Зі стародавніх часів остання воля людини вважалася святою та непорушною в багатьох країнах світу, до яких належить і Україна. Поняття "старший" роду та взагалі людина похилого віку відрізнялась авторитетністю, поєднувалась із поняттям "мудрість", яку не було необхідності дозолити.

Однак запровадження демократичних та гуманістичних принципів у життя суспільства, а також невпинний розвиток правової науки призвели но знецінення цього поняття та до рівності всіх громадян незалежно від раси, кольору шкіри, політичних та інших переконань, статі, етнічного і соціального походження тощо і, слід розуміти, що від віку. Такі зміни у світогляді не могли не вплинути на спадкові правовідносини. Крім того, за часів Радянської влади на спадкові правовідносини суттєво впливало політичне вчення класиків марксизму-ленінізму, за яким процес спадкування зважався однією з причин нерівності громадян, що передбачало чітку загрозу догмам соціалізму та могло у майбутньому призвести до диспропорції з ідеології соціалізму.

За часів радянської влади виникло питання про свободу заповіту та умови його здійснення. Так, пропонувалось надавати право особі складати заповіт лише на користь спадкоємців за законом і лише при їх відсутності у особи була можливість залишати спадщину на ім'я будь-якої особи, яка не входила до кола спадкоємців. Зміст заповіту в цьому випадку міг визначати лише обсяг частки спадщини, яка заповідалась окремому спадкоємцю- Коли ж були спадкоємці, які мали право на обов'язкову частку спадщини, то їх частку особа не могла змінювати або позбавляти їх права спадкування. Останнє положення залишилося чинним до теперішнього часу і воно увійшло до Цивільного кодексу України, але з деякими змінами.

Отже, зміст заповіту пройшов шлях від абсолютної волі заповідача, що мало місце за дореволюційних часів, коли він міг висловити будь-які умови прийняття спадщини спадкоємцями та існували суттєві обмеження у праві спадкоємців виходити за межі, визначені заповітом. Але, безперечно, що з розвитком демократичних процесів у суспільстві і вдосконаленням законодавства основні критерії новітніх концепцій не могли не вплинути на правове регулювання інституту заповіту, а тому неможливим слід вважати повернення до стародавніх принципів складання заповітів.

Це положення є можливість аргументувати посиланням на Сімейний кодекс, в якому визначаються аліментні зобов'язання членів родини. Тобто право на обов'язкову частку має бути логічним продовженням аліментних зобов'язань особи, які вона мала при житті і яких вона не дотрималась у змісті заповіту, і трансформацією цих зобов'язань у право осіб, що отримували аліменти, на закликання до спадкування чітко визначеної законом частки. У такому разі слід підкреслити, що держава фактично пропонує громадянину забезпечити своїх нащадків за рахунок спадкового майна. Якщо ж це не було зроблено заповідачем особисто, то держава в силу її владних повноважень виконує функцію перерозподілу спадщини і забезпечення за рахунок спадкового майна інтересів незахищених членів сім'ї заповідача.

Законодавець у Цивільному кодексі, розташовуючи норми, що регулюють спадкування за заповітом, першими серед видів спадкування, тим самим констатує пріоритет, який надається ним цьому виду спадкування за ст. 1217 ЦК України. Але виходячи із аналізу цих норм вважати волю спадкодавця вищою ніж закон немає підстав, оскільки воля спадкодавця буде дійсною доти, доки вона не суперечитиме закону. Це положення можна визначити як основний принцип спадкування за заповітом.

Певною особливістю спадкування за заповітом є положення про те, що заповідач сам особисто визначає своїх правонаступників і майбутні їхні права щодо розпорядження визначеною частиною спадщини. Саме тому такому волевиявленню слід надавати певні переваги. Тут треба мати на увазі, що заповідач потенційно може помилитись в особі спадкоємця, але це буде його особистою помилкою, а не законодавчою. Із спілкування з нотаріусами міста Києва автори довідалися, про непоодинокі випадки скасування або зміну заповітів. Це зумовлено необхідністю заміни спадкоємців іншими особами з різних обставин. Отже, на зміст заповіту впливають не тільки довготривалі стосунки з майбутніми спадкоємцями, а й раптові сварки, неувага або навіть залишення заповідача без матеріальної допомоги з боку родичів та близьких до нього осіб. Саме тому авторами пропонується розширити тривіальний характер заповітів і надати цьому інституту більшої уваги та "відірватись" від загальновідомої фрази: "Все своє майно, де б воно не знаходилось, з чого б воно не складалось залишаю зазначеним вище особам в рівних частках". Це стосується не стільки спадкоємців, скільки нотаріусів, яким пропонується більш творчо ставитись до заповідачів і вислуховувати їхню волю, а не пропонувати лише шаблон заповіту. Тут мається на увазі загальноприйнятий, "неодноразово перевірений" зразок заповіту, в якому залишається лише заповнити прізвище, ім'я, по батькові спадкодавця та спадкоємців. Тому авторами у цій книзі (розділ II) запропоновано усім читачам велику кількість проектів заповітів, які можна використовувати у різних життєвих ситуаціях.