У диспозиціях статей Особливої частини КК встановлюють­ся юридичні ознаки, що у своїй сукупності характеризують пев­не суспільно небезпечне діяння як злочинне і каране. Це озна­чає, що диспозиція статті містить опис конкретного складу зло­чину. Наприклад, склад крадіжки визначено як таємне викрадення чужого майна (ст. 185). Проте диспозиції статей Особливої частини КК не вичерпують усіх ознак складу злочи­ну. Деякі з них передбачено Загальною частиною КК, оскільки вони стосуються всіх або більшості складів, закріплених у час­тині Особливій. Наприклад, у статтях Особливої частини нічо­го не сказано про такі ознаки складу злочину, як вік і осудність. Однак про ці ознаки для всіх складів йдеться в статтях 19 і 22. У статті 15 дається характеристика замаху, а в статтях 26 і 27 — співучасті. Отже, склад кожного злочину становлять ознаки, описані як в Особливій, так і в Загальній частині, що ще раз свідчить про нерозривну єдність останніх.

Застосування відповідних статей КК відбувається на основі з’ясовування ознак окремих складів злочинів. При цьому в разі застосування норм Особливої частини чітко проявляються функції складу злочину: фундаментальна, розмежувальна, про­цесуальна і гарантійна.

Перш за все, склад злочину є законною, єдиною, необхідною та достатньою підставою кримінальної відповідальності (фун­даментальна функція складу злочину). Кримінальній відпові­дальності підлягає лише особа, у суспільно небезпечному діянні якої є ознаки складу злочину, передбачені кримінальним зако­ном (ч. 1 ст. 2). Ці ознаки необхідні для кримінальної відпові­дальності, за відсутності яких вона виключається. Водночас вста­новлення цих ознак вичерпує склад, тобто вони є достатніми для кримінальної відповідальності.

Ознаки складу злочину виконують й іншу роль: вони ві

Розмежування складів окремих злочинів можна пояснити на такому прикладі. Якщо винний таємно вилучив гроші з кварти­ри потерпілого, то його дії будуть кваліфіковані як самоправ­ство за ст. 356, якщо він вважав, що має на них дійсне або уявне право (зокрема, що вилучає ці гроші в рахунок боргу, який йому, незважаючи на нагадування, не віддавав потерпілий). Якщо таким самоправством не було заподіяно значної шкоди потер­пілому, то це випадок цивільно-правового делікту. Якщо ж за такого вилучення винний розумів, що не має на це майно (гроші) жодних прав, що воно є чужим, вчинене підпадає під ознаки кра­діжки і кваліфікується за ст. 185.

Процесуальна функція складу злочину означає, що він є базо­вим поняттям при визначенні предмета доказу, впливає на межі дослідження у кожній кримінальній справі. Сам опис ознак скла­ду злочину в законі має вирішальне значення. Чим більше оз­нак введено законом до складу злочину, зазначеного у диспо­зиції, тим більше коло фактичних обставин слід встановити у справі, тим ширші межі дослідження. І, навпаки, якщо склад описано у законі вужче, «економніше», це, безумовно, звужує межі. Нечіткість ознак складу злочину, введення так званих «ка­учукових» (розпливчастих) диспозицій робить межі досліджен­ня кримінальної справи досить невизначеними. Тому точний опис ознак складу злочину в законі — важлива умова ефектив­ності самої процесуальної діяльності. Зазвичай, встановленням складу злочину не обмежуються межі дослідження у кримі­нальній справі, вони набагато ширші, однак ознаки складу ма­ють тут вирішальне значення.

Склад злочину виконує також функцію охорони прав і за­конних інтересів громадян. Шляхом опису точних складів зло­чинів і фіксації їх ознак законодавець гарантує громадянину захист від необґрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності (гарантійна функція складу злочину).

Склад злочину являє собою законодавчу модель кваліфікації злочину. Кваліфікуючи злочин, ми встановлюємо відповідність вчиненого особою суспільно небезпечного діяння складу, опи­саному в законі. У цьому полягає сутність кваліфікації. В ній дається не тільки юридична, а й соціально-моральна оцінка вчи­неного особою діяння. В зв’язку з цим правильна кваліфікація злочинів має велике значення для зміцнення законності, охоро­ни правопорядку, забезпечення прав і законних інтересів грома­дян. Тому вчинений злочин має бути кваліфікований відповідно до закону, що передбачає кримінальну відповідальність за це діян­ня, і будь-які відхилення від цієї вимоги є неприпустимими.

Неправильна кваліфікація призводить до неправильної право­вої і соціально-моральної оцінки діяння, визначаючи тим самим і неправильне уявлення про характер і ступінь його суспільної небезпеки. У цьому плані цілком неприпустима кваліфікація діяння, що не містить ознак складу злочину, як злочинного. Така кваліфікація може призвести до засудження особи, яка взагалі не вчинювала злочин. Не менш шкідливі також і випадки протилежного характеру, якщо в діях, що є злочинними, не вста­новлено ознак складу злочину.

Найпоширенішими є помилки, коли злочинному діянню даєть­ся невідповідна кваліфікація. Наприклад, якщо діяння, що є роз­боєм, кваліфікується як грабіж, а крадіжка — як шахрайство.

У таких випадках діяння дістає не лише неправильну юри­дичну кваліфікацію, а й неправильну соціально-моральну оцін­ку. Якщо, наприклад, хуліганство замість ч. 4 ст. 296 кваліфіко­вано за ч. 1 ст. 129, тобто як погрозу вчинити вбивство, то тут не лише неправильно застосовано кримінальний закон, а й тяж­кий злочин розцінено як злочин невеликої тяжкості. Адже хулі­ганство карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років, а погроза вчинити вбивство — арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років. Кваліфіка­ція ж за ст. 129 може призвести навіть до звільнення від кримі­нальної відповідальності відповідно до положень розділу ІХ Загальної частини КК. Нарешті, оцінка у вироку діяння як по­грози вчинити вбивство, а воно таким не є, призведе до того, що вирок суду не лише не матиме належного запобіжного впливу, а й підриватиме серед громадян авторитет суду, порушуватиме права громадянина.

Якщо навіть помилка у кваліфікації не призводить до непра­вильного призначення покарання, вона і тоді спричиняє нега­тивні наслідки. Наприклад, за зловживання владою або служ­бовим становищем, якщо воно спричинило тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 364) і за привласнення, розтрату майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем, вчинені у вели­ких розмірах (ч. 4 ст. 191), може бути призначено покарання до восьми років позбавлення волі. Проте у такому випадку самому підсудному не байдуже, чи засуджений він лише за службовий злочин, чи за злочин проти власності, пов’язаний із заволодін-ням чужого майна.

Викладене вказує на значення правильної кваліфікації зло­чинів, яка має відповідати вчиненому. Тим самим буде забезпе­чено правильне застосування кримінального закону, зміцнен­ня авторитету правосуддя.

Кваліфікація злочину передбачає повне і всебічне встанов­лення тих фактичних обставин справи, що відповідають озна­кам складу злочину, зазначеним у законі. Якщо такі фактичні обставини не з’ясовано, не можна дати точну кваліфікацію зло­чину, що відповідала б об’єктивній істині.

Крім виявлення у справі певних фактичних обставин, необ­хідно знайти і точно усвідомити ознаки цього складу злочину відповідно до норми КК, потім встановити відповідність вчине­ного особою діяння ознакам складу, описаного в законі. Квалі­фікація злочину і є тією ланкою, що об’єднує фактично вчинене особою суспільно небезпечне діяння і той склад злочину, якому це діяння відповідає.

Звідси випливає важлива вимога: кваліфікація передбачає точний юридичний аналіз елементів складу злочину: об’єкта, об’єк­тивної та суб’єктивної сторін, суб’єкта злочину. Причому пра­вильне встановлення елементів складу та їх ознак є необхідною передумовою правильної кваліфікації вчиненого. У порівняно простих випадках, за чіткого знання закону досвідчений юрист вже при вивченні кримінальної справи може одразу зробити вис­новок щодо кваліфікації злочину, не вдаючись навіть до деталь­ного зіставлення виявлених обставин із нормою закону. Це квал­іфікація на основі так званого симультанного (миттєвого) упіз­нання досліджуваних матеріалів. Але, як свідчить практика, кваліфікація на підставі такого упізнання містить небезпеку по­милки, оскільки виключає з’ясовування всіх необхідних ознак складу, їх зіставлення з фактичними обставинами справи.

Отже, необхідний відповідний аналіз, і, тим самим, встанов­лення всіх елементів складу злочину. Зокрема, важливе значення має визначення тих суспільних відносин, яким це діяння запо­діює безпосередню шкоду. Констатація цих відносин означає і виявлення об’єкта цього злочину. У тих злочинах, що мають свій предмет, його з’ясування дає можливість правильно усвідомити й об’єкт злочину. В КК є деякі статті, що передбачають відпові­дальність за розголошення різного роду таємниць (лікарської таємниці, таємниці голосування, таємниці усиновлення (удоче­ріння), комерційної таємниці, державної таємниці та ін.). Таєм­ниця — це відомості, які містять інформацію, що не підлягає роз­голошуванню і може бути відомою лише певному колу осіб. Пе­редбачена як предмет конкретних злочинів, вона прямо вказує на об’єкт злочину, тим самим визначаючи його кваліфікацію. Наприклад, якщо розголошено комерційну таємницю, то це свідчить, що об’єктом цього злочину є господарська діяльність, тобто відносини у сфері господарської діяльності, і такі дії підпа­дають під ознаки ст. 232. Якщо ж розголошено інформацію, що становить державну таємницю, вчинене посягає на відносини у сфері обороноздатності держави і кваліфікується за ст. 328.

Наведемо ще приклад впливу на кваліфікацію злочину його предмета та об’єкта. Якщо особа виявила у стіні будинку, що був призначений на злам і в якому ніхто не жив, схованку, де зберігалися невідомо ким заховані зливки золота, і привлас­нила цей скарб, вона відповідає за ст. 193, оскільки об’єктом цього злочину є відносини власності. Але якщо в цій схованці винний знайшов пістолет, придатний для використання, і не здав його в органи влади та переховує у себе в сараї, то квалі­фікація настає за ч. 1 ст. 263, тобто за незаконне зберігання вогнепальної зброї, бо об’єктом тут виступають відносини гро­мадської безпеки.

Для визначення об’єкта злочину в певних випадках істотне значення мають ознаки особи, яка потерпіла від злочинного по­сягання. Зокрема, потерпілим від розпусних дій може бути тільки підліток, який не досяг 16-ти років, статева недотор­канність якого і є об’єктом злочину, передбаченого ст. 156. По­терпілими в злочині, передбаченому ст. 345, є працівники пра­воохоронних органів у зв’язку з виконанням ними своїх службо­вих обов’язків. Об’єкт цього злочину — авторитет органів державної влади, а також безпека та здоров’я цих осіб.