Надання приміщень та споруд для розташування незаконних пунктів прийому, схову та збуту металобрухту означає надан­ня іншій особі будь-яких приміщень та споруд повністю або ча­стково для використання як бази для незаконного прийому, схо­ву чи збуту металобрухту.

Організація незаконних пунктів прийому, схову та збуту ме­талобрухту – це сукупність дій з їх створення (підшукування приміщень, транспортних та фінансових засобів, співучасників; розробка плану функціонування пункту, конспіративних за­ходів; об’єднання або узгодження дій співучасників тощо).

Злочин вважається закінченим із моменту здійснення будь-якої з дій, передбачених ст. 213. Організація незаконних пунктів є закінченою з моменту, коли такий пункт було створено.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

У частині 2 ст. 213 встановлено відповідальність за дії, пе­редбачені ч. 1 цієї статті, якщо вони вчинені особою, раніше су­димою за цей злочин.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 213 — штраф від ста до п’яти­сот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або гро­мадські роботи від ста до двохсот годин; за ч. 2 ст. 213 — штраф від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів гро­мадян або обмеження волі на строк до трьох років.

Порушення правил здачі дорогоцінних металів і дорого­цінного каміння (ст. 214). Безпосередній об’єкт злочину — суспільні відносини у сфері господарської діяльності, пов’яза­ної із видобутком та обігом дорогоцінних металів та дорогоцін­ного каміння. Ці відносини регулюються Законом України «Про державне регулювання видобутку, виробництва і використан­ня дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними» від 18 листопада 1997 р.18, а також іншими нормативно-правовими актами.

Предметом злочину можуть бути дорогоцінні метали, доро­гоцінне каміння, ювелірні чи побутові вироби з них або лом та­ких виробів.

Дорогоцінні метали — це золото, срібло, платина і метали платинової групи (паладій, іридій, родій, осмій, рутеній) у будь-якому вигляді та стані (сировина, сплави, напівфабрикати, про­мислові продукти, хімічні сполуки, вироби, відходи, брухт тощо).

Дорогоцінне каміння — це природні та штучні (синтетичні) мінерали в сировині, необробленому та обробленому вигляді (виробах): алмаз, рубін, сапфір, смарагд, олександрит тощо (пов­ний перелік дано у ст. 1 Закону).

Об’єктивну сторону цього злочину характеризують дві фор­ми ухилення особи від виконання певного обов’язку: 1) ухилен­ня від передбачених законом обов’язкової здачі на афінаж або обов’язкового продажу видобутих із надр, отриманих із вторин­ної сировини, піднятих чи знайдених дорогоцінних металів чи дорогоцінного каміння, якщо це діяння вчинено у великому розмірі; 2) ухилення від обов’язкової здачі на афінаж або для обов’язкового продажу скуплених дорогоцінних металів, доро­гоцінного каміння, ювелірних чи побутових виробів із них або лому таких виробів.

Під ухиленням слід розуміти невчинення особою у встанов­лений строк вказаних дій, яке виражає її небажання виконува­ти свій обов’язок.

Афінаж дорогоцінних металів — це металургійний процес одержання дорогоцінних металів високої чистоти шляхом відділення від них забруднюючих домішок. Тому предметом ухилення від обов’язкової здачі на афінаж є тільки дорогоцінні метали.

Дорогоцінні метали чи дорогоцінне каміння, видобуті із надр або отримані із вторинної сировини — результат їх вилучення певним способом. Останнє не характерне для піднятих чи знай­дених предметів, наприклад самородків.

Згідно з приміткою до ст. 214 порушення правил здачі доро­гоцінних металів і дорогоцінного каміння визнається здійсне­ним у великому розмірі, якщо вартість вказаних у цій статті пред­метів, не зданих або не проданих, перевищує п’ятсот неоподат­ковуваних мінімумів доходів громадян.

Диспозиція цієї статті є бланкетною, тобто вимагає зверну­тися до інших нормативних актів для встановлення обов’язку особи здійснити зазначені у ст. 214 дії. Зокрема, ст. 12 зазначе­ного вище Закону передбачає, що збирання, облік і здавання відходів та брухту дорогоцінних металів і дорогоцінного камін­ня, які утворюються в процесі виробництва, провадяться суб’єк­тами підприємницької діяльності незалежно від форм власності у порядку, визначеному законодавством України. Продукти пер­винної обробки відходів та брухту дорогоцінних металів і доро­гоцінного каміння здаються на переробні підприємства для афінажу дорогоцінних металів і рекуперації дорогоцінного ка­міння у порядку, визначеному законодавством України.

Злочин вважається закінченим із моменту ухилення особи від здійснення будь-якої із вказаних у ст. 214 дій.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку і на яку законом покладено обов’язок зі здійснення дій, передбачених у ст. 214. Зокрема, суб’єктом визнаються громадянин-підприємець і службова особа суб’єкта господарської діяльності.

Покарання за злочин: за ст. 214 — штраф від трьохсот до ти­сячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обме­ження волі на строк до двох років.

Примушування до антиконкурентних узгоджених дій

(ст. 228). Відповідно до ст. 42 Конституції України держава за­безпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна кон­куренція. Види та межі монополії визначаються законом.

Безпосередній об’єкт цього злочину – конкурентні відноси­ни між суб’єктами господарювання. Додатковими об’єктами є особа та власність.

Об’єктивну сторону цього злочину характеризують: 1) дії — примушування до антиконкурентних узгоджених дій, які забо­ронено законом про захист економічної конкуренції, 2) способи дій — насильство чи заподіяння матеріальної шкоди або погро­за застосування насильства чи заподіяння такої шкоди.

Заборони щодо здійснення антиконкурентних узгоджених дій, перелік таких дій, а також визначення низки понять, які мають значення для кваліфікації цього злочину, передбачено у Господарському кодексі України, а також у Законі України «Про захист економічної конкуренції» від 11 січня 2001 р.19

Узгодженими діями є укладення суб’єктами господарювання угод у будь-якій формі, прийняття об’єднаннями рішень у будь-якій формі, а також будь-яка інша погоджена конкурентна по­ведінка (діяльність, бездіяльність) суб’єктів господарювання. Визначення суб’єкта господарювання міститься у ст. 55 Госпо­дарського кодексу України.

Антиконкурентні узгоджені дії — це узгоджені дії, які при­звели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обме­ження конкуренції. Антиконкурентними узгодженими діями, зокрема, визнаються узгоджені дії, які стосуються: 1) встанов­лення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів;

обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-технологічного розвитку, інвестицій або встановлення контролю над ними;

розподілу ринків чи джерел постачання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх, реалізації чи придбання, за колом продавців, покупців або споживачів чи за іншими ознаками; 4) усунення з ринку або обмеження доступу на ринок (вихід із ринку) інших суб’єктів господарювання, по­купців, продавців тощо.

Примушування – це протиправна вимога, що висувається суб’єктам господарювання і спрямована на те, щоб у зазначе­ний у ст. 228 спосіб примусити їх (усупереч їх небажанню) вчинювати узгоджені антиконкурентні дії. Така вимога може вису­ватися: 1) в різний час або одночасно двом чи більше суб’єктам господарювання, 2) тільки одному суб’єктові господарювання, наприклад, якщо другий суб’єкт господарювання вже згоден вчи­нювати антиконкурентні узгоджені дії.

Під насильством слід розуміти фізичне насильство у вигляді заподіяння тілесних ушкоджень, побоїв тощо. Якщо воно саме по собі більш суворо карається за Кримінальним кодексом, необ­хідна додаткова кваліфікація як злочину проти особи.

Завдання матеріальної шкоди може полягати у викраденні, знищенні чи пошкодженні майна, збитках у вигляді додаткових витрат чи неодержаного прибутку (втраченої вигоди) тощо.

Погроза насильством і заподіянням матеріальної шкоди має бути реальною, тобто своїми діями винний зумовлює в інших осіб обґрунтоване побоювання реалізації погрози негайно чи у майбутньому.

Злочин вважається закінченим із моменту пред’явлення суб’єкту господарювання вищевказаної вимоги, поєднаної з хоча б однією із зазначених погроз.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і метою недопущення, усунення чи обмеження конку­ренції між суб’єктами господарювання.

Суб’єкт злочину – особа, яка досягла 16-річного віку.

У частині 2 ст. 228 встановлено відповідальність за дії, пе­редбачені ч. 1 цієї статті, вчинені організованою групою або осо­бою, раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею.

Покарання за злочин:за ч. 1 ст. 228 — позбавлення волі на строк від трьох до семи років; за ч. 2 ст. 228 — позбавлення волі на строк від семи до дванадцяти років.

Незаконне використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення по­ходження товару (ст. 229). Безпосереднім об’єктом цього зло­чину є конкурентні відносини між суб’єктами господарювання, що базуються на принципі добросовісної конкуренції. Додатко­вий об’єкт – право інтелектуальної власності.

Предметом злочину є: 1) знак для товарів і послуг; 2) фір­мове найменування; 3) кваліфіковане зазначення походження товару.

Знак для товарів і послуг (торговельна марка) – це позначен­ня, за яким товари та послуги одних осіб відрізняються від то­варів і послуг інших осіб. Знаком можуть бути слова, у тому числі власні імена, літери, цифри, зображувальні елементи, ко­льори та інші позначення, придатні для вирізнення товарів та послуг, або будь-які комбінації таких позначень.

Фірмове (комерційне) найменування – це найменування суб’єкта господарювання (юридичної особи або громадянина-підприємця), яке дає можливість вирізнити його з-поміж інших. Воно може бути повним і скороченим.

Кваліфіковане зазначення походження товару – це термін, що охоплює (об’єднує) назву місця походження товару і геогра­фічне зазначення походження товару. Тобто йдеться про назву країни, регіону як частини країни, населеного пункту, місцевості або іншого географічного об’єкта із офіційно визначеними ме­жами, яка вживається для позначення товару, що походить із цього географічного місця та має особливі властивості, певні якості чи інші характеристики, які виключно або головним чи­ном зумовлені характерними для цього географічного місця природними умовами та/або людським фактором.

Об’єктивну сторону цього злочину характеризують: 1) аль­тернативні діяння — незаконне використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення походження товару або інше умисне порушення права на ці об’єкти; 2) наслідки — матеріальна шкода у великому розмірі; 3) причинний зв’язок між діянням та наслідками.

Диспозиція ст. 229 є бланкетною і вимагає звернення до інших нормативних актів для визначення незаконності вказаних дій. Основними актами є: Цивільний та Господарський кодекси України, закони України «Про охорону прав на знаки для то­варів і послуг» від 15 грудня 1993 р.20та «Про охорону прав на зазначення походження товарів» від 16 червня 1999 р.21