Виходячи з того, що покарання неповнолітніх має бути підпорядковане іншій меті — їх виправленню і перевихованню, попередженню вчинення нових зло­чинів — суди не повинні призначати неповнолітнім позбавлення волі за злочини, що не являють великої суспільної небезпеки. Позбавлення волі — це найсуворіше покарання серед видів покарань, які можуть застосовуватися до неповнолітньо­го. При вирішенні питання про призначення покарання неповнолітньому слід розглядати насамперед можливість застосування покарання, не пов'язаного з позбавленням волі. Цей вид покарання потрібно застосовувати до непо­внолітнього, коли виправлення його неможливе без ізоляції від суспільства, як­що всі інші більш, м'які засоби впливу не дадуть можливості досягти мети кримінального покарання. Суду обов'язково необхідно зазначити у мотиву­вальній частині вироку, з яких підстав застосовується до неповнолітнього найсуворіший вид покарання — позбавлення волі. Як правило, суди застосовували його щодо осіб, які вже були раніше засуджені і знову вчинили тяжкі або особли­во тяжкі злочини, що призвели до тяжких наслідків.

Відповідно до ст. 102 КК України, неповнолітньому, який вперше вчинив зло­чин невеликої тяжкості, позбавлення волі не може бути призначене. За вчинений повторно злочин невеликої тяжкості покарання у виді позбавлення волі призна­чається на строк не більше двох років; за злочин середньої тяжкості — на строк не більше чотирьох років; за тяжкий злочин — на строк не більше семи років; за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини, — на строк до п'ятнадцяти років.

Отже, за новим КК України передбачене більш м'яке і гуманне покарання для неповнолітніх осіб, які вчинили злочин невеликої або середньої тяжкості впер­ше, і стало суворішим для тих, що вчинили особливо тяжкий злочин, поєднаний з позбавленням життя людини.

На думку судової палати з кримінальних справ Верховного Суду України, у новому КК України допущено непослідовність у визначенні санкцій щодо мір покарання залежно від ступеня тяжкості вчиненого злочину. Так, у ч. З ст. 289 КК України за незаконне заволодіння транспортним засобом, вартість якого у 250 разів (4 тис. 250 грн) перевищує неоподатковуваний мінімум доходів грома­дян, передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від 10 до 15 років. Водночас ч. 4 ст. 185 КК України передбачено за крадіжку майна у великих розмірах, тобто на суму, яка в 250 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян (4 тис. 250 —10 тис. 200 грн), позбавлення волі на строк від 5 до 8 років. Навіть за вчинення розбійного нападу з метою заво­лодіння майном на суму від 4 тис. 250 грн до 10 тис. 200 грн і більше ч. 4 ст. 187 КК України передбачено менше покарання — позбавлення волі на строк від 8 років.

Згідно зі ст. 22 КК України відповідальність за крадіжку (ст. 185 КК України) передбачена при виповненні особі 14 років, незалежно від того, за якою частиною цієї статті кваліфіковані її дії. Згідно з ч. 1 ст. 185 КК України таємне викрадення чужого майна карається штрафом або виправними роботами, або позбавленням волі на строк до 3 років. Але штраф відповідно до ст. 99 КК України застосовується лише до неповнолітніх, що мають самостійний дохід, власні кош­ти або майно, на яке може бути звернене стягнення. Виправні роботи згідно зі ст. 100 КК України можуть бути призначені неповнолітньому лише у віці від 16 до 18 років.

Відповідно до ч. 2 ст. 185 нового КК України, крадіжка, вчинена повторно або за попередньою змовою групою осіб, карається обмеженням волі на строк до 5 років або позбавленням волі на той самий строк. Але обмеження волі відповідно до ст. 61 КК України до неповнолітніх не застосовується.

Отже, на думку судової палати з кримінальних справ Верховного Суду Украї­ни, законом передбачено два види покарання для дорослих — обмеження волі або позбавлення волі, а до неповнолітніх — лише позбавлення волі. Таке дис­кримінаційне ставлення до неповнолітніх вимагає внесення змін до чинного КК України.

У призначенні покарання неповнолітнім судам слід дотримуватися принципу індивідуалізації, за наявності підстав розглядати можливість звільнення непо­внолітніх від покарання з випробуванням, застосування до них примусових заходів виховного характеру тощо.

Відповідно до п. 2 ст. 104 КК України, звільнення від відбування покарання з випробуванням може бути застосоване до неповнолітнього лише в разі його засу­дження до позбавлення волі. Однак, деякі суди звільняли неповнолітніх з випро­буванням при засудженні до арешту.

Суди порушують вимоги ст. 104 КК України, щодо встановлення іспитового строку при звільненні неповнолітніх від відбування покарання з випробуванням понад два роки.

Звільняючи неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням, су­ди відповідно до вимог ст. 76 КК України покладали на засуджених обов'язки повідомляти органи кримінально-виконавчої системи про зміну місця прожи­вання, роботи або навчання, періодично з'являтися для реєстрації з органи кримінально-виконавчої системи тощо. Однак деякі суди не враховували, що пе­релік обов'язків, передбачених ст. 76 КК України, які можуть бути покладені на засудженого, є вичерпним, і покладали на неповнолітніх обов'язки, які не перед­бачені законом, зокрема закінчити навчання, влаштуватися на роботу.

У разі звільнення неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням суди інколи згідно з ч. 4 ст. 104 КК України покладають на певну особу за її зго­дою або на її прохання обов'язок щодо нагляду за засудженим та проведення з ним виховної роботи.

Трапляється, що суди призначають покарання, яке не передбачене ст. 98 КК України («Види покарань»), зокрема обмеження волі та конфіскацію майна до неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злочину.

Згідно зі ст. 98 КК України до неповнолітніх, визнаних винними у вчинені злочину, не може бути застосовано додаткову міру покарання у виді конфіскації майна. Але на практиці суди по-різному вирішували питання щодо можливості застосування за відповідними статтями КК України додаткової міри покарання — конфіскації майна до особи, яка вчинила злочин у неповнолітньому віці, а на момент розгляду справи у суді досягла повноліття.

Верховний Суд України після розгляду деяких справ виключив з вироку засто­сування до засуджених додаткової міри покарання конфіскації майна з посилан­ням на ст. 98 КК України на тій підставі, що ці особи вчинили злочин у непо­внолітньому віці.

Стаття 99 КК України містить певні застереження щодо застосування до непо­внолітніх такого виду покарання, як штраф. Відповідно до вимог цієї статті штраф застосовується лише до неповнолітніх, що мають самостійний дохід, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення. Тому застосуван­ня такого виду покарання є обмеженим. Призначаючи зазначену міру покарання до неповнолітніх, суди не завжди з'ясовують, який їх майновий стан, чи мають вони самостійний дохід або власні кошти і майно.

Частиною 2 ст. 99 КК України встановлено, що розмір штрафу, який призна­чається неповнолітнім, не може перевищувати 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Ця вимога закону судами виконується. Але не всі з них врахо­вують, що мінімальний розмір штрафу відповідно до ч. 2 ст. 53 КК України стано­вить 30 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Статтею 101 КК України передбачено, що арешт як міра кримінального пока­рання призначається неповнолітнім, яким на момент постановлення вироку вже виповнилося 16 років, на строк від 15 до 45 діб. Порівняно з дорослими засудже­ними тривалість арешту для неповнолітніх істотно зменшена. З матеріалів судів, які надійшли для підготовки узагальнення, вбачається, що покарання у виді арешту неповнолітнім призначалося в деяких випадках з порушенням ст. 101 КК України.

Слід також розглянути питання про застосування щодо неповнолітніх приму­сових заходів виховного характеру. Суди не повинні допускати застосування кримінального покарання до неповнолітніх, які вчинили злочини, що не станов­лять великої суспільної небезпеки, якщо виправлення неповнолітніх може бути досягнуто шляхом застосування примусових заходів виховного характеру, перед­бачених ч. 2 ст. 105 КК України.

Примусові заходи виховного характеру, зокрема, застосовуються: у випадку прийняття судом рішення про звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності на підставі ч. 1 ст. 97 КК України; до особи, яка до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинила суспільно не­безпечне діяння; при звільненні неповнолітнього від покарання відповідно до ч. 1 ст. 105 КК України.

У справах про злочини неповнолітніх, що надходять до суду з обвинувальним висновком у порядку, передбаченому ст. 232 КПК України, досудове слідство, попередній і судовий розгляд провадяться із дотриманням правил глави 36 КПК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 97 КК України, суд вправі звільнити неповнолітнього від кримінальної відповідальності тільки у випадку, якщо він уперше вчинив злочин невеликої тяжкості і за умови, що його виправлення можливе без застосування покарання. У цьому разі суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи ви­ховного характеру. Справи, що надійшли в суд у порядку, передбаченому ст. 73 або ст. 9 КПК України, суддя призначає до розгляду в судовому засіданні, про що виносить постанову із зазначенням часу і місця розгляду справи й осіб, які підля­гають виклику до суду.

При виявленні порушень вимог КПК України, без усунення яких справа не може бути призначена до судового розгляду, або порушенні права неповнолітньо­го на захист, або неповноти чи неправильності досудового слідства, що не можуть бути усунуті в судовому засіданні, суддя мотивованою постановою з дотриман­ням вимог, передбачених статтями 246 і 281 КПК України, повинен повернути справу прокурору для усунення цих порушень або для проведення додаткового розслідування.

Про час і місце розгляду кримінальної справи в судовому засіданні повідомля­ються неповнолітній, його законний представник, захисник та інші особи, зазна­чені у списку, що додається до постанови про направлення справи до суду, а також прокурор.

Якщо неповнолітній перебуває на обліку в органі чи службі у справах непо­внолітніх, доцільно залучити до участі в розгляді справи представника цієї уста­нови. Це сприятиме всебічному й повному дослідженню даних про особу, умови життя і виховання неповнолітнього.

У такому разі є змога з'ясувати думку законного представника про те, який саме примусовий захід виховного характеру буде найефективнішим. Участь у судовому засіданні неповнолітнього, його захисника, законного представника та прокурора є обов'язковою. Під час засідання з'ясовуються дані про особу непо­внолітнього та повноваження законного представника, роз'яснюються їм проце­суальні права, заслуховуються пояснення підсудного і його законного представ­ника, досліджуються докази, необхідні для вирішення питань: чи мало місце суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки злочину; чи винен у ньому неповнолітній; інші обставини, які мають істотне значення для вирішення питання про застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру. У цих справах судові дебати не провадяться, а прокурор, захисник, законний представник і неповнолітній висловлюють свої думки. Останнє слово неповнолітньому не надається.

Невиконання вимог ст. 447 КПК України про розгляд справи за участю захис­ника неповнолітнього — істотне порушення цього права і є підставою для скасу­вання рішення про застосування примусового заходу виховного характеру.