Характерним для чинного законодавства є й положення про те, що держава має право спадкування. У разі відсутності спадкоємців за заповітом : за законом, усунення їх від права спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від прийняття спадщини майно померлого (спадщина) переходить до держави. Але ЦК передбачено процедуру переходу спадщини до держави тільки за умови визнання її відумерлою судом за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

Частиною 1 ст. 1277 ЦК встановлено лише випадки визнання всієї спадщини відумерлою, але з аналізу ч. З ст. 1274 ЦК теоретично і практично можливим є випадок, коли спадкоємці відмовляться приймати частку спадщини, від якої відмовився один із спадкоємців на користь іншого, коли підпризначення не існувало. Виходячи з цього можна говорити, що таначастка може визнаватися відумєрлою, оскільки інших варіантів успадкування такої частки не встановлено. Можна говорити про те, що така частка спадщини має успадковуватися на загальних підставах, тобто розподілятися між всіма спадкоємцями, але, визначаючи особливості її спадкування, слід було б регламентувати всі можливі випадки її спадкування, коли спадкоємців за законом не існує.

Спадщина визнається судом відумєрлою (ст.275 ЦПК) у разі:

1) якщо знайти спадкоємців за заповітом і за законом не вдалося;

2)   усунення спадкоємців від права на спадкування;

3) неприйняття спадкоємцями спадщини;

4)   відмови від її прийняття.

У статті 1277 ЦК та ст. 274 ЦПК ініціатором процесу визнання спадщини відумєрлою у суді встановлено лише орган місцевого самоврядування с а місцем відкриття спадщини, який є вигодонабувачем. Виходячи ж з того, що всі відомості про зазначені обставини має нотаріус, він зобов'язаний надати всі необхідні відомості органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Автори дотримуються концепції, що нотаріуси є заінтересованими особами у визнанні спадщини відумерлою, оскільки саме вони несуть обов'язки з приводу охорони спадкового майна, ведуть спадкові справи, тому вони зацікавлені в тому, щоб спадщина не залишалась відкритою тривалий строк.

Тому в разі відсутності ускладнень у спадковому процесі, наприклад, щодо розшуку спадкоємців, переходу права на спадкування, розгляду спадкових справ судом, заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини, у противному разі за ст. 276 ЦПК суд відмовляє у прийнятті заяви про визнання спадщини відумерлою, Але положення цієї норми щодо відмови у прийнятті заяви не узгоджується зі стадійністю ЦПК, оскільки нині у ЦПК відсутня норма, яка регламентувала б порядок відмови у прийнятті заяви (ст. 136 ЦПК 1963 р.). За новим ЦПК суд може або повернути заяву за ст. 121 ЦПК, або відмовити у відкритті провадження у справі за ст. 122 ЦПК. Оскільки у ст. 276 ЦПК робиться акцент про неможливість розгляду судом справи про визнання спадщини відумерлою раніше ніж мине один рік, то, на нашу думку, слід говорити про те, що ця справа не підвідомча суду за таких умов, тому суддя повинен відмовити у відкритті провадження у справі за аналогією з п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК, а не про відмову у прийнятті заяви, оскільки це положення застаріле та не враховує конституційний принцип, передбачений ст. 124 Конституції про те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі, та право на судовий захист і звернення до суду за судовим захистом не може знаходитись під умовою. Максимальний строк для визнання спадщини відумерлою ні ЦК, ні ЦПК не встановлено.

Складність цього положення стосується визнання спадщини відумерлою. коли вона мала бути відкритою значний час до вступу в дію чинного ЦК. Але вважаємо, що положення про визнання спадщини відумерлою може застосовуватися до правовідносин, які виникли до 1 січня 2004 p., оскільки державою власні права на отримання спадщини не поліпшуються, а погіршуються Якщо раніше держава визнавалась спадкоємцем за законом "третьої" і останньої черги, то тепер перед переходом спадщини до держави застосовуватиметься процедура її визнання відумерлою. Тобто в тих випадках, коли державою не набуто права і вони не реалізовані (не оформлені), то така спадщина, на думку авторів, має проходити процес визнання її відумерлою.

Деякі автори, обґрунтовуючи строк подання заяви про прийняття спадщини, зазначають про те, що "шість місяців йде на з'ясування питання, чи буде прийнята спадщина спадкоємцями за заповітом або за законом. : ще шість місяців для з'ясування питання, чи є претензії на спадкове майно  з боку інших осіб (співвласників, кредиторів тощо)". На жаль, така концепція не узгоджується з положеннями порядку спадкування, оскільки на вирішення питання про прийняття спадщини або відмови від неї спадкоємцям за заповітом надається строк в шість місяців (статті 1269, 1273 ЦК), а перехід права на прийняття спадщини зумовлюється продовженням строку до трьох місяців. Положення про права співвласників на пред'явлення претензій до спадкоємців щодо строків взагалі не вирішено.

Застосований у цій нормі термін "заява", а не "позов", свідчить про те, що така справа має розглядатися у порядку окремого провадження. Нині статтями274-278ЦПК регламентується порядок розгляду судом справ про визнання спадщини відумєрлою (див. проект № 144). Така заява за ст. 274 ЦПК подається до суду за місцем відкриття спадщини, тобто тут має місце аналогія закону щодо виключної підсудності (ст. 114 ЦПК) цієї категорії справ. Суд розглядає таку справу за заявою органу місцевого самоврядування. При аналізі останнього положення постає питання: орган місцевого самоврядування зобов'язаний чи має право на подання такої заяви до суду? За статтею45ЦПК органи місцевого самоврядування беруть участь у процесі у двох формах - шляхом подання заяви та з метою давання висновку у справі на виконання їх повноважень. Тобто як прокурор, так і орган місцевого самоврядування у кожному конкретному випадку повинні самі вирішувати питання про необхідність звернення до суду, але таке звернення в інтересах приватних осіб - це право органу, а не його обов'язок, оскільки у ст. З ЦПК закріплено положення, що усяка заінтересована особа вправі звернутися до суду і ніхто її не може змусити на це, тобто коли осо-:а звернулася до прокурора з проханням про представництво її інтересів у іуді, то прокурор може в її інтересах звернутися до суду, якщо він дійде висновку, що має місце порушення закону. Або коли у законі закріплено обов'язок прокуратури здійснювати функцію представництва, наприклад, визнання шлюбу недійсним (ст. 42 СК), скасування усиновлення або визнання його недійсним (ст. 240 СК), позбавлення батьківських прав (ст. 165 СК) тощо. Але коли йдеться про інтереси держави, то, на нашу думку, прокурор зобов'язаний звертатися до суду із заявою, оскільки такий його обов'язок закріплено у ст.121Конституції та Законі "Про прокуратуру".

Проте щодо необхідності звернення органу місцевого самоврядування по суду за визнанням спадщини відумєрлою одразу ж виникає запитання: якщо спадкову масу складають тільки речі звичайної домашньої обстановки та вжитку, які не становлять особливої цінності, та носильні речі спадкодавця, то чи доцільно у кожному випадку покладати на орган місцевого самоврядування обов'язок на звернення до суду про визнання спадщини відумерлою?

На наш погляд, пропозиція щодо обов'язку органу місцевого самоврядування на подання заяви до суду та забезпечення його виконання посипанням на ст.14 ЦК є сумнівною. Право на спадщину територіальної громади виникає на підставі рішення суду про визнання спадщини відумєрлою та про передачу її територіальній громаді за місцем відкриття спадщини, а тому свідоцтво про право на спадщину нотаріусом не видається і на підставі такого рішення мають вноситися відповідні зміни в реєстр прав власників. Але при цьому слід також враховувати, що до обов'язків територіальної громади, яка стала власником відумерлого майна, належать і зобов'язання щодо задоволення вимог кредиторів спадкодавця. Крім того, автори вважають, що мають також задовольнятися й вимоги відказоодержувачів.

Частину 5 ст. 1277 ЦК пропонується уточнити, оскільки встановлення нового власника - це лише етап встановлення прав на спадщину, а треба охороняти спадщину до її прийняття уповноваженими особами відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

Автори також вважають, що в разі розгляду справи про визнання спадщини відумерлою може визначатися правомірність претензії кредиторів на спадкове майно, але така справа має розглядатися в позовному порядку.

Цікавим є інститут визнання спадщини відумерлою й при його застосуванні в міжнародній практиці. Так, у разі смерті іноземного громадянина в Україні за чинним законодавством спадщина не може переходити до України, оскільки українське законодавство передбачає саме спадкування державою спадкового майна. Водночас визнання спадщини, належної громадянину України, відумерлою за кордоном без вказівки в Цивільному кодексі України про права держави на спадкування такого майна позбавить її права спадкування. Тому введення інституту визнання спадщини відумерлою в ЦК зобов'язує передбачити в міжнародних договорах правовий зв'язок між громадянством та правом держави успадковувати належне громадянину України майно, якщо у нього немає спадкоємців за заповітом та за законом. Така подвійна "схема" регламентації спадкового процесу як внутрішньої, так і зовнішньої орієнтації дасть можливість однозначно відповісти на питання, порушені професором М.М. Богуславським та залишені ним без відповіді. Така регламентація питань спадкування дозволить відмежувати інтереси спадкоємців і держави, а також  інтереси України в міждержавних відносинах.