За чинним законодавством передбачено два загальні види спадкування. Так, за ст. 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом, але цей перелік не можна вважати вичерпним. Спрощення форм спадкування та зведення їх лише до двох видів зумовлює помилки, які виникають в юридичній практиці. На даному етапі роботи не вдаючись до ґрунтовного аналізу концепцій різних авторів щодо видів спадкування слід брати до уваги усі правові аспекти, що випливають із спадкових правовідносин. Так, аналізуючи ЦК, зокрема ст. 1223, можна дійти висновку, що у цій нормі визначено загальні пріоритети в порядку закликання до спадкування, а саме: спочатку закликаються спадкоємці за заповітом, а потім спадкоємці за законом. Виходячи із буквального аналізу ст. 1217 ЦК можна встановити переваги спадкування за заповітом, оскільки на першому місці у нормі стоїть термін "за заповітом", а потім - "за законом". Крім цих двох видів спадкування (за заповітом або за законом), можна виділити ще змішане спадкування. Останній вид передбачає регламентацію випадків, коли до спадкування одночасно будуть закликані як спадкоємці за заповітом, так і спадкоємці за законом, наприклад, коли заповітом не охоплено усю спадщину. Про те, що спадкування може здійснюватися одночасно і за заповітом, і за законом, свідчать статті 1245, 1275, 1276 ЦК. У такому разі не можна надавати перевагу спадкоємцям за заповітом, оскільки виходячи із принципів цивільного права кожний із них має користуватися рівними правами. Дійсно, спадкоємці за заповітом можуть мати подвійний статус: спадкоємців за заповітом і одночасно спадкоємців за законом, але це положення не збільшує їх прав. Аналіз ст. 1241 ЦК, зокрема вислову "незалежно від змісту заповіту", свідчить про певні переваги права на обов'язкову частку над правом спадкоємців отримати спадщину за заповітом. Тому можна зробити висновок, що право на обов'язкову частку превалює над правом спадкоємців за заповітом, та також має визначатися як підстава для спадкування поряд зі спадкуванням за заповітом. Виходячи із аналізу ЦК, на наш погляд, слід виділяти не тільки основні види, а й підвиди спадкування, які можуть у деяких випадках набувати самостійного значення для врегулювання спадкових правовідносин або превалювати над основними видами спадкування.

Тому пропонується розглядати одночасно чотири види спадкування як основні:

1)    спадкування за заповітом (глава 85 ЦК);

2)    спадкування за правом на обов'язкову частку (ст. 1241 ЦК);

3)    спадкування за законом (глава 86 ЦК);

4)спадкування речей звичайної домашньої обстановки та вжитку 
(ст. 1279 ЦК).

Хоча другому та четвертому видам спадкування не приділено уваги у ст. 1217 ЦК України, однак з дальшого матеріалу цієї праці стане зрозумілою концепція авторів, яка ґрунтується на можливій відносній самостійності цих видів спадкування. Тут мається на увазі, що за чинним законодавством ці види спадкування можуть змінювати характер спадкових правовідносин і цей вплив має суттєве значення для їх тлумачення та при реалізації спадкових прав окремими особами. Крім того, спадкування за цими видами настає одночасно із спадкуванням за законом і заповітом, а тому вони не можуть належати до другорядних або не враховуватись нотаріусами при наданні консультацій спадкоємцям. Таке положення може також аналізуватись судом при вирішенні справ, що випливають із спадкових правовідносин. Про ці особливості мусять знати й самі спадкодавці та спадкоємці, а останні на диспозитивній основі можуть заявляти про необхідність їх застосування до врегулювання спірних ситуацій в конкретній справі.

Тому цікавим з цього приводу є приклад із судової практики Російської Федерації, головне положення якого зумовлюється вимогою позивача про визнання за ним права на частку спадщини, яке виникло за спадковою трансмісією після смерті особи, що мала право на обов'язкову частку. У розглядуваній судовій справі і російський автор у своєму коментарі, і суд не відповіли на головне питання позивачки: чи може вона після відкриття спадщини і смерті її батька як спадкоємця за правом на обов'язкову частку успадкувати його право на прийняття спадщини як його спадкоємиця за законом? Спробуємо цю правову ситуацію проаналізувати за законодавством України і поширимо це питання також на випадок спадкування предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку.

Перехід права на прийняття спадщини за спадковою трансмісією регламентовано ст. 1276 ЦК України і фактично може стосуватись двох випадків спадкування: за заповітом або за законом, оскільки буквально аналізуючи ст. 1217 ЦК можна дійти висновку, що інших видів спадкування не існує. Це положення випливає з того, що в ст. 1217 ЦК виділено лише два види спадкування, а право на обов'язкову частку та право спадкування предметів (речей) звичайної домашньої обстановки регламентовані окремими нормами, що свідчить про виняток із загального правила (виду спадкування). Тому питання про перехід права на спадкування речей звичайної домашньої обстановки та вжитку (ст. 1279 ЦК) і права на обов'язкову частку в спадщині (ст. 1241 ЦК) після смерті спадкоємця, що не встиг її прийняти, до його спадкоємців, заслуговує також на увагу.

У зв'язку з цим доцільно проаналізувати ч. 1 ст. 1276 ЦК, у якій ідеться про випадок, якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер після відкриття спадщини і не встиг її прийняти, право на прийняття належної йому частки спадщини переходить до його спадкоємців. У тій же частині даної норми має місце застереження, яке дає нам однозначну відповідь на запитання, яке було поставлене вище щодо можливості переходу права на обов'язкову частку у порядку спадкової трансмісії. Сутність такого застереження викладена так: "крім права на прийняття обов'язкової частки у спадщині". На нашу думку, таке застереження є доцільним, оскільки право на обов'язкову частку - це виняток, який стосується певного кола суб'єктів, до яких, загалом, належать непрацездатні особи та враховуючи саме цю обставину законодавець змінює навіть волю спадкодавця. Тобто право на обов'язкову частку є особистим, персоніфікованим.

Щодо права на спадкування предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку, такого застереження у законі немає, тому слід виходити із загальних засад законодавства.

Спадкування предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку і право на прийняття обов'язкової частки спадщини можна вважати особистими через те, що вони зумовлюються особистим статусом спадкоємців. Так, у першому випадку спадкоємцями можуть стати особи, які належать до спадкоємців за законом (незалежно від черги) та які проживали разом із спадкодавцем однією сім'єю протягом не менше одного року до часу відкриття спадщини (ст. 1279 ЦК України). Наприклад, у квартирі спільно проживали бабуся, її дочка та онучка. В разі смерті однієї з них на предмети звичайної домашньої обстановки та вжитку можуть самостійно претендувати ті з них, хто спільно проживав із померлою, але не їх спадкоємці, які живуть окремо. Цей висновок зумовлений тим, що в цьому разі до спадкування зазначених речей закликаються лише спадкоємці, які однією сім'єю проживали із спадкодавцем, і в разі навіть існування спадкоємців першої черги вони не успадковуватимуть цього майна, якщо не проживали спільно із спадкодавцем. У частині 2 ст. 1279 ЦК йдеться про спадкоємців, які разом із спадкодавцем були співвласниками майна, мають переважне право перед іншими спадкоємцями на виділ їм у натурі предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку, у межах їхньої частки у спадщині, якщо це не порушує інтересів інших спадкоємців, що мають істотне значення.

У другому ж випадку, особистісним правом на спадкування володіють непрацездатні особи, що перераховані в ст. 1241 ЦК України. Тому можна вважати, що в цих випадках право за спадковою трансмісією не переходить до нащадків таких осіб. Але, на наш погляд, щодо остаточного вирішення цього питання, то тут потребується чітка регламентація цього випадку в законі. Останнє положення зумовлене тим аспектом, що в судовій практиці такий випадок мав місце і це свідчить про можливість виникнення аналогічних справ.