До злочинів проти здоров’я належать: різні види тілесних ушкоджень (статті 121—125, 128), побої та мордування (ст. 126), катування (ст. 127), спеціальні види тілесних ушкоджень: зара­ження вірусом імунодефіциту людини чи іншою невиліковною інфекційною хворобою (ст. 130), зараження венеричною хворо­бою (ст. 133).

Поняття і види тілесних ушкоджень. Одним із найважлив­іших особистих благ є здоров’я людини. Тілесне ушкодження — це протиправне заподіяння шкоди здоров’ю іншої людини, що полягає в порушенні анатомічної цілісності або фізичної функції органів і тканин тіла людини.

Об’єктом тілесного ушкодження є здоров’я людини. Будь-яке тілесне ушкодження заподіює певну шкоду здоров’ю люди­ни. У випадках, якщо заподіяння шкоди здоров’ю виступає як засіб заподіяння суспільно небезпечних наслідків будь-яким правоохоронним інтересам, відповідальність за цю шкоду може охоплюватися іншими статтями КК (наприклад заподіяння тяжкого тілесного ушкодження при здійсненні розбою тягне відповідальність за ч. 4 ст. 187).

Здоров’я людини як об’єкт тілесного ушкодження може ви­ступати з моменту початку родового процесу. Закон охороняє здоров’я кожної людини, незалежно від її фізичного стану (без­доганно здорова людина, хворий, божевільний, особа, яка пере­буває в безнадійному стані внаслідок травми тощо), а також від її моральних якостей, віку, посадового положення тощо.

Тілесне ушкодження — це посягання на здоров’я іншої люди­ни. Заподіяння самому собі тілесного ушкодження, навіть тяж­кого, за загальним правилом не є злочином і кримінальну відпо­відальність тягне лише у випадках, якщо воно є засобом здійснен­ня іншого злочину. Наприклад, ухилення від військової служби, вчинене військовослужбовцем шляхом заподіяння собі тілесно­го ушкодження, міст

З об’єктивної сторони тілесне ушкодження може бути запо­діяно дією або бездіяльністю винного. Вплив застосовується як фізичний (завдання удару, заподіяння опіку тощо), так і психіч­ний (загроза або переляк, що спричинили душевне захворювання та ін.). Винний може використати різні знаряддя й засо­би, фактори природи тощо.

При заподіянні тілесного ушкодження шляхом бездіяльності йдеться про нездійснення винним дій, які запобігли б заподіян­ню шкоди чужому здоров’ю, за умови, якщо він був зобов’язаний і мав можливість здійснити їх (наприклад, вигул злої собаки без намордника, внаслідок чого вона покусала перехожого, запо­діявши йому тілесні ушкодження).

Склад тілесного ушкодження вважається закінченим із мо­менту настання злочинного наслідку у вигляді шкоди здоров’ю людині різної тяжкості. При цьому необхідно встановити при­чинний зв’язок між діянням винного і шкідливими наслідками для здоров’я потерпілого, які настали.

Для відповідальності за тілесне ушкодження необхідно, щоб заподіяння шкоди здоров’ю іншої людини було протиправним. Заподіяння такої шкоди за обставин, що виключають протиправність діяння (наприклад, у стані необхідної оборони, край­ньої необхідності та ін.), не може тягти відповідальність за тілесні ушкодження. Згода потерпілого на заподіяння йому тілесних ушкоджень не усуває відповідальності особи, яка їх заподіяла, якщо згоду було дано для досягнення суспільно небез­печних і, тим більше, злочинних цілей.

Суб’єктивна сторона тілесних ушкоджень може виражатися в умисній і необережній вині.

Якщо умисел винного був спрямований на заподіяння невизначеної шкоди здоров’ю, відповідальність настає за фактично заподіяне тілесне ушкодження. Фактичне заподіяння більш лег­кого тілесного ушкодження, ніж те, на яке був спрямований уми­сел винного, тягне відповідальність за замах на заподіяння тілес­ного ушкодження, яке винний бажав спричинити.

Суб’єктом злочинів, передбачених статтями 121 і 122, може бути особа, яка досягла 14-ти років. За інші тілесні ушкодження відповідальність настає з 16-ти років.

За ступенем тяжкості тілесні ушкодження в КК поділяють на тяжкі, середньої тяжкості та легкі. Міністерством охорони здоров’я України 17 січня 1995 р. затверджено Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень (далі — Правила).

Згідно зі ст. 76 КПК проведення експертизи за цими справа­ми є обов’язковим. Правила передбачають, що судово-медичне визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень проводиться згідно з Кримінальним і Кримінально-процесуальним кодекса­ми України та цими Правилами.

Умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121). У частині 1 ст. 121 під умисним тяжким тілесним ушкодженням розумієть­ся умисне тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння, чи таке, що спричинило втрату будь-якого органу або його функцій, психічну хворобу або інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше як на одну третину, або переривання вагітності чи непоправне зніве­чення обличчя.

До числа тяжких слід відносити тілесне ушкодження, небезпеч­не для життя в момент заподіяння. Правила небезпечними для життя визначають ушкодження, що самі собою загрожують жит­тю потерпілого в момент нанесення або за звичайним своїм пере­бігом закінчуються смертю. Наслідок заподіяного ушкодження не може впливати на визнання його тяжким. Наприклад, своєчасна медична допомога, що привела до швидкого і повного видужання потерпілого, не виключає відповідальності за ст. 121, якщо ушкод­ження були небезпечними для життя в момент їх заподіяння.

Фактичне заподіяння тілесних ушкоджень, небезпечних для життя, за наявності умислу, спрямованого на позбавлення жит­тя, кваліфікується як замах на вбивство. Так само судова прак­тика кваліфікує і випадки умисного заподіяння ушкоджень жит­тєво важливим органам тіла, що, як правило, спричиняють за­гибель потерпілого, і не призвели до смерті лише внаслідок випадкового збігу обставин, які не залежали від винного.

Тяжким визнається тілесне ушкодження, що призвело до втрати будь-якого органу або до втрати його функцій. Правила відносять до таких ушкоджень втрату чи безповоротну втрату функцій руки, ноги, зору, слуху, репродуктивної здатності.

Втрата руки, ноги — це відокремлення їх від тулуба (як усієї руки або ноги, так і ампутація їх на рівні не нижче ліктьового чи колінного суглобів) чи втрата ними функцій (параліч або інший стан, що виключає їх діяльність). Усі інші випадки мають роз­глядатись як втрата частини кінцівки і оцінюватися за ознакою стійкої втрати працездатності. Наприклад, втрата стопи при­зводить до втрати загальної працездатності більше ніж на одну третину і за цією ознакою є тяжким тілесним ушкодженням.

Під втратою зору слід розуміти повну стійку сліпоту на обид­ва ока чи такий стан, за якого має місце зниження зору до підра­хунку пальців на відстані 2 метрів і менше (гострота зору на обидва ока 0,04 і нижче). Втрата зору на одне око зумовлює стійку втрату працездатності понад однієї третини і за цією ознакою належить до тяжких тілесних ушкоджень.

Втрата слуху — це повна стійка глухота на обидва вуха або такий незворотний стан, коли потерпілий не чує розмовної мови на відстані 3—5 см від вушної раковини. Втрата слуху на одне вухо спричиняє стійку втрату працездатності менше як на одну третину і за цією ознакою належить до середньої тяжкості тілес­ного ушкодження.

Під втратою мови (мовлення) розуміють невиліковну втра­ту здатності висловлюватися членороздільними звуками, зро­зумілими для оточення.

Втрата репродуктивної здатності означає втрату здатності до злягання, запліднення, зачаття та дітородіння.

До тяжких тілесних ушкоджень належить також ушкоджен­ня, що призвело до психічної хвороби, — будь-яке психічне захво­рювання, незалежно від його тяжкості, тривалості та ступеня ви­ліковності. Не належать до тяжких тілесних ушкоджень розлади нервової діяльності, що не є психічними захворюваннями.

Тілесне ушкодження є тяжким і тоді, коли воно спричинило інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою праце­здатності не менше ніж на одну третину. Під іншим розладом здоров’я мається на увазі ушкодження, що не підпадає ні під одну з інших ознак тяжкого тілесного ушкодження, перерахова­них у ст. 121. Вирішальне значення для цього має стійка втрата працездатності не менше ніж на одну третину, яку законода­вець пов’язує лише з «іншим розладом здоров’я».

Йдеться про загальну працездатність. Втрата професійної працездатності може братися до уваги, якщо умисел винного був спрямований спеціально на позбавлення її потерпілого.

Для визнання тілесного ушкодження тяжким необхідна стійка втрата працездатності (постійна, незворотна), причому не менше ніж на одну третину.

До тяжких належить тілесне ушкодження, що призвело до переривання вагітності. Відповідно до Правил йдеться про уш­кодження, внаслідок яких сталося переривання вагітності, не­залежно від строку останньої, за відсутності її патології. Отже, необхідна наявність причинного зв’язку між заподіяним тілес­ним ушкодженням і перериванням вагітності. Для кваліфікації таких діянь за ст. 121 необхідно, щоб винний усвідомлював факт вагітності потерпілої та бажав або свідомо допускав її перери­вання.

Тяжке тілесне ушкодження, що полягало в непоправному знівеченні обличчя, має місце, якщо ушкодження обличчя, буду­чи неусувним, додає йому відразливий, потворний зовнішній вигляд.

Знівечення є непоправним, якщо його не можна усунути за допомогою звичайних методів лікування або можна усунути лише завдяки пластичній операції. Тимчасове знівечення об­личчя тяжким тілесним ушкодженням не визнається.

Для встановлення факту непоправності ушкодження при­значається судово-медична експертиза, а наявність знівечення визначається слідчими та судовими органами. Суд оцінює зовнішній вигляд потерпілого на момент судового розгляду, виходячи із загальноприйнятих уявлень про людський вигляд. Особистість потерпілого (стать, вік, професія, національність тощо) при вирішенні цього питання значення не має.

Випадки знівечення інших частин людського тіла поняттям, що розглядається, не охоплюються.

Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 121, харак­теризується умисною виною. Винний усвідомлює, що може за­подіяти тяжку шкоду здоров’ю потерпілого, і бажає або свідомо допускає настання такої шкоди.

Відповідальність за ст. 121 настає також у разі, якщо умисел винного був спрямований на заподіяння невизначеної шкоди здо­ров’ю, а фактично було заподіяно тяжке тілесне ушкодження.

Умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження тягне відповідальність за ч. 2 ст. 121 за наявності хоча б однієї з таких обставин: якщо воно було вчинене способом, що має характер особливого мучення, або вчинене групою осіб, а також із метою залякування потерпілого або інших осіб, або вчинене на замов­лення, або спричинило смерть потерпілого.

Відповідно до Правил під мученням слід розуміти дії, що за­подіяли потерпілому страждання шляхом тривалого позбавлен­ня їжі, пиття, тепла, залишення його в шкідливих для здоров’я умовах та інші подібні дії.

Сюди ж належать дії, пов’язані з багаторазовим або трива­лим спричиненням особливого болю (шмагання, щипання, за­стосування термічних факторів тощо).

Мучення викликають не просто больові відчуття, що мають місце при кожному тяжкому тілесному ушкодженні, а запо­діюють особливо сильний фізичний біль і страждання. Слід мати на увазі, що мучення самі по собі не є видом тяжкого тілес­ного ушкодження і можуть тягти відповідальність за ч. 2 ст. 121 лише за наявності однієї з ознак, перерахованих у ч. 1 цієї статті. Наявність мучення встановлюється судом за допомогою судо­во-медичної експертизи.

Заподіяння тяжкого тілесного ушкодження групою осіб пе­редбачає його вчинення двома або більше особами, які діють як виконавці. Попередня змова не є обов’язковою.

Вчинення тяжкого тілесного ушкодження з метою заляку­вання має місце, якщо особа вчиняє злочин, прагнучи залякати потерпілого або інших осіб (наприклад, родичів, товаришів по службі).