241 § 3. Злочини, що становлять небезпеку для життя і здоров’я людини, які вчинюються у сфері медичного обслуговування

До цих злочинів належать: неналежне виконання професій­них обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом імуно­дефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 131); розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту люди­ни чи іншої невиліковної хвороби (ст. 132); незаконна лікуваль­на діяльність (ст. 138); ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139); неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником (ст. 140); порушення прав пацієнта (ст. 141); незаконне проведення дослідів над людиною (ст. 142); порушення встановленого зако­ном порядку трансплантації органів або тканин людини (ст. 143); насильницьке донорство (ст. 144); незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145).

Неналежне виконання професійних обов’язків, що спри­чинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 131). З об’єктивної сторони злочин, передбачений ст. 131, полягає в неналежному виконанні (дії або бездіяльності) медичним, фармацевтичним або іншим працівником своїх професійних обов’язків, внаслідок нед­балого або несумлінного до них ставлення. Професійні обов’язки визначаються сферою діяльності суб’єкта злочину, а також відпо­відними нормативними актами в галузі боротьби зі СНІДом, іншими невиліковними імунодефіцитними хворобами. Зокрема, існують певні правила, що зобов’язують медичного працівника при переливанні крові хворому перевіряти її на наявність ВІЛ-інфекції, або правила діагностування на ВІЛ-інфекцію та інших інфекційних хвороб. Працівники міліції, наприклад, зобов’язані направляти наркоманів, які вводять наркотики шляхом ін’єкцій, на медпункти огляду для виявлення ВІЛ-інфекції та ін.

-align: justify;">Неналежне виконання обов’язків відбувається внаслідок нед­балого або несумлінного до них ставлення: наприклад, медична сестра не проводить необхідної обробки медичних інструментів або працівник СІЗО поміщує ВІЛ-інфікованого в камеру до інших підслідних тощо.

Обов’язковим наслідком вказаної дії або бездіяльності є за­раження вірусом імунодефіциту або іншої невиліковної інфек­ційної хвороби хоча б однієї людини (ч. 1 ст. 131) або двох і більше осіб (ч. 2 цієї статті).

Між дією (бездіяльністю) особи, що порушила професійні обов’язки, і вказаними наслідками слід встановити причинний зв’язок.

Суб’єктивна сторона цього злочину — тільки необережність у вигляді злочинної самовпевненості або злочинної недбалості.

Суб’єкт злочину — спеціальний. Це медичні або фармацев­тичні працівники (лікарі, медичні сестри, співробітники лабораторій, які здійснюють діагностику цих захворювань або про­ведення досліджень інфікованого матеріалу тощо). Це також можуть бути працівники інших сфер — міліції, місць позбав­лення волі, до обов’язків яких належить запобігання і недопу­щення поширення ВІЛ-інфекції та інших інфекцій від інфіко­ваних осіб.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 131 — обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на той самий строк з позбав­ленням права обіймати певні посади або займатися певною діяль­ністю на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 131 — позбавлення волі від трьох до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Розголошення відомостей про проведення медичного ог­ляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту люди­ни чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 132). Ме­дичний огляд на виявлення цих хвороб — це лабораторне дослі­дження крові або інших біологічних рідин із метою виявлення їх вірусів. Постановою Кабінету Міністрів України від 18 груд­ня 1998 р.1 затверджено Правила медичного огляду з метою ви­явлення ВІЛ-інфекції, обліку ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД та медичного нагляду за ними. Ці Правила визначають умови і встановлюють порядок медичного огляду громадян Ук­раїни, іноземців та осіб без громадянства, які постійно прожива­ють або на законних підставах тимчасово перебувають на тери­торії України. Медичний огляд проводиться з метою виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), здійснення епідеміологічного контролю, а також надання консультацій, ме­дичної та психосоціальної допомоги ВІЛ-інфікованим.

Медичний огляд проводиться добровільно.

Обов’язковому лабораторному дослідженню на наявність ВІЛ-інфекції підлягає кров (її компоненти), отримана від до­норів крові та інших біологічних рідин, клітин, тканин та органів людини.

Медичний огляд вагітних за їх згодою проводиться під час взяття їх на облік або перед пологами шляхом обстеження на наявність антитіл до ВІЛ. У разі, якщо даних про медичний огляд вагітної немає або дитина народжена ВІЛ-інфікованою жінкою, обов’язковому дослідженню на антитіла до ВІЛ підля­гає пуповинна кров новонародженого.

За бажанням особи, яка звернулася до закладу охорони здо­ров’я для проведення медичного огляду, медичний огляд може бути проведено анонімно.

Медичний працівник має додержуватися конфіденційності інформації про ВІЛ-інфікованість особи чи захворювання на СНІД.

За статтею 132 можуть відповідати лише особи, які повідо­мили про виявлені в ході огляду позитивні дані про ВІЛ-інфекцію або захворювання на СНІД або іншою невиліковною інфек­ційною хворобою. Повідомлення про огляд, що дали негативні результати, ст. 132 не охоплюються, тобто не є злочином, пе­редбаченим цією статтею КК.

З об’єктивної сторони злочин полягає в розголошенні відо­мостей про наявність у особи ВІЛ-інфекції, СНІДу або іншої невиліковної хвороби (наприклад важкої форми туберкульозу) за умови, що ці відомості стали відомі в зв’язку з виконанням службових або професійних обов’язків. Під розголошенням ро­зуміють повідомлення цих відомостей хоча б одній особі, якій згідно із законом ці відомості не можуть бути повідомлені. Відо­мості можуть бути розголошені під час розмови, у листі, шля­хом показу відповідних документів іншим особам, викладу їх у друкованих засобах, на науковій конференції, за допомогою тех­нічних засобів тощо.

Злочин вважається закінченим із того моменту, коли відо­мості стали надбанням хоча б однієї особи, якій ці відомості не належить знати.

Суб’єктивна сторона цього злочину — умисел або необе­режність.

Суб’єкт злочину — службові особи медичної установи, допо­міжний персонал (наприклад секретар, реєстратор лікарні), що самовільно здобули інформацію про хвороби (наприклад при ознайомленні з історією хвороби), або медичні працівники (при­міром лікарі, медичні сестри).

Покарання за злочин: за ст. 132 — штраф від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк до двохсот сорока годин, або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до трьох років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займа­тися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

Незаконна лікувальна діяльність (ст. 138). Об’єктивна сторо­на цього злочину виражається в постійному або тимчасовому за­нятті лікувальною діяльністю особою, яка не має належної медич­ної освіти, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого.

Незаконна лікувальна діяльність — це вплив на людину шляхом заборонених медичних засобів і методів, або хоч і дозво­леними засобами і методами, але що здійснюється особою, яка не має на це права (наприклад, проведення медсестрою опе­рацій або маніпуляцій, право на здійснення яких надано лише лікареві певної спеціальності, або лікування захворювання внутрішніх органів лікарем-стоматологом). Закон встановлює відповідальність за незаконну лікувальну діяльність, тому ок­ремі випадки таких дій не створюють цього складу злочину і можуть бути кваліфіковані за іншими статтями КК, наприклад, необережне тяжке тілесне ушкодження — за ст. 128.

Закінченим цей злочин є лише у разі, якщо внаслідок неза­конної лікувальної діяльності настали тяжкі наслідки (наприк­лад, смерть хворого, тяжка хвороба та ін.).

Суб’єктивна сторона цього злочину — власне заняття діяль­ністю здійснюється умисно, щодо наслідків — вина необережна.

Суб’єкт цього злочину — будь-яка особа, яка не має відповід­ної медичної освіти та яка досягла 16-ти років. Якщо цей злочин супроводжувався обманом, поєднаним з отриманням винаго­роди, вчинене кваліфікується за сукупністю статей 138 і 190.

Покарання за злочин: за ст. 138 — виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до трьох років, або позбавлення волі на строк до трьох років.

Ненадання допомоги хворому медичним працівником

(ст. 139). У частині 1 ст. 139 встановлюється відповідальність за ненадання без поважних причин допомоги хворому медич­ним працівником, який зобов’язаний, згідно з установлени­ми правилами, надати таку допомогу, якщо медичний праці­вник завідомо знає, що це може спричинити тяжкі наслідки для хворого.

З об’єктивної сторони злочин полягає в бездіяльності — в ненаданні допомоги хворому без поважних на те причин, якщо це могло спричинити тяжкі для нього наслідки. Ненадання до­помоги може бути виражене у відмові практикуючого лікаря або медсестри, які перебувають удома, тобто поза службою, з’я­витися за викликом до хворого або його близьких, у відмові на­дати допомогу за нещасного випадку, події на вулиці тощо. По­важні причини ненадання допомоги, які виключають відпові­дальність, можуть бути різними: непереборна сила, стан крайньої необхідності, хвороба самого медичного працівника, що позбавляє його можливості надати допомогу, некомпе­тентність цього працівника, якщо ним вжито заходи щодо ви­клику належного фахівця, брак медикаментів або хірургічних інструментів, невміння ними маніпулювати та ін. Можливість настання тяжких наслідків для хворого в зв’язку з ненаданням йому допомоги має бути реальною, тобто такою, яка за звичай­ного її розвитку може в конкретних умовах призвести до смерті або інших тяжких наслідків.

З суб’єктивної сторони злочин передбачає завідомість (уми­сел або самовпевненість), за якої винний усвідомлює, що ненадання ним допомоги хворому може спричинити його смерть, серйозні ускладнення та інші тяжкі наслідки.

Суб’єкт злочину спеціальний — це медичний працівник, зо­бов’язаний відповідно до встановлених правил надавати допо­могу хворому (лікарі, в тому числі й ті, які не працюють у ме­дичних установах, наприклад, займаються приватною практи­кою, медичні сестри, акушерки, фельдшери, фармацевти, які на час ненадання допомоги перебувають на службі).

У частині 2 ст. 139 встановлено відповідальність за ненадання допомоги хворому, що спричинило смерть або інші тяжкі наслідки (наприклад важкі ускладнення тощо). Між ненаданням допомоги і цими наслідками має бути встановлено причин­ний зв’язок. Однак якщо надання допомоги все одно не могло запобігти настанню вказаних наслідків, медичний працівник відповідає за ч. 1 ст. 139, за сам факт ненадання такої допомоги. Наслідки, що настали, не можуть бути поставлені йому в вину, оскільки тут між ненаданням допомоги і цими наслідками немає причинного зв’язку.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 139 — штраф до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльніс­тю на строк до трьох років, або виправні роботи на строк до двох років; за ч. 2 ст. 139 — обмеження волі на строк до чотирьох років або позбавлення волі на строк до трьох років, із позбав­ленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяль­ністю на строк до трьох років або без такого.