123 8.11. Захист неповнолітніх у кримінальному процесі.

Відповідь на це питання доцільно розпочати з посилання на Лист Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України «Судова практика у спра­вах про злочини неповнолітніх і втягнення їх у злочинну діяльність», в якому наголошується про значення профілактики злочинності серед неповнолітніх процесуальної діяльності судів, що здійснюють провадження у кримінальних справах. Ефективні правові заходи, які суди застосовують щодо неповнолітніх, можуть реально сприяти попередженню вчинення підлітками нових злочинів та їх виправленню. Здійснюючи правосуддя, суди повинні забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод як підсудного неповнолітньо­го, так й інших учасників процесу.

Порядок провадження у справах про злочини неповнолітніх, як передбачено ст. 432 КПК України, визначається загальними правилами КПК України для про­вадження кримінальних справ і, крім того, додатковими нормами, викладеними у главі 36 КПК України «Особливості провадження в справах про злочини непо­внолітніх». У зазначеній главі містяться норми, якими передбачено підвищення захищеності прав неповнолітніх у кримінальному судочинстві.

У багатьох країнах світу (США, Великобританії, Бельгії, Франції, Німеччині та ін.), на відміну від України, судочинство у справах про злочини неповнолітніх здійснюється спеціалізованими судами різних модифікацій. Діяльність таких судів для неповнолітніх оцінюється вченими-юристами досить високо.

Правосуддя щодо неповнолітніх має бути складовою процесу національного розвитку кожної країни. Відповідно до ст. 9 Конституції, чинні міжнародні дого­вори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Тому суди повинні враховувати вимоги міжнародних правових актів, з

окрема тих, які стосуються здійснення правосуддя щодо неповнолітніх. У міжнародно-правових актах наголошується на необ­хідності особливого захисту дітей та підлітків. Україною було підписано міжнародний договір від 29 листопада 1985 р., за яким вона взяла на себе зобов'язання виконувати Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються здійснення пра­восуддя щодо неповнолітніх («Пекінські правила»). У пр. 2.1 зазначених Правил підкреслюється необхідність неупередженого їх застосування.

В іншому важливому міжнародному документі — Конвенції про права дитини, прийнятій 44-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН у 1989 р. і ратифікованій Вер­ховною Радою України 27 лютого 1991 р. (далі — Конвенція), міститься гуманне положення щодо застосування до неповнолітнього міри запобіжного заходу. Відповідно до ст. 37 Конвенції, «арешт, затримання чи тюремне ув'язнення дити­ни здійснюється згідно з законом та використовується лише як крайній захід і протягом якомога більш короткого відповідного періоду часу».

Основні напрями державної політики України стосовно дітей і заходи щодо її реалізації центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, організаціями, суспільними інститутами були визна­чені в Національній програмі «Діти України» (затверджена Указом Президента від 18 січня 1996 р. № 63/96; далі — Національна програма). Серед її основних за­вдань — здійснення заходів щодо профілактики злочинності, наркоманії, алко­голізму і куріння серед дітей.

Виконання основних положень Національної програми у 1996-2000 рр. акти­візувало процеси практичного розв'язання проблем поліпшення становища дітей і виконання положень Конвенції, а також сприяло деякому поліпшенню стану профілактики підліткової злочинності. З метою вирішення нагальних питань що­до покращання становища дітей і захисту їхніх прав Указом Президента України від 24 січня 2001 р. № 42/2001 «Про додаткові заходи щодо забезпечення вико­нання Національної програми «Діти України» на період до 2005 року» були перед­бачені відповідні заходи. Соціальна політика стосовно дітей у 2001-2005 рр. спрямовувалась насамперед на зменшення впливу на них негативних явищ, які виникають під час реформування суспільства. Незважаючи на певні позитивні зрушення — зменшення кількості зареєстрованих злочинів, вчинених непо­внолітніми, — рівень злочинності серед підлітків залишається високим. Так, у 2002 р. засуджено 3 235, або 16,1 % від неповнолітніх, які раніше вчиняли злочи­ни і притягалися до кримінальної відповідальності. Апеляційні суди областей відмічають негативну тенденцію до послаблення контролю з боку міліції та комісій у справах неповнолітніх за поведінкою засуджених, які були звільнені від відбування покарання з випробуванням. Ситуація зі злочинністю у дитячому се­редовищі вимагає удосконалення профілактичної роботи, пошуку ефективних форм взаємодії всіх заінтересованих організацій, діяльність яких спрямована на запобігання втягненню підлітків у протиправну діяльність.

Законом України від 24 січня 1995 р. «Про органи і служби у справах непо­внолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх», виходячи з положень Конституції України та Конвенції, визначено правові основи діяльності органів і служб у справах неповнолітніх та спеціальних установ для неповнолітніх, на які покладається здійснення соціального захисту і профілактики правопорушень серед осіб, які не досягли 18-річного віку. Цим же Законом (ст. 6) передбачено створення при судах інституту судових вихователів для здійснення контролю за виконанням рішень щодо неповнолітніх, який діє згідно з Положенням, яке затверджується Верховним Судом України, Міністерством юстиції України, Міністерством освіти України. Але такий інститут поки що практично не діє.

Роз'яснення судам з питань застосування законодавства щодо кримінальної відповідальності неповнолітніх надані Пленумом Верховного Суду України у постановах:

а) від 26 червня 1981 р. № 5 (зі змінами) «Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх і про втягнення їх у злочинну та іншу антигромадську діяльність» (далі — постанова Пленуму Верхов­ного Суду від 26 червня 1981 р. № 5);

б) від 23 грудня 1983 р. № 6 (зі змінами) «Про практику застосування судами України законодавства про відповідальність за втягнення неповнолітніх у зло­чинну та іншу антигромадську діяльність» (далі — постанова Пленуму Верховно­го Суду від 23 грудня 1983 р. № 6);

в) від 22 грудня 1995 р. № 21 (зі змінами) «Про практику застосування судами примусових заходів виховного характеру».

З часу прийняття зазначених постанов відбулися значні зміни у правовій сфері. 28 червня 1996 р. прийнято Конституцію України, в якій людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю (ст. 3). Держава гарантує утвердження й забезпечення прав і свобод людини. З 1 вересня 2001 р. набрав чинності новий КК України, значно­го оновлення зазнав КПК України. Зміни у законодавстві щодо неповнолітніх та поява нових питань, які виникли у судовій практиці, стали підставою для прове­дення узагальнення судової практики у справах про злочини неповнолітніх і втяг­нення їх у злочинну діяльність.

Основними причинами скасування та зміни вироків, як зазначила Судова палата з кримінальних справ Верховного Суду України, було порушення прав неповнолітніх на захист, а також призначення підсудним занадто м'якого або суворого покарання, порушення норм КК України у призначенні покарання, однобічність або неповнота досудового чи судового слідства, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, істотні порушення кримінально-процесуального закону тощо.

Зупинимося на деяких особливостях провадження у справах за участю непо­внолітніх, на які звернула увагу Судова палата з кримінальних справ Верховного Суду України.

Так, обставини, що підлягають доказуванню у кримінальній справі, визнача­ються статтями 64 і 23 КПК України і є загальними для всіх справ, у тому числі й у справах про злочини неповнолітніх. Однією з особливостей провадження у зазначених справах є розширення меж предмета доказування. Тому, крім обста­вин, встановлення яких є обов'язковим під час провадження кожної криміналь­ної справи, у справах про злочини неповнолітніх згідно зі ст. 433 КПК України необхідно також з'ясувати: вік неповнолітнього; стан його здоров'я та загального розвитку; характеристику особи, умови життя і виховання неповнолітнього; обставини, що негативно впливали на його виховання; наявність дорослих підмовників та інших осіб, які втягнули неповнолітнього в злочинну діяльність. Невстановлення зазначених обставин свідчить про істотну неповноту провад­ження у справі. У постанові Пленуму Верховного Суду від 26 червня 1981 р. № 5 зазначено, що в разі, коли не встановлені обставини, передбачені ст. 433 КПК України, і неможливо усунути таку неповноту досудового слідства в судовому засіданні, суд повинен повернути справу на додаткове розслідування.

На судову практику позитивно вплинули зміни, внесені до ст. 246 КПК України Законом від 21 червня 2001 р., про обмеження підстав для повернення справ на додаткове розслідування зі стадії її попереднього розгляду. Наведений у ст. 246 КПК України перелік таких підстав є вичерпним. Тому суд із цієї стадії не може повернути справу на додаткове розслідування, наприклад, з мотивів непо­вноти дізнання чи досудового слідства, у зв'язку з тим, що обвинувачений після передачі справи до суду зник і місце його перебування невідоме тощо.

Основними причинами повернення справ на додаткове розслідування, за да­ними апеляційних судів, є: неповнота досудового слідства, для усунення якої потрібне проведення слідчих та розшукових дій, спрямованих на збір нових до­казів (обшук, виїмка, відтворення обставин події, розшук свідків, пошук речових доказів); істотне порушення процесуальних прав неповнолітніх; відсутність про­токолу огляду місця події, медичного висновку про причину смерті потерпілого; невиконання вимог суду, викладених у попередніх судових рішеннях про повер­нення справ на додаткове розслідування; порушення права підсудного на захист, у тому числі, коли вимоги КПК України виконані без участі адвоката тощо.

Так, справа щодо неповнолітнього М. та інших, які обвинувачувалися за ч. 2 ст. 17, ч. 2 ст. 140 КК України 1960 р., постановою Дніпровського районного суду м. Херсона направлена на додаткове розслідування через те, що на досудовому слідстві порушено право на захист. Відповідно до вимог ст. 45 КПК України, участь у справі захисника є обов'язковою. Незважаючи на те, що до участі у спра­ві за обвинуваченням неповнолітнього був допущений адвокат, вимоги статей 218-220 КПК України виконані, але без його участі.

У судах мають місце факти тяганини під час розгляду справ щодо неповно­літніх. Відповідно до ст. 40 Конвенції, будь-яке рішення щодо неповнолітнього має невідкладно прийматися компетентним чи судовим органом у ході справед­ливого слухання згідно із законом.

Судова палата з кримінальних справ Верховного Суду України звернула також увагу на особливості з'ясування обставин про особу неповнолітнього, його вік, стан здоров'я та загальний розвиток. Так, оцінюючи дії неповнолітніх, суди мають зважати на ту обставину, що в цілому неповнолітні за рівнем інтелектуаль­ного і вольового розвитку відстають від дорослих. Життєвий досвід у них ще не­достатній, а якщо є упущення у вихованні, то вони можуть неправильно оціню­вати конкретну ситуацію та обирати лінію поведінки, помилятись у трактуванні змісту таких понять, як сміливість, дорослість, взірець для наслідування. Зважа­ючи на вікові особливості неповнолітніх, необхідно посилювати їх правову захищеність. Для гарантування правового захисту неповнолітніх на досудовому слідстві і в судовому розгляді законом передбачено спеціальні норми, що вста­новлюють особливість провадження у цих справах:

участь законного представника, який має статус учасника судочинства (ст. 441 КПК України);

обов'язкова участь захисника (п. 1 ст. 45 КПК України);