Стаття 1217 ЦК, де йдеться про види спадкування, виділяє спадкування за заповітом або за законом. При цьому пріоритет надається спадкуванню за заповітом, тобто якщо він є, то спадкування відбувається за заповітом.

Спадкування за законом має місце у таких випадках:

•   при відсутності заповіту (ст. 1217 ЦК);

•   якщо складений спадкодавцем заповіт визнано недійсним (ч. 4 ст. 1257 ЦК);

•   якщо заповідано лише частину майна (ст. 1245 ЦК);

•   якщо заповіт частково визнано недійсним і у ньому зазначається про спадкування окремими спадкоємцями конкретного майна, а не всієї спадщини в цілому;

•якщо призначений у заповіті спадкоємець помер раніше відкриття спадщини і не зазначено про його підпризначення та належна йому частка не успадковується іншими спадкоємцями за заповітом;

•   якщо спадкоємці за заповітом відмовилися від прийняття спадщини без вказівки на чию користь;

•   якщо спадкоємець, якому було заповідане конкретне майно, відмовиться від прийняття спадкового майна, вказаного у заповіті без вказівки на чию користь.

За ЦК передбачено п'ять черг спадкоємців, які у визначеному законодавством порядку закликаються до спадкування почергово. Право на спадкування кожною наступною чергою спадкоємців за законом настає при відсутності спадкоємців попередньої черги або при неприйнятті ними спадщини або відмови від її прийняття, а також у разі, коли всі спадкоємці першої черги усунені від права на спадкування (ст. 1224 ЦК), крім випадків, встановлених ст. 1259 цього Кодексу.

Положення про черговість спадкування спадкоємцями за законом базується на презумпції, що в разі висловлення своєї волі спадкодавець залишив би спадкове майно найближчим особам, які законом визначені в певні черги, залежно від таких критеріїв:

•   близькість родинних зв'язків за походженням;

•   шлюбні відносини;

•   усиновлення;

•   надання утримання спадкодавцю;

•   перебування на утриманні спадкодавця;

•   спільне проживання тощо.

Тому залежно від зазначених критеріїв законом встановлено відповідні черги спадкоємців і на цій підставі передбачається, якщо спадкодавець має інші наміри щодо передачі належного йому майна, то він вправі написати заповіт і назвати інших осіб.

Перехід права на спадкування від однієї черги спадкоємців до іншої зумовлений у цій нормі такими обставинами: відсутністю спадкоємців попередньої черги, усуненням їх від права на спадкування, неприйняттям ними спадщини або відмовою від її прийняття. Виняток, зазначений у ч. 2 ст. 1258 ЦК, говорить про те, що допускається зміна черговості спадкування щодо допущення до спадкування окремих спадкоємців, які належать до наступних черг спадкоємців. Але загальне правило про перехід права на спадкування до наступних (нижчих) черг спадкоємців залишається в силі.

Так, ст. 1259 ЦК передбачається новела, за якою черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини (див. проект № 122). Даною нормою не встановлено обмежень, тому за згодою всіх спадкоємців за законом, а в необхідних випадках і їхніх законних представників (опікунів, піклувальників), право на спадкування може бути надане одному чи декільком спадкоємцям, які належать до наступних черг спадкоємців. Законом не встановлено причин, за яких може надаватися така згода спадкоємцями, але вважається, що випадок, передбачений ч. 2 ст. 1259 ЦК, є однією із таких причин.

При загальному демократичному ставленні законотворців до прав спадкоємців все ж таки, на наш погляд, ця норма потребує уточнення щодо конкретизації поняття "заінтересовані спадкоємці", оскільки всіх спадкоємців можна вважати особами заінтересованими, незалежно від їх належності до певної черги. Тому в ст. 1259 ЦК пропонується визнати заінтересованими лише тих спадкоємців, які закликаються до спадкування і яких вважають доцільним залучити до процесу спадкування. При цьому треба враховувати, що згадану норму введено в главу 86 ЦК "Спадкування за законом", а тому осіб, які мають право на обов'язкову частку при спадкуванні за законом не існує. Дійсним же відповідний правочин може вважатись щодо трьох випадків:

- коли виявили бажання на укладення і посвідчення цього договору всі спадкоємці, які закликаються до спадкування;

- коли в договорі зазначається про спадкування запрошеними спадкоємцями лише того майна, на яке мають право спадкоємці, що запрошують до спадкування інших осіб;

- при відсутності будь-яких спірних взаємовідносин між спадкоємцями щодо конкретного успадкованого майна або розподілу часток майна.

Тобто загалом нотаріус вправі посвідчувати такий договір лише в тому разі, коли всі спадкоємці за законом висловили на це згоду. В цій нормі встановлено межу, коли такий договір не може бути підписаним, тобто до відкриття спадщини. Іншою раціональною межею має вважатися строк для прийняття спадщини, коли всі права на спадщину заявлено і всі спадкоємці висловили свої наміри: приймають вони спадщину чи відмовляються від неї.

Оскільки в законі іншу межу не закріплено, то можна його укладати навіть з моменту відкриття спадщини, але він набере чинності, якщо до нього на момент видачі свідоцтва про право на спадщину приєднаються всі спадкоємці і ніхто проти цього не буде заперечувати (див. проект № 123). Нотаріус же може приймати такі заяви лише безпосередньо від спадкоємців, а в необхідних випадках з урахуванням позиції опікунів чи піклувальників (див. проект № 124).

Таке приєднання до договору всіх інших спадкоємців можна оформити й у договорі.

Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині.

Положення про те, що такий "договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере у ньому участі", потребує особливої уваги, оскільки, з одного боку, закликання "додаткових спадкоємців" вплине на розмір частки у спадщині осіб, які не брали у ньому участі, а з іншого - зумовлює можливість вирішувати питання про допущення спадкоємця до спадкування за рахунок часток спадкоємців, які погодилися на допущення такого спадкоємця до спадкування. Останній варіант є можливим, але нелогічним. Коли особа має право на отримання спадщини, наприклад, за ч. 2 ст. 1259 ЦК, то вона вправі доводити свої права на всю належну їй частку, а не погоджуватися на меншу. Якщо ж особу "допускають" спадкоємці до спадкування без відповідних на це підстав, то фактично - це дарунок.

Щодо положення, зазначеного у ч. 1 ст. 1259 ЦК: "...а також спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині", то такий статус спадкоємця не має значення для спадкування за законом, але, здається, що законодавцем його наведено для того, щоб акцентувати увагу на особливій охороні прав та інтересів осіб, зазначених у ст. 1241 ЦК.

Так, фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може звернутися до суду про одержання права на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані (ч. 2 ст. 1229 ЦК)[1]. Таке судове рішення після набрання ним законної сили породжуватиме право такої особи на спадкування незалежно від волі заінтересованих спадкоємців.

Останнє положення випливає з ч. 2 ст. 1256 ЦК, оскільки необхідність звернення до суду особи зумовлена відсутністю відповідної згоди заінтересованих спадкоємців і визначено єдиний шлях набуття права спадкування - судовий.

Всі наведені обставини, які стосуються утримання спадкодавця і зазначені у цій нормі, будуть предметом розгляду суду (див. проект № 125), але подібні ж обставини є підставою для усунення спадкоємців від права спадкування (ч. 5 ст. 1224 ЦК). Тому вважається, що не завжди правочини між спадкоємцями про визнання права на спадкування будуть дійсними. Зокрема, частково недійсним має вважатися правочин, коли його суб'єктом буде спадкоємець, який мав бути усуненим від права на спадкування на підставі ч. 5 ст. 1224 ЦК (див. проекти № 126-132).

При аналізі спадкування за законом слід мати на увазі, що існують фактично три види спадкування: за заповітом, законом та змішане. Останній вид передбачає регламентацію випадків, коли частина майна спадкується за заповітом, а інша частина - за законом. Але це положення не зумовлює особливостей спадкування за законом, оскільки черговість закликання до спадкування встановлюється главою 86 ЦК.

Так, спадкування за законом "у чистому вигляді" матиме місце, коли після смерті заповідача:

•   заповіт спадкодавцем не складався;

•   заповідач скасував заповіт повністю (ч. 1 ст. 1254 ЦК);

•   всі спадкоємці за заповітом відмовилися від прийняття спадщини;

•   заповіт визнано судом недійсним і правовідносини не можуть регламентуватися попереднім заповітом, а також у разі, якщо цей заповіт був єдиним (ч. 4 ст. 1254, ст. 1257 ЦК);

•   якщо за заповітом було визначено єдиного спадкоємця, який помер до відкриття спадщини або після відкриття спадщини, але після нього не залишилося спадкоємців.

Змішане спадкування матиме місце:

•   коли заповідано лише частину майна (ч. 2 ст. 1236, 1245 ЦК);

•   якщо спадкоємець відмовився від прийняття спадщини без вказівки на чию користь або помер до відкриття спадщини, підпризначення у заповіті не передбачено, а також заповіт є натуральним, тобто за кожним спадкоємцем закріплено конкретне спадкове майно;

•   коли спадкоємець помер після відкриття спадщини, підпризначення в заповіті не передбачено і після нього не залишилось спадкоємців, а також заповіт є натуральним, тобто за кожним спадкоємцем закріплено конкретне спадкове майно;

•   якщо заповіт було визнано судом частково недійсним.

Авторами виписано усі випадки, за яким має місце спадкування за законом у "чистому" вигляді, та випадки змішаного спадкування, але для правильного розуміння природи спадкування за законом доцільно зупинитися на характеристиці особливостей спадкування за законом та наявних черг.