Потребує буквального аналізу також питання визначення розмірів реальної обов'язкової частки, оскільки вона рахується шляхом умовного усунення від спадкування за заповітом і замість цього - умовного розгляду правовідносин спадкування за законом. При цьому з аналізу ст. 1241 ЦК є можливість дійти висновку, що при визначенні частки, яка належала б спадкоємцю при спадкуванні за законом, у відповідності до законодавства також одночасно можуть застосовуватись декілька підходів. Тут мається на увазі положення "спадкують половину частки, яка належала б кожному з них при спадкуванні за законом (обов'язкова частка)", яке дає можливість встановлювати всіх спадкоємців, що закликаються до спадкування, або лише тих, що на момент видачі свідоцтва про право на спадщину виявили, передбаченим законом способом, до цього бажання. Перевіримо цю ситуацію за допомогою можливих альтернативних варіантів.

Розглянемо правову ситуацію, коли одного із спадкоємців буде визнано недостойним отримати спадщину (ст. 1224 ЦК). Отже, в цьому випадку чи потрібно його вважати особою, яка спадкувала б за законом? Згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами України справ про спадкування" обов'язкова частка у спадщині визначається з урахуванням усіх спадкоємців за законом тієї черги, яка при відсутності заповіту закликалася б до спадкування, а також утриманців спадкодавців, які мають право на спадщину. Тобто пропонується рахувати навіть недостойних спадкоємців, які не мають права на спадкування. Тут є можливість констатувати невідповідність Постанови букві закону, оскільки для отримання спадщини треба не тільки належати до відповідної черги спадкоємців, що закликається до спадкування, а й довести своє право. Тому, на наш погляд, недостойні спадкоємці не можуть включатись до кола спадкоємців, що закликаються до спадкування, і в цьому разі просте рахування кількості спадкоємців у певній черзі не може вважатись обґрунтованим для визначення обов'язкової частки, а потрібно визначати - хто ж з них отримував би спадщину і яку частку при спадкуванні за законом.

Тепер розглянемо наступний випадок, коли один із спадкоємців подасть заяву про відмову від прийняття спадщини. Чи треба у такому раз: рахувати його як спадкоємця, який отримував би спадщину при спадкуванні за законом? Можна вважати, що ні. Такий спадкоємець не отримував би спадщину за законом, тому він не може входити у загальну кількість спадкоємців, оскільки така заява подається в шестимісячний строк, а свідоцтво про право на спадщину видається після шестимісячного строку. Однак з аналізу положення "... яка належала б кожному з них при спадкуванні за законом" є можливість зробити висновок, що в цьому випадку слід рахувати частку спадщини на момент видачі свідоцтва про право на спадщину, оскільки саме в цей період частки стають реальними, а но потенційними. Отже, в цьому разі відбувається прирощення спадковій, частин і тому загальним висновком є те, що при визначенні обов'язкові частки слід враховувати лише тих спадкоємців, які подали заяву про бажання прийняти спадщину.

Але в останньому випадку ми маємо правовий нонсенс, оскільки, з одного боку, від особи вимагатиметься подання відповідної заяви, яка для неї не має юридичного значення, а з іншого - така особа без відповідних прав впливатиме на визначення розміру спадщини. Тобто лише процесуальне право однієї особи - подавати нотаріусу будь-які заяви, буде впливати на права матеріального характеру інших осіб, без змін у правовому становищі першої особи, з чим погодитись однозначно важко. Це зумовлюється тим, що при особистій незаінтересованості у спадковому процесі і без будь-яких підстав для цього така особа може впливати на розмір часток, а отже, може змінювати частки не за законом або за заповітом і лише через недосконалість норми закону.

Крім того, має певні особливості спадкування саме майно, яке належить до спадкового при спадкуванні за правом на обов'язкову частку. За частиною 2 ст. 1241 ЦК при визначенні розміру обов'язкової частки враховується і вартість спадкового майна, що складається з речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартості заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов'язкову частку, а також вартості інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як спадкоємця. Щодо об'єктів, які зараховуються до обов'язкової частки порівняно з ЦК 1963 р., то їх коло розширене введенням положення про те, що до обов'язкової частки зараховується також вартість інших речей та майнових прав. Це є позитивним моментом, оскільки при існуванні відповідних особливостей спадкування вкладів у банківських установах окреме зазначення лише предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку як об'єктів, що спадкуються за правом на обов'язкову частку, як це мало місце у старому ЦК, залишало банківські вклади спадкодавця без належного правового регулювання. Тому з приводу цього у п. 7 відповідної постанови Пленуму Верховного Суду України давалося роз'яснення про те, що вклад спадкодавця, на який зроблено розпорядження на випадок смерті чи складено заповіт, врахуванню не підлягає. Але, на наш погляд, вклади та інше майно і права спадкодавця у повному обсязі мають входити до спадщини при визначенні обов'язкової частки.

Нині неможливо також погодитись із редакцією ч. 2 ст. 1241 ЦК, де передбачається таке положення: "До обов'язкової частки зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, що має право на обов'язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця". Тут знов робиться спроба перерахувати майно спадкодавця, а потім йде узагальнення до розміру всієї спадщини.

Неможливо погодитись також із редакцією ч. З ст. 1241 ЦК, за якою будь-які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов'язкову частку. Тобто пропонується не відраховувати із обов'язкової частки спадщини витрат на покриття боргу, а вважається доцільним це робити лише з частини, що перевищує обов'язкову частку. Однак така формула просто позбавляє кредиторів їх законних прав на відшкодування боргу, що має за загальним порядком робитись раніше ніж видаватиметься свідоцтво про право на спадщину. Отже, у цьому разі, пропонуючи гуманний підхід до спадкоємців, що успадковуватимуть за правом на обов'язкову частку, законодавець надає всім цим особам переваги перед кредиторами, оскільки порушується принцип рівності суб'єктів цивільних відносин (ст. 1 ЦК). Але ж боргові зобов'язання спадкодавця, за загальним правилом, входять до складу спадщини, а тому, на наш погляд, неможливо бути гуманним за чужий рахунок, тобто за рахунок кредитора.

Все вищесказане наводить на думку про необхідність виділення окремих правових аспектів ст. 1241 ЦК України і їх окремої регламентації. Намагання законодавчої влади багато обставин об'єднати одним реченням і "локалізувати" в одній статті призводить до невиразної регламентації цих обставин. Одна стаття, присвячена праву на обов'язкову частку, давно не відповідає на всі запитання, що виникають у суспільстві.

Виходячи з положення, що постанови Пленуму Верховного Суду України мають юридичне значення лише для суддів при винесенні ними рішень, а для громадян вони не мають значення і користування ними ускладнено через спеціальну процедуру поширення, тому слід визнати доцільним основні положення, які аналізуються Пленумом Верховного Суду, та з приводу них даються роз'яснення регламентувати нормами закону шляхом внесення в ЦК відповідних змін та доповнень. Це положення зумовлюється також тим, що постанови Пленуму Верховного Суду України приймалися на підставі узагальнення судової практики, а тому регулювали за ст. 11 ЦПК правові ситуації, що виходили за межі закону. В наш час, після прийняття Конституції України, вплив постанов Пленуму Верховного Суду на судові рішення має бути обмежений, оскільки саме суддею має здійснюватись правосуддя і рішення має виноситись особисто, самостійно, на підставі закону, а в деяких випадках суд повинен виходити із загальних засад і змісту законодавства України. А тлумачити закон і вносити відповідні роз'яснення може лише Конституційний Суд України.

Отже, постанови Пленуму Верховного Суду - це одне з основних джерел для формування нового законодавства, але не предмет штучного перенесення їх положень до нових законодавчих актів. Тому право на обов'язкову частку в спадщині потребує суттєвого переосмислення і приведення у відповідність до сучасних суспільних відносин.

У ст. 1241 ЦК, де регламентовано право на обов'язкову частку у спадщині, наведено перелік суб'єктів, які мають право на обов'язкову частку. До них належать: неповнолітні (у тому числі і малолітні. - С.Ф.), повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки. У цій же частині даної норми передбачено умову, що зазначені особи спадкують незалежно від змісту заповіту, а також передбачено розмір цієї обов'язкової частки, яка становить половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом, та названо таку частку обов'язковою.

Положення про право на обов'язкову частку порівняно з редакцією ст. 535 ЦК 1963 p. значно розширені, але ще до введення в дію нового ЦК про проблемність визначення права на обов'язкову частку багато зазначалося.

Проблемними вважаються у цій нормі питання, пов'язані зі статусом певної особи, оскільки в даній нормі застосовано загальні терміни, які в реальному житті не завжди можуть зумовлювати необхідність допомоги, якою є обов'язкова частка спадщини.

Але слід врахувати, що розмір обов'язкової частки у спадщині може бути зменшено. Таке зменшення обов'язкової частки здійснюється судом.

При розгляді такої справи суд повинен врахувати характер відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інші обставини, які мають істотне значення.

Тому в абзаці 2 ч. 1 даної норми йдеться про повноваження суду зменшувати розмір обов'язкової частки у спадщині з урахуванням "інших обставин, які мають істотне значення".

Загалом поняття, застосовані в цій нормі, зумовлюють виділення обов'язкової частки, але слід брати до уваги ті обставини, які можуть призвести до зменшення розміру обов'язкової частки судом, а також істотно впливатимуть на розмір такого "зменшення". Отож розглянемо їх.

"Неповнолітні" - діти до 18 років, як правило, вважаються такими, що не можуть працювати. Але за сучасною концепцією ст. 35 ЦК з 16 років особа може працювати за трудовим договором і їй надається повна цивільна дієздатність. Така справа розглядається у порядку окремого провадження. У статтях 242-245 ЦПК закріплено процедуру розгляду таких оправ. Вона розглядається судом за відсутності згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальника про надання повної цивільної дієздатності особі, яка досягла 16-річного віку. Такі справи розглядаються з участю заявника, одного або обох батьків (усиновлювачів) або піклувальника (заінтересовані особи), а також представників органу опіки та піклування. Участь цих представників у розгляді справи є обов'язковою. Хоча у законі не визначено їх процесуальний статус, на нашу думку, вони повинні брати участь у справі у порядку ст. 45 ЦПК з метою давання висновку у справі як органи державної влади та місцевого самоврядування.

Термін "повна цивільна дієздатність" встановлює можливість працювати і забезпечувати самого себе всім необхідним. Отже, така дитина могла б позбавлятися права на обов'язкову частку, але суд не володіє такими повноваженнями, оскільки він вправі лише зменшити розмір такої частки.