Використанням знака для товарів і послуг визнається: 1) на­несення його на будь-який товар, для якого знак зареєстровано, упаковку, вивіску, етикетку, нашивку, бирку чи інший при­кріплений до товару предмет, зберігання такого товару із зазначеним нанесенням знака з метою пропонування для прода­жу, пропонування його для продажу, продаж, імпорт та експорт; 2) застосування його під час пропонування та надання будь-якої послуги, для якої знак зареєстровано; 3) застосування його в діловій документації чи в рекламі та в мережі Інтернет, у тому числі в доменних іменах, які використовуються для адресації комп’ютерів і ресурсів.

Незаконним є таке використання чужого знака для товарів і послуг, яке здійснюється без дозволу його власника, який є во­лодільцем відповідного свідоцтва про реєстрацію знака в Ук­раїні або володільцем міжнародної реєстрації, або особою, знак якої визнано в установленому законом порядку добре відомим.

Під незаконним використанням фірмового (комерційного) най­менування слід розуміти будь-яке використання без дозволу уповноваженої на те особи чужого фірмового (комерційного) найменування, що може призвести до змішування з діяльністю іншого суб’єкта господарювання, який має пріоритет на його використання.

Використанням зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження товару визнається: нанесення його на товар або на етикетку, упаковку товару, застосування у рекламі, запис на блан­ках, рахунках та інших документах, що супроводжують товар.

Іншим умисним порушенням права на вказані у ст. 229 об’єкти інтелектуальної власності є, наприклад, надання дозволу (ви­дача ліцензії) на використання знака для товарів і послуг чи передача права власності на такий знак іншій особі без згоди решти власників свідоцтва на цей знак.

Згідно з приміткою до ст. 229 матеріальною шкодою у вели­кому розмірі визнається шкода у розмірі від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Злочин вважається закінченим із моменту настання наслідків – матеріальної шкоди у великому розмірі.

Суб’єктивна сторона злочину — умисел.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

У частині 2 ст. 229 передбачено відповідальність за вчинен­ня цього злочину повторно або за попередньою змовою групою осіб, а також за заподіяння особливо великої матеріальної шко­ди, яка у тисячу й більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян (згідно з приміткою до цієї статті).

За частиною 3 ст. 228 кваліфікуються дії, передбачені части­нами 1 або 2 цієї статті, вчинені службовою особою з викорис­танням службового становища щодо підлеглої особи, тобто з використанням організаційно-розпорядчих або адміністратив­но-господарських повноважень.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 229 — штраф від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або ви­правні роботи на строк до двох років, або позбавлення волі на той самий строк, із конфіскацією відповідної продукції та зна­рядь і матеріалів, які спеціально використовувались для її ви­готовлення; за ч. 2 ст. 229 — штраф від тисячі до двох тисяч нео­податковуваних мінімумів доходів громадян або виправні ро­боти на строк до двох років, або позбавлення волі на строк від двох до п’яти років з конфіскацією відповідної продукції та зна­рядь і матеріалів, які спеціально використовувались для її ви­готовлення; за ч. 3 ст. 229 — штраф від п’ятисот до тисячі неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян, або арешт на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до двох років, із позбавленням права обіймати певні посади або займатися пев­ною діяльністю на строк до трьох років.

Незаконне збирання з метою використання або викорис­тання відомостей, що становлять комерційну таємницю (ст. 231). Безпосередній об’єкт злочину — суспільні відносини у сфері охо­рони комерційної таємниці. Додатковий об’єкт – право інте­лектуальної власності.

Предмет злочину — комерційна таємниця, а саме відомості, пов’язані з виробництвом, технологією, управлінням, фінансо­вою та іншою діяльністю суб’єкта господарювання, які не є дер­жавною таємницею, але розголошення яких може завдати шко­ди інтересам суб’єкта господарювання (див. ч. 1 ст. 36 Госпо­дарського кодексу України та ст. 505 Цивільного кодексу України). Склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю, спосіб їх захисту визначаються суб’єктом господа­рювання відповідно до закону.

Комерційною таємницею не можуть бути ті відомості, які відповідно до закону не можуть бути віднесені до комерційної таємниці. Водночас, існує Перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці, передбачений Постановою Кабінету

Міністрів України від 9 серпня 1993 року № 61122. До таких відо­мостей, зокрема, належать установчі документи, документи, що дозволяють займатися підприємницькою і господарською діяльністю та її окремими видами; інформація за всіма встанов­леними формами державної звітності; дані, необхідні для пере­вірки обчислення і сплати податків та інших обов’язкових пла­тежів та ін. Законом визначається коло органів, які мають до­ступ до комерційної таємниці.

З об’єктивної сторони злочин може полягати: 1) у вчиненні дій, спрямованих на отримання відомостей, що становлять ко­мерційну таємницю; 2) в незаконному використанні таких відо­мостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб’єкту господарсь­кої діяльності.

Стаття 231 КК встановлює відповідальність за будь-які дії, спрямовані на отримання відомостей, що містять комерційну таємницю, будь-яким протиправним способом (так зване комер­ційне шпигунство). Наприклад, викрадення, підкуп, різноманітні погрози та шантаж, перехоплення інформації в засобах зв’язку, незаконне ознайомлення з документами або їх копіювання, вико­ристання спеціальних технічних засобів тощо. Неправомірним збиранням відомостей, що становлять комерційну таємницю, вважається добування протиправним способом зазначених відо­мостей, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб’єктові гос­подарювання (див. ч. 2 ст. 36 Господарського кодексу України). Злочин визнається закінченим незалежно від того, чи отримав винний відомості, що містять комерційну таємницю.

Незаконним використанням комерційної таємниці є впрова­дження таких протиправно здобутих відомостей у виробництво або врахування під час планування чи здійснення підприєм­ницької діяльності без дозволу уповноваженої на те особи.

Істотна шкода суб’єкту господарської діяльності визна­чається з урахуванням конкретних обставин, за яких вчинено злочин. Така шкода, наприклад, може виражатися в збитках, заподіяних суб’єктові господарської діяльності в зв’язку зі спа­дом виробництва, необхідністю його переорієнтування, змен­шенням клієнтури тощо. Злочин є закінченим із моменту за­вдання істотної шкоди.

Суб’єктивна сторона — прямий умисел, поєднаний при ко­мерційному шпигунстві зі спеціальною метою — розголошення або іншого використання цих відомостей. Розголошенням ко­мерційної таємниці визнається ознайомлення з цими відомос­тями іншої особи без згоди особи, уповноваженої на те, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб’єкту господарювання (див. ч. 3 ст. 36 Господарського кодексу України). Щодо наслідків у вигляді істотної шкоди у винного може бути умисел і необе­режність.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

Покарання за злочин: за ст. 231 — штраф від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеження волі на строк до п’яти років, або позбавлення волі на строк до трьох років.

Розголошення комерційної таємниці (ст. 232). Безпосередній об’єкт злочину такий самий, як у ст. 231.

Предмет злочину — комерційна таємниця (це поняття пояс­нено щодо ст. 231).

Об’єктивна сторона злочину виражається в розголошенні комерційної таємниці без згоди її власника, якщо це завдало істотної шкоди суб’єктові господарської власності.

Під розголошенням відомостей слід розуміти передачу їх без згоди власника, хоча б одній особі, що не володіла такою таєм­ницею. Розголошення може бути здійснено у будь-який спосіб — усно, письмово, із використанням засобів зв’язку та масової інформації, комп’ютерних мереж тощо.

Злочин вважається закінченим із моменту заподіяння істот­ної шкоди суб’єктові господарської діяльності, яка визначаєть­ся аналогічно ст. 231.

Суб’єктивна сторона злочину: щодо діяння — прямий уми­сел, поєднаний із корисливими чи іншими особистими мотива­ми; щодо наслідків у вигляді істотної шкоди — може бути умисел або необережність. Корисливий мотив пов’язаний із прагнен­ням особи одержати від цього матеріальну вигоду. Інші особисті мотиви — це, наприклад, помста, заздрість, образа, бажання до­годити іншій людині тощо.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку і якій у зв’язку з професійною або службовою діяльністю стали відомі відомості, що становлять комерційну таємницю. Це, наприклад, працівники суб’єкта господарської діяльності або службові осо­би правоохоронних чи інших органів.

Покарання за злочин: за ст. 232 — штраф від двохсот до п’яти­сот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян із позбав­ленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяль­ністю на строк до трьох років, або виправні роботи на строк до двох років, або позбавлення волі на той самий строк.

1 Вісник Верховного Суду України. – 2003. — № 3. — С. 2—6.

2 Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 19. — Ст. 208.

3 Офіційний вісник України. — 2003. — № 25. — Ст. 1172.

4 Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 36. — Ст. 299.

5 Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 5—6. — Ст. 30.

6 Офіційний вісник України. — 2001. — № 36. — Ст. 1668.

7 Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 51. — Ст. 292.

8 Там само. — 2002. — № 1. — Ст. 1.

9 Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 14. — Ст. 169.

10 Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 43. — Ст. 214.

11 Там само. — 2002. — № 17. — Ст. 121.

12 Там само. — 1991. — № 29. – Ст. 377.

13 Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 1. — Ст. 2.

14 Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 25. — Ст. 212.

15 Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 36. — Ст. 299.

16 Офіційний вісник України. — 2003. — № 13. — Ст. 593.

17 Там само. — 1999. — № 37. — Ст. 1868.

18 Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 9. — Ст. 34.

19 Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 12. — Ст. 64.

20 Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 7. — Ст. 36.

21 Там само. — 1999. — № 32. — Ст. 267.

22 Зібрання постанов Уряду України. — 1993. — № 12. — Ст. 269.