•  невідповідність кількості, площі й обладнання прогулянкових двориків національним та міжнародним стандартам (недостатня площа, відсутні козирки для захисту від атмосферних опадів тощо);
•  відсутність кімнат для побачень, через що особам, які тримаються в цих установах, побачення з рідними не надаються.

Крім того, спеціальні приймальники для утримання осіб, підданих адміністративному арешту, функціонують на підставі Положення про спеціальний приймальник при органі внутрішніх справ для утримання осіб, підданих адміністративному арешту, затвердженого наказом МВС України від 18 вересня 1992 р. № 552.

Всупереч вимогам постанови Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 р. № 731 "Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади" зазначений наказ не узгоджений з Конституцією та законами України, іншими актами законодавства, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. і протоколами до неї, міжнародними договорами України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та acquis communautaire, а також з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

Деякі виявлені недоліки є притаманними саме ІТТ і кімнатам для затриманих та доставлених чергових частин:

•  неознайомлення осіб, які поміщуються до ІТТ, до кімнат затриманих і доставлених чергових частин, з їхніми правами та обов'язками;
•  неповідомлення про місце перебування осіб, поміщених до ІТТ і кімнат затриманих та доставлених чергових частин, їхніх родичів.

До виявлених недоліків щодо умов тримання, притаманних виключно ГТТ, слід також віднести:

•  розташування значної частини ГТТ у підвальних або напівпідвальних приміщеннях;
•  відсутність системи відеозапису з архівацією даних у кабінетах слідчих і адвокатів;
•  порушення вимог щодо роздільного тримання в камерах різних категорій осіб.

Неналежне ведення службової документації:

•  у Журналах первинного обстеження осіб, які поміщаються в ГТТ, відсутні власноручні записи таких осіб про наявність або відсутність скарг на стан здоров'я;
•  неналежним чином ведуться Журнали реєстрації надання медичної допомоги особам, які утримуються в ГТТ, чим унеможливлюється контроль за забезпеченням права на медичну допомогу та встановлення обставин отримання тілесних ушкоджень особами, які там тримаються;
•  у Книгах обліку виведення утримуваних із камер не зазначаються підстави виведення та працівники ОВС, до яких виводяться утримувані;
•  Книги скарг і пропозицій ведуться неналежним чином, у результаті порушується право громадян на звернення з приводу протиправних дій працівників міліції. Не забезпечено вільний доступ до Книги скарг та пропозицій.

Не узгоджено положення Закону України "Про попереднє ув'язнення" та Закону України "Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз" щодо забезпечення права на охорону здоров'я особам, хворим на туберкульоз, які взяті під варту.

о У теперішній час такі особи поміщаються до слідчих ізоляторів, незважаючи на те, що статтею 12 Закону "Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз" передбачено, що лікування та медичний (диспансерний) нагляд за всіма хворими на туберкульоз, інфікованими мікобактеріями туберкульозу, та особами, які були в контакті з хворими на заразні форми туберкульозу, здійснюється спеціалізованими протитуберкульозними закладами. Причиною такої ситуації є те, що в статті 4 Закону України "Про попереднє ув'язнення", якою передбачено, що установами для тримання осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, є слідчі ізолятори Державно-виконавчої служби, нічого не говориться про тримання таких осіб, які є хворими на туберкульоз.

Саме тому такі особи і поміщаються до слідчих ізоляторів, які не є спеціалізованими протитуберкульозними закладами, здатними забезпечити повноцінне кваліфіковане їх лікування.

При цьому слід зауважити, що зазначене в статті 12 Закону України "Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз" суперечить зазначеному в статті 17 цього ж Закону, де передбачено що хворі на туберкульоз, виявлені у слідчих ізоляторах, отримують лікувально-профілактичну допомогу в медичних частинах слідчих ізоляторів. Таким чином, ці особи продовжують триматися в слідчих ізоляторах, які не є спеціалізованими протитуберкульозними закладами, здатними забезпечити повноцінне комплексне лікування тих, хто захворів на туберкульоз.

Крім того, перебування взятих під варту осіб, хворих на туберкульоз, поряд зі здоровими ув'язненими містить ризик їх зараження від хворих, а також становить серйозну небезпеку для працівників СІЗО, серед яких постійно мають місце захворювання на туберкульоз.

Зазначений недолік законодавства призводить до того, що не виконуються вимоги спільного наказу Міністерства охорони здоров'я України і Міністерства внутрішніх справ України від 6 липня 2004 р. № 331/645, зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 13 липня 2004 р. за №  874/9473 "Про проведення спільних

протитуберкульозних заходів серед тимчасово затриманих та взятих під варту осіб, які тримаються у спеціалізованих установах органів внутрішніх справ, у терміни, встановлені законодавством України", у пункті 2.4 якого передбачено забезпечити госпіталізацію осіб, тимчасово затриманих і взятих під варту, у разі виявлення у них важких, занедбаних та бактеріальних форм туберкульозу та їх охорону під час лікування у стаціонарі протитуберкульозного закладу Міністерства охорони здоров'я України та забезпечити з цією метою спеціальне облаштування виділених у протитуберкульозних закладах охорони здоров'я окремих приміщень.

Насправді ж, зазначені особи не госпіталізуються до окремо виділених приміщень протитуберкульозних закладів охорони здоров'я, а направляються працівниками міліції до слідчих ізоляторів, посилаючись на вимоги статті 4 Закону України "Про попереднє ув'язнення", і саме про те, що місцем попереднього ув'язнення для всіх осіб, щодо яких обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту, є слідчі ізолятори, в яких такі особи потім тримаються всупереч вимогам статті 12 Закону України "Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз" щодо надання хворим на туберкульоз лікування у спеціалізованих закладах, а також всупереч вимогам вищезазначеного спільного наказу МОЗ України та МВС України.

(З Доповіді Уповноваженого за 2012 рік).

Якщо підзахисний адвоката утримується в неналежних умовах або хворий на туберкульоз, то цю інформацію потрібно використовувати як при вирішенні питання про запобіжний захід у слідчого судді так і в інших випадках.

Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини

Лутковській Валерії Володимирівні, вул. Інститутська, 21/8, м. Київ, 01008,

Звернення на порушення прав людини начальником Н-ського слідчого ізолятора

За рішенням суду від 7 грудня 2012р., до мене, Василюка Золта-на Золтановича застосовано запобіжний захід - тримання під вартою. Відповідно до статті 59 Конституції України кожен має право на правову допомогу. Для надання правової допомоги і потреб захисту моїх майнових інтересів та представництва у суді в цивільних справах, а також для представництва у Європейському суді з прав людини я підготував довіреність на свого адвоката Тихоненка В.П. і у встановленому порядку звернувся до начальника СІЗО за її посвідченням. У посвідченні довіреності мені відмовлено з посиланням на те, що для такої дії потрібно одержати згоду слідчого. На моє прохання викласти причини відмови письмово, начальник СІЗО мені відмовив.

Дії начальника СІЗО є неправомірними виходячи з таких міркувань:

Порядок посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених відповідно до статті 40 Закону України "Про нотаріат" затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 року № 419 . Цим порядком не передбачено одержання дозволу на посвідчення довіреності слідчим. Дії начальника СІЗО порушують моє право на правову допомогу , гарантоване ст. 59 Конституції України.

У відповідності із п.1 Порядку посвідчення довіреностей у місцях позбавлення волі посвідчення довіреностей здійснюють начальники місць позбавлення волі. Відповідно до п. 12 чинного Порядку, у разі відмови у посвідченні довіреності посадова особа повинна викласти причини відмови у письмовій формі та роз'яснити порядок оскарження відмови. Тому неправомірною є не тільки відмова посвідчити документ, але і ухилення від письмового викладу причин відмови.

Відповідно до статті 13 чинного Порядку скарги на відмову посадових осіб посвідчити довіреність подаються до суду за місце знаходження місця позбавлення волі.

Отже дії начальника СІЗО є неправомірними та порушують мої цивільні права , зокрема, право надати адвокату довіреність і посвідчити її у встановленому законом порядку та право користуватись правовою допомогою адвоката, для реалізації моїх цивільних прав, для чого і потрібна довіреність.

Наведені обставини підтверджуються такими доказами:

1. проектом довіреності, який виконано чорнилом;
2. заявою про посвідчення довіреності, поданою на ім'я начальника СІЗО.

До суду із скаргою я не звертався. Моє звернення до прокурора від 15 січня 2013 року було відхилене.

На підставі наведеного, та керуючись ст. 248-1, 248-2 КПК України

прошу:

Скаргу задовольнити. Визнати дії начальника СІЗО Горбачова Івана Олексійовича незаконними та зобов'язати його посвідчити довіреність від імені Василюка Золтана Золтановича.

Додатки: Відповідь прокурора, копія скарги прокурору, проект довіреності, копія заяви про посвідчення довіреності на ім'я начальника СІЗО.

15 лютого 2013р.

Підпис Василюк 3.3.

Коментар. Звичайно, практично будь-яке порушення прав людини може бути оскаржено до суду або прокурора. Тому з формальних міркувань омбудсман може відхилити Ваше звернення. Однак потрібно мати на увазі, що можливо особі доведеться звертатись до Європейського суду. А там всі ці звернення приймають до уваги і їм дають оцінку.

Голові Дніпровського районного суду м. Києва В. М. Хімічу

Звернення Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини

До Уповноваженого з прав людини надійшли звернення народних депутатів України Яценюка А. П., Гриценка А. С. щодо порушення прав в'язня Київського слідчого ізолятора Гончаренка Д. О., обвинуваченого у скоєнні злочинів, передбачених п. п. 6, 12

ч.  2 ст.115, ч. 4 ст. 187, ч. З ст.289, ч. 2 ст.358, ч.3 ст.358 , ч. З ст.357 КК України.

Мати ув'язненого Гончаренко Л. М. у своєму зверненні до народних депутатів України заперечує причетність сина до цих злочинів і повідомляє про застосування до нього працівниками міліції фізичного та психологічного насильства з метою отримання визнання своєї вини, а також неналежне реагування прокуратури Дніпровського району м. Києва щодо протиправних дій правоохоронців.

Відповідно до п. 1 ст.17 Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" було відкрито провадження Уповноваженого у цій справі.

Представники Уповноваженого з прав людини зустрілись з Гончаренком Д. О. у Київському слідчому ізоляторі. Під час розмови він скаржився на тяганину у розгляді справи судом, непритягнення правоохоронців до кримінальної відповідальності за жорстоке поводження з ним, а також просив сприяти проведенню консультації з лікарем-невропатологом у зв'язку з погіршенням стану здоров'я.

Від працівників медичної частини слідчого ізолятора отримано медичну довідку, яка підтверджує наявність тілесних ушкоджень під час доставлення заарештованого до установи, а також необхідність консультації лікаря-невропатолога, якого немає у штаті установи.