застосо­вується лише ч. 3 ст. 296.

На відміну від сукупності злочинів при конкуренції кримі­нально-правових норм одне й те саме діяння підпадає під озна­ки двох або більше статей КК. В одній із них діяння описано більш узагальнено, в іншій — виділено його індивідуальні озна­ки. У таких випадках йдеться про конкуренцію загальної та спе­ціальних норм. Теорія і практика виробили правило, відповід­но до якого в цьому випадку слід застосовувати спеціальну норму, що більшою мірою індивідуалізує ознаки вчиненого та його суспільну небезпеку. Наприклад, ст. 348 встановлює відпові­дальність за посягання на життя (тобто вбивство або замах на вбивство) працівника правоохоронного органу в зв’язку з вико­нанням ним службових обов’язків. Але в КК є і п. 8 ч. 2 ст. 115, в якому передбачено відповідальність за умисне вбивство, вчине­не в зв’язку з виконанням потерпілим своїх службових обов’язків. Наприклад, вчинено вбивство співробітника міліції, коли він затримував злочинця. Яку статтю слід застосувати за таких умов — п. 8 ч. 2 ст. 115 чи ст. 348, адже очевидно, що це вбивство підпадає під ознаки як однієї, так і другої статті КК? Але через те, що норма ст. 348 є спеціальною щодо загальної норми (п. 8 ч. 2 ст. 115), то застосуванню підлягає саме норма спеціальна (ст. 348 КК). Вона більшою мірою, ніж п. 8 ч. 2 ст. 115, визначає конкретні особливості вчиненого.

При кваліфікації злочинів є неприпустимим формальний підхід до тлумачення норм кримінального закону. Застосовува­ти статті КК слід у тісному зв’язку з їх соціальним призначен­ням, з урахуванням обстановки й умов, за яких цю норму було прийнято, з’ясовувати дійсну волю законодавця та знати прийо­ми тлумачення кримінальних законів. Наприклад, провести відмінність між насильницьким грабежем (ч. 2 ст. 186) і роз­боєм (ч. 1 ст. 187) можна тільки за умови використання систе­матичного тлумачення, тобто порівняння цих статей. Таке по­рівняння засвідчує, що розбій відрізняється від насильницько­го грабежу ступенем тяжкості насильства, що застосовується до потерпілого: при розбої — це насильство, небезпечне для життя чи здоров’я потерпілого, або застосування погрози такого на­сильства, а при грабежу — це насильство, що не є небезпечним для життя та здоров’я потерпілої особи. Тому, якщо винний за­подіяв потерпілому середньої тяжкості тілесне ушкодження, вик­радаючи в нього гроші, то це розбій, а якщо з цією метою були заподіяні лише побої, — винний відповідає за грабіж.

Далі, систематичне тлумачення призводить і до іншого вис­новку: розбій вважається закінченим із моменту нападу і власне заволодіння майном для закінчення цього злочину не потрібно (законодавець так і зазначає — напад із метою заволодіння чу­жим майном), а грабіж — лише з моменту викрадення майна (закон визначає його як відкрите викрадення чужого майна).

За аналогією слід застосовувати й інші прийоми тлумачення — граматичне, логічне, історичне, що дадуть можливість правиль­но кваліфікувати злочин.

Щодо цього важливе значення має практика Верховного Суду України. Узагальнюючи судову практику, розглядаючи окремі справи в касаційному порядку, Верховний Суд дає роз’яснення відповідних норм КК, виробляє певні рекомендації щодо пра­вильного їх застосування. Ці рекомендації набувають важливо­го значення для всіх судових інстанцій, стають еталонами, що використовує вся судова практика. Це так звані стандарти ква­ліфікації, які забезпечують однакове застосування закону і тим самим є одним із засобів зміцнення законності, охорони прав і свобод громадян. Особливе значення тут мають постанови Пле­нуму Верховного Суду України з окремих категорій справ. У них містяться рекомендації щодо кваліфікації відповідних зло­чинів, які використовуються судами у разі застосування кримі­нального закону. Зокрема, важливе значення у правильному застосуванні п. 11 ч. 2 ст. 115 має роз’яснення у постанові Пле­нуму Верховного Суду України «Про судову практику в спра­вах про злочини проти життя та здоров’я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2 щодо вбивства, здійсненого особою (виконавцем) за дорученням іншої особи (замовника). Таке доручення може мати форму наказу, розпорядження, а також угоди, відповідно до якої виконавець зобов’язується позбавити потерпілого життя, а за­мовник — вчинити в інтересах виконавця певні дії матеріально­го чи нематеріального характеру або ж не вчинювати їх1. Прак­тичне значення для застосування КК 2001 р. і далі мають окремі рекомендації Пленуму Верховного Суду України щодо застосу­вання норм КК 1960 р. Це зумовлено тим, що багато норм цього кодексу були сприйняті КК 2001 р. З низки таких норм, як і інших, Пленум Верховного Суду України надав нові роз’яснен­ня щодо їх застосування, але лишається ще багато положень закону, зміст яких потребує авторитетного судового тлумачен­ня. Наприклад, щодо застосування ст. 201 нового КК, важливе значення зберігають роз’яснення, що містяться в постанові «Про судову практику в справах про контрабанду та порушення мит­них правил» від 26 лютого 1999 р. № 2. Зокрема, щодо замаху на контрабанду Пленум зазначив, що дії особи, пов’язані зі спро­бою незаконного переміщення товарів через митний кордон і не доведені до кінця з причин, які не залежать від волі винного, кваліфікуються як замах на контрабанду2.

Можна навести ще й інші роз’яснення. Тому й надалі у відпо­відних главах цього підручника за необхідності буде викорис­тано також ті рекомендації Пленуму Верховного Суду, що не втратили свого значення при застосуванні нового КК України.

1 Див.: Вісник Верховного Суду України. — 2003. — № 1. — С. 39.

2 Див.: Вісник Верховного Суду України. — 1999. — № 2 (12). — С. 4.