Так, частиною 3 ст. 1292 ЦК передбачається, що за вимогою осіб, визначених частинами 1 і 2 цієї статті, виконавець заповіту повинен звітувати про дії, які були ним вчинені щодо виконання заповіту. А після виконання заповіту виконавець заповіту подає спадкоємцям або їхнім законним представникам звіт про виконання своїх повноважень (ч. 4 ст. 1292 ЦК).

Незважаючи на деяку подібність положень частин 3 та 4 ст. 1292 ЦК, автори вважають доцільним розмежувати їх зміст та напрями регламентації правовідносин. Виходячи з того, що ч. 4 ст. 1292 ЦК спрямована на регламентацію правовідносин після закінчення виконавчих дій і надання звіту спадкоємцям про виконання повноважень, ч. З слід сприймати як таку, що регламентує відносини під час вчинення дій щодо виконання заповіту. Отож ч. З ст. 1292 ЦК даної норми регламентується право заінтересованих осіб вимагати звіт у будь-який час до закінчення виконання умов заповіту. Таке положення, на наш погляд, потребує уваги щодо:

•   буквального аналізу змісту положення "За вимогою осіб, визначених частинами першою і другою цієї статті...", тобто виходить, що лише декілька осіб можуть звернутися за звітом, а не один із спадкоємців. Щодо спадкування за заповітом одним спадкоємцем, то це положення слід вважати винятком із загального правила. Редакція статті не визначає, скільки осіб вправі витребувати такий звіт, а тому можна припустити, що достатньо заяви двох зацікавлених і уповноважених осіб. Хоча доцільно, на наш погляд, дану редакцію змінити на таке положення: "За заявою будь-якої особи, з визначених...". Отже, буде охоронятися і захищатися право кожного спадкоємця, а не декількох із них;

•   з урахуванням положень частин 3 і 4 ст. 1292 ЦК можна вважати, що у будь-який час вчинення дій щодо виконання заповіту має існувати документальний звіт про їх вчинення;

•   з наведеного вище випливає, що виконавець заповіту має повідомляти спадкоємців про час вчинення дій щодо виконання заповіту, що, безумовно, є складовою частиною контролю за його діяльністю та зумовлюється правом спадкоємців брати участь у їх вчиненні. Дана пропозиція зумовлена аналогією з діяльністю суду, державної виконавчої служби тощо, а тому є об'єктивно необхідною.

Діяльність виконавця заповіту не має особистого характеру, оскільки вона має бути підпорядкованою вказівкам спадкодавця і здійснюватись в інтересах спадкоємців. Але не можна цю діяльність ставити під контроль лише спадкоємців, оскільки й інші особи можуть постраждати від дій виконавця заповіту. До таких осіб слід віднести також кредиторів та державу як особливого суб'єкта, інтереси якого полягають у законності дій виконавця заповіту та можливому подальшому отриманні відумерлої спадщини. Тому суб'єктами, що вправі контролювати дії виконавця заповіту і яким він за їх вимогою буде зобов'язаний надати звіт, мають бути:

• спадкоємці, а якщо спадкоємці неповнолітні (малолітні) діти, недієздатні особи або особи, обмежені у дієздатності - батьки (усиновлюва-чі), опікуни, піклувальники, а також органи опіки та піклування;

• відказоодержувачі;

• кредитори;

• органи місцевого самоврядування;

• нотаріус в інтересах кредиторів або держави.

Першу категорію осіб закон наділяє правом на оскарження дій виконавця заповіту, якщо вони не відповідають вимогам законодавства, порушують інтереси спадкоємців, з чим, на наш погляд, погодитись неможливо. Мало того, що пропонується, щоб на вимоги про визнання неправомірними дій виконавця заповіту поширювалася позовна давність в один рік, але таким чином виконавець заповіту фактично буде ототожнений з посадовою або службовою особою. На думку автора, виконавець заповіту не може прирівнюватись до посадової або службової особи, оскільки ці терміни властиві трудовим або адміністративним правовідносинам.

Виконавець заповіту - це суб'єкт цивільно-правових відносин, його дії не можна переорієнтовувати в трудові або адміністративні. На думку авторів, виконавець заповіту - це тимчасовий правовий статус особи, яка здійснюватиме контрольну та правоохоронну функцію, без наділення її владними повноваженнями. Така особа може звертатись до суду, якщо її вказівки не виконуються тощо.

Наслідком розгляду судом справи, в якій оскаржуватимуться дії виконавця заповіту і порушуватимуться права та охоронювані законом інтереси спадкоємців, має стати рішення, яким виконавець заповіту зобов'язуватиметься до вчинення певних дій. Але це суперечитиме праву виконавця заповіту на відмову від здійснення своїх повноважень, оскільки рішення суду є загальнообов'язковим. У противному разі - рішення суду втратить свою властивість.

Як вихід із розглядуваної ситуації, коли права спадкоємців або інших осіб порушуються діями виконавця заповіту, пропонується надати суду повноваження щодо розгляду питання про відповідність особи статусу виконавця заповіту та про відшкодування завданої ним моральної або матеріальної шкоди та можливість його заміни іншою особою. Якщо ж дії ви-:-: знавця заповіту будуть визнані неправомірними, то слід позбавляти таку ссобу правового статусу виконавця заповіту, а в разі навмисних дій - зо-: зв'язувати до відшкодування шкоди.

Стаття 1293 ЦК закріплює право на оскарження дій виконавця заповіту. Право оскаржити до суду дії виконавця заповіту, якщо вони не відпо-ззнають вимогам ЦК, іншим законам, порушують інтереси спадкоємців, мають як самі спадкоємці, так і їхні законні представники, а також органи опіки та піклування.

У даній нормі робиться спроба надати правовідносинам з приводу виконання заповіту адміністративного характеру, оскільки оскарженнюпідлягають дії посадових або службових осіб. Тобто поняття "скарга" застосовується в справах, що виникають із адміністративно-правових відносин та при оскарженні дій нотаріуса. Тому лише в разі, коли виконавцем заповіту буде нотаріус, дана норма буде коректною, а в усіх інших випадках немає підстав оскаржувати дії виконавця заповіту.

На практиці виникає запитання, чи може нотаріус бути виконавцем заповіту? Щоб відповісти на нього доцільно проаналізувати ст. 1286 ЦК та інші норми ЦК, які регламентують процедуру виконання заповіту. Жодна норма такого заперечення не має. Крім того, така діяльність нотаріуса не може розцінюватись як інша оплачувана робота, передбачена ч. 2 ст. З Закону "Про нотаріат" щодо неможливості сумісництва діяльності нотаріуса. Ця діяльність нотаріуса тісно пов'язана із процесом спадкування -тому, на нашу думку, нотаріус потенційно може виконувати таку функцію. Зразу ж у опонентів авторської думки виникне запитання, невже нотаріус сам собі видаватиме таке свідоцтво? У такому випадку знову слід згадати про нотаріальний процес та процесуальну конструкцію про об'єднання нотаріальних проваджень. Адже тут одночасно можуть мати місце декілька нотаріальних проваджень, а саме: вжиття заходів до охорони спадкового майна, видача свідоцтва про право на спадщину, виконання умов заповіту. Усі ці провадження постановою нотаріуса повинні бути об'єднані у один процес - спадковий. Тому нотаріус, який веде провадження щодо видачі свідоцтва про право на спадщину, що триває 6 місяців, і повинен контролювати разом із спадкоємцями та їх законними представниками процес виконання заповіту (за ст. 1288 ЦК - за місцем відкриття спадщини). Тому, якщо заповідачем чи спадкоємцями нотаріуса призначено виконавцем заповіту, свідоцтво йому може бути видане державним нотаріусом іншої державної нотаріальної контори. До речі, у ст. 1288 ЦК нічого не сказано про те, яким нотаріусом - державним чи приватним -має видаватися свідоцтво виконавця заповіту, а зазначається тільки, що нотаріусом. Аналогічне положення передбачене у п. 200 Інструкції, де акцент робиться тільки та тому аспекті, що свідоцтво видається нотаріусом за місцем відкриття спадщини. Виходячи зі ст. 1221 ЦК місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця, тобто, якщо у районі останнього місця проживання працюють приватні нотаріуси, вони також можуть видати свідоцтво виконавцю заповіту, яким є державний нотаріус. Або заповідач у заповіті може зазначити конкретного приватного нотаріуса, на якого покласти обов'язок виконавця заповіту, тоді свідоцтво на ім'я даного нотаріуса як виконавця заповіту видасть державний нотаріус, який займається виконанням заповіту у межах спадкового процесу. Тому, коли виконавцем заповіту буде призначено нотаріуса, його дії можуть оскаржуватися як посадової особи.

Зазвичай, спірні питання з договірних відносин, наприклад, коли виконанням заповіту займатиметься один із спадкоємців за заповітом, вирішуються в порядку позовного провадження. Автори вважають, що виконавця заповіту як фізичну особу за сучасних умов не можна визнавати посадовою або службовою особою, незважаючи навіть на те, що деякі положення свідчать про таку подібність: спеціальний документ, що видається нотаріусом, регламентація окремих повноважень виконавця заповіту в законі, можливість призначення однією особою для контролю за діями інших осіб. Висновок про можливість оскарження дій виконавця заповіту незбігається з характером цивільно-правових відносин, які не мають владного характеру.

Наприклад, коли особа при існуванні відомостей про смерть заповідача : про призначення її виконавцем заповіту не вживає заходів для охорони :падкового майна та інших необхідних дій, зацікавлені особи змушені будуть оскаржувати дії такої особи, замість того, щоб звертатися до неї з позовом про усунення такої особи від виконання наданих повноважень.

Більше того, з цієї норми випливає, що спадкоємці за власним волевиявленням обрали виконавця (ч. 2 ст. 1287 ЦК), а для позбавлення такої : соби наданих ними ж повноважень вони будуть змушені звертатися до суду зі скаргою. Автори вважають, що в разі обрання фізичної особи виконавцем заповіту заповідачем чи спадкоємцями, вони й мають вирішувати питання про належне виконання ним своїх повноважень, а в противному разі один із спадкоємців може звертатися з позовом про неналежне виконання виконавцем заповіту своїх повноважень і про усунення його від виконання. Це положення пропонується за аналогією до ч. З ст. 1287 ЦК.

Отже, можна навести багато й інших аргументів на користь того, що дії виконавця заповіту не повинні оскаржуватися в суді, оскільки вони випливають з цивільно-правових відносин, крім випадку, коли виконавцем заповіту є нотаріус.

До вимог про визнання неправомірними дій виконавця заповіту застосовується позовна давність в один рік.

При застосуванні на практиці ч. 2 даної статті може виникати запитання про те, з якого часу має рахуватися встановлений строк в один рік. Для вирішення питання про застосування цього положення доцільно звернутисядо ст. 261 ЦК, за якою перебіг строку позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто в разі надання проміжкового звіту про вчинення дій виконавцем заповіту строк з приводу "оскарження"саме цих дій починає рахуватися з дня отримання звіту заінтересованими особами, а тому, як правило, правомірність цих дій не може ставитися під сумнів після сплину року. Аналогічно загальний звіт виконавця заповіту може стати підставою для позову лише протягом року, рахуючи з моменту його передачі заінтересованим особам.

У частині 2 даної норми йдеться про визнання неправомірними дій ви-конавця заповіту, тобто законодавець сам собі суперечить у цій частині, : скільки у ч. 1 йдеться про скаргу, адже дії виконавця заповіту оскаржуються, а у ч. 2 - про позовну давність, яка застосовується при пред'явленні позову.