Не дивно, що в новому КПК Російської Федерації не передбачено зазначених обмежень для прокурора при поданні ним апеляції чи касаційного подання, тобто він не обмежений тією позицією, яку займав у суді першої інстанції. Неможливість зміни становища засудженого чи виправданого в апеляційній інстанції у зв'язку із зазначеною позицією прокурора у суді першої інстанції, за наявності можливості такої зміни в касаційній інстанції, після набрання судовим рішенням законної сили, суперечить вимогам ст. 25 КПК. За чинним законом Генеральний прокурор України та його заступники, прокурор області і прирівняні до нього прокурори та їх заступники в апеляційній інстанції не можуть порушувати питання про виправлення помилки, допущеної прокурором найнижчого рівня в місцевому суді, але можуть виправити окремі з них шляхом внесення подання в касаційну інстанцію після набрання судовим рішенням законної сили. Проте згідно зі ст. 25 КПК прокурор зобов'язаний на всіх стадіях кримінального судочинства своєчасно вживати передбачених законом заходів до усунення будь-яких порушень закону, від кого б вони не виходили. З викладеного можна дійти висновку, що позбавлення права Генерального прокурора та його заступників, а також прокурорів обласного і прирівняного до них рівня подавати апеляції в суд апеляційної інстанції та касаційні подання на судові рішення, що не набрали законної сили, не відповідає положенням ст. 25 КПК.

Як ми бачимо, місце прокурора в кримінальному судочинстві України та його повноваження не відзначаються чіткістю і послідовністю. Вони знаходяться у протиріччі зі змістом ст. 25, а також ст. 261 КПК, яка передбачає рівність в оскарженні процесуальних рішень суду сторони обвинувачення і сторони захисту.

Таким чином, з урахуванням сучасної теорії та практики у КПК необхідно сформулювати поняття "прокурор" і "державний обвинувач" як суб'єкти кримінального процесу, визначити їх роль і повноваження, узгодити всі норми Кодексу із цими поняттями. Касаційна інстанція за самою своєю природою не повинна мати ширші можливості для вторгнення в судове рішення, яке набрало законної сили, ніж апеляційна інстанція. І державний обвинувач, і учасники судового процесу не повинні обходити апеляційну інстанцію у сподіванні на те, що касаційна має більші повноваження. Разом з тим апеляційна інстанція повинна мати всі можливості для виправлення кожної помилки, допущеної в судовому рішенні, що підлягає апеляційному оскарженню.

Генеральний прокурор, прокурор обласної ланки та прокурор, котрий затверджував обвинувальний висновок, повинні мати право скасовувати чи змінювати постанову про відмову від обвинувачення, винесену прокурором, який брав участь у судовому засіданні, якщо вона суперечить закону, і звернутися в апеляційну або касаційну інстанцію щодо скасування чи зміни відповідного судового рішення про закриття справи. Якщо цього не буде, в судочинстві пануватимуть свавілля і безвідповідальність. "Розпорядником балу" буде прокурор, який бере участь у судовому засіданні.

В аналогічне становище нормами КПК поставлені і потерпілий та його представник. Вони також в апеляційній інстанції обмежуються вимогами, заявленими ними в суді першої інстанції, але вільні у виборі позиції в касаційній інстанції. На нашу думку, це явище не є нормальним, оскільки суперечить вимогам ст. 261 КПК, і тому має бути врегульованим. Слід звернути увагу на те, що цивільний позивач та його представник не мають обмежень ні в апеляційній, ні в касаційній інстанції. Крім того, треба розрізняти потерпілого у справі приватного обвинувачення, позиція якого в апеляційній чи касаційній інстанції дійсно не може бути ширшою за те обвинувачення, яке він пред'явив чи підтримував у суді першої інстанції, і потерпілого у справах інших категорій, де він не пред'являє обвинувачення, а лише в окремих випадках може підтримати його.

Новою процесуальною фігурою апеляційного оскарження (у порівнянні з раніше діючим касаційним оскарженням) є обвинувачений. Згідно з пунктами 5, 6 ст. 348 КПК він має право подати апеляцію на судове рішення про закриття справи у частині мотивів і підстав закриття, а також про направлення справи на додаткове розслідування в частині мотивів і підстав такого направлення. Як виправданий не може вимагати скасування виправдувального вироку, так і обвинувачений не може вимагати скасування постанови (ухвали) про закриття справи. Вони можуть оспорювати лише підстави, на які послався суд, і мотиви, які він використав. Але важко погодитися з тим, що при направленні справи на додаткове розслідування обвинувачений має право на оскарження судового рішення не в цілому, а лише в його частині.

Встановивши в ст. 348 КПК право обвинуваченого на подання апеляції лише в двох випадках, законодавець допустився непослідовності і суперечливості, оскільки відповідно до інших, перелічених нами раніше статей КПК, обвинувачений має право на подання апеляції і в інших випадках. Так, згідно зі ст. 521 КПК обвинувачений має право на забезпечення безпеки, а відповідно до ст. 525 цього Кодексу є суб'єктом подання апеляції на постанову судді про відмову в задоволенні вимог про забезпечення безпеки. Аналогічно обвинувачений може подати апеляцію у випадках, передбачених статтями 1652, 1653, 205, 352, 353 КПК. Як бачимо, зміст ст. 348 КПК потребує відповідних коректив.

Згідно зі ст. 348 КПК подати апеляцію мають право захисник і законний представник засудженого, виправданого, обвинуваченого та особи, щодо якої застосовано примусовий захід виховного характеру або вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного характеру. Як зазначалося вище, захисником у кримінальній справі може бути лише особа, передбачена ст. 44 КПК, за умови, що вона відповідним процесуальним рішенням особи, яка провадить дізнання, або слідчого, прокурора, судді чи суду допущена до участі у справі. Суд як першої, так і інших інстанцій зобов'язаний перевіряти цю обставину.

Апеляцію може подати особа, яка не брала участі як захисник у суді першої інстанції, але для того, щоб набрати статусу захисника в апеляційній інстанції, вона має отримати відповідну постанову судді чи ухвалу суду першої інстанції про допуск як захисника до участі у справі. За відсутності такого процесуального документа ця особа не може бути допущена до апеляційного провадження (аналогічно - і касаційного).

У разі, коли певна особа не брала участі у розгляді справи в суді першої інстанції і не писала апеляційну скаргу, але бажає взяти участь як захисник у суді апеляційної інстанції, вона зобов'язана подати клопотання в суд апеляційної інстанції, і той, розглянувши його, має вирішити своєю ухвалою питання про допуск цієї особи до участі у справі як захисника чи про відмову в цьому. Така ухвала повинна бути письмовою, в тому числі протокольною, оскільки вона має принципове процесуальне значення.

Відповідно до п. 12 ст. 348 КПК апеляцію можуть подати й інші особи, не зазначені в цій статті, у випадках, передбачених КПК. Це особи, які можуть подати апеляцію на зазначені у п. 3 ч. 2 ст. 347 КПК постанови місцевих судів, зокрема особи, які згідно зі ст. 521 КПК мають право на забезпечення безпеки, а також особи, інтересів яких стосуються постанови суду, передбачені статтями 991, 106, 1652, 1653, 177, 205, 2362, 2366, 251, 352, 353 КПК. Апеляція на судові рішення, передбачені статтями 525, 1652, 1653, 177, 205 цього Кодексу, подається безпосередньо в апеляційний суд, а на всі інші судові рішення - через суд першої інстанції.

Згідно зі ст. 341 КПК головуючий у суді першої інстанції зобов'язаний роз'яснити учасникам процесу зміст вироку, строки та порядок його оскарження. Хоча в цій статті йдеться лише про вирок, за логікою, головуючий зобов'язаний дати таке роз'яснення при оголошенні кожного судового рішення, що підлягає оскарженню. Тим більше це потрібно робити нині, коли порядки і строки оскарження різних рішень різні. Тому, на нашу думку, в новому КПК ці положення повинні бути передбачені окремою статтею.

Статтею 349 КПК передбачено обов'язок прокурора і захисника (мається на увазі не тільки адвоката, а й усіх інших осіб, які мають статус захисника) додати до апеляції копії в кількості, рівній числу учасників судового розгляду, інтереси яких зачіпаються апеляцією. В разі, коли прокурор чи захисник не подав копій апеляцій або подав їх у кількості, недостатній для вручення всім учасникам процесу, інтересів яких стосується апеляція, виникають наслідки, передбачені ст. 352 КПК, тобто апеляція залишається без руху.

У КПК застосовано неоднаковий підхід до строків подання апеляцій. Зокрема, апеляції на постанови місцевих судів подаються: 1) протягом трьох діб з дня їх винесення у випадках, передбачених статтями 523, 1652, 1653, 177, 205 КПК; 2) протягом семи діб з дня їх винесення у випадках, передбачених статтями 106, 2362, 2366, 246, 248, 251, 276, 281, 282, 407, 408, 4082, 4083, 410, 4111, 414, 4141 КПК; 3) протягом семи діб з дня одержання копії постанови у випадку, передбаченому ст. 991 КПК; 4) обвинувальні і виправдувальні вироки - протягом 15 діб з моменту їх проголошення, а засудженому, який перебуває під вартою, - з моменту вручення йому копії вироку; 5) окремі ухвали (постанови) - протягом 15 діб з моменту їх проголошення.

Згідно зі статтями 424 і 449 КПК на постанови (ухвали) суду про застосування чи незастосування примусових заходів виховного і медичного характеру, а також про скасування чи зміну примусового заходу медичного характеру апеляції подаються в загальному порядку.

На жаль, як ми бачимо із наведених даних, цей порядок є непослідовним. Коли строк оскарження становив сім діб для оскарження всіх видів рішень, правило, зазначене у статтях 424 і 449 КПК про загальний порядок оскарження, було зрозумілим і запитань не викликало. На сьогодні ж зазначені норми не задовольняють судову практику і тому потребують відповідного корегування. До врегулювання цього питання (виходячи з того, що відповідно до ч. 3 ст. 349 КПК, якщо інше не передбачено цим Кодексом, строк подання апеляції становить 15 діб) строк подання апеляції на постанови суду про застосування чи незастосування примусових заходів виховного або медичного характеру та на постанови суду про скасування чи зміну примусового заходу медичного характеру має становити 15 діб з моменту їх проголошення.

У статтях 352 і 353 КПК передбачено можливість подання апеляцій на постанову суду про визнання апеляції такою, що не підлягає розгляду, але не встановлено строк, в який апеляція може бути подана. Така невизначеність затягує розгляд окремих справ і тому має бути ліквідована. Поки ж це відбудеться, суди повинні застосовувати загальне правило - 15 діб із моменту проголошення відповідної постанови.

Дисонансом серед інших норм є норма, передбачена ст. 991 КПК, про те, що сім діб для подання апеляції на постанову суду про відмову в порушенні кримінальної справи необхідно відраховувати з дня одержання копії постанови. В цій формулі дуже багато негативного, що може затягувати процес оскарження постанови суду і розгляду справи, а також встановлення дійсних обставин справи, які стали підставою для постановки питання про порушення кримінальної справи. Крім того, держава вимушена нести витрати на з'ясування дня, коли заінтересована особа отримала копію постанови. Процес отримання копії постанови може затягуватись як стороною, яка вручає копію, так і стороною, яка її отримує. Все це зобов'язує до приведення ст. 991 КПК у відповідність із загальним правилом.