І якщо з встановленням строку для прийняття рішення про заборону реєстрації проблем не виникає — така реєстрація здійснюється в день отримання судового рішення, то з моментом письмового повідомлення заявника можуть виникнути певні складності. Так, коментованою статтею встановлено, що відповідне повідомлення надсилається заявнику не пізніше наступного дня після прийняття ним відповідного рішення. Таким чином, ч. 2 ст. 23 Закону встановлює строк, який визначається календарними днями, а відтак, якщо судове рішення надійшло державному реєстратору у п´ятницю, то він зобов´язаний у цю ж п´ятницю прийняти рішення про заборону реєстрації і у цей же день або наступний (навіть неробочий) надіслати заявнику відповідне повідомлення. Оскільки вихід на роботу державного реєстратора у неробочий або святковий день є малоймовірним, то вважаємо, що державний реєстратор у разі, якщо наступний день за днем надходження судового рішення є неробочим або святковим, зобов´язаний здійснити таке повідомлення у день прийняття рішення про заборону реєстрації. Така позиція обґрунтовується тим, що строки державної реєстрації не можуть переноситись або продовжуватись, крім випадків, коли інше прямо не встановлено у Законі.

Відзначимо, що ні коментована стаття ні Порядком не встановлюють спосіб повідомлення заявника про прийняте реєстратором рішення щодо заборони вчинення дій, пов´язаних з державною реєстрацію права власності та інших речових прав. Законом встановлюється вимога виключно щодо форми такого повідомлення — письмова. Вважаємо, що достатнім підтвердженням здійснення повідомлення заявника про прийняте реєстратором рішення буде надсилання заявнику самого рішення про заборону реєстрації. Що ж стосується способу такого повідомлення, то державному реєстратору необхідно враховувати, що у разі виникнення будь-якого спору щодо виконання чи невиконання ним своїх обов´язків з повідомлення заявника саме йому буде необхідно довести факт здійснення такого повідомлення (ч. 2 ст. 71 КАС України), а це, у свою чергу, виключає можливість надсилання такого повідомлення простим листом. Отже, повідомлення повинно бути або вручено заявнику (уповноваженому представнику) нарочним, або ж надіслано рекомендованим листом, цінним листом чи кур´єрською поштою. Достатнім підтвердженням повідомлення заявника також може вважатись надсилання телеграми, у якій стисло викладається суть прийнятого державним реєстратором рішення.

Недоліком законодавчої техніки можна вважати те, що ст. 23 Закону не передбачає повідомлення власника майна про винесене рішення про зупинення державної реєстрації прав, оскільки відповідна стаття встановлює обов´язок такого повідомлення виключно щодо заявника та не містить обов´язку державного реєстратора повідомляти про прийняте рішення власника майна.

Коментована стаття в чинній редакції Закону, на відміну від попередньої редакції цієї ж статті, взагалі не містить вимоги про подання будь-якої заяви про зупинення державної реєстрації прав. Відтак, на нашу думку, до внесення відповідних змін до коментованої статті державний реєстратор зобов´язаний повідомляти про прийняте рішення суд, який виніс рішення, що стало підставою для зупинення державної реєстрації прав.

Частиною 3 ст. 23 Закону встановлюються часові обмеження встановлення заборони на здійснення державної реєстрації прав. Заборона припиняється з наступної події — скасування рішення суду, що було підставою для прийняття рішення про зупинення державної реєстрації прав.

Отже, за загальним правилом, державний реєстратор зобов´язаний відновити державну реєстрацію прав з моменту отримання рішення про скасування рішення суду, що було підставою для прийняття рішення про зупинення державної реєстрації прав. Відповідно до чинних в Україні процесуальних кодексів таке скасування може відбутись внаслідок прийняття відповідного судового рішення судами апеляційної та/або касаційної інстанції.

Проте необхідно враховувати, що скасування заборони на здійснення державної реєстрації прав може відбуватись не тільки за наслідками скасування рішення суду, що було підставою для прийняття рішення про зупинення державної реєстрації прав, але й за наслідками скасування судом заходів до забезпечення позову, які полягали у встановленні відповідної заборони (таке право судів передбачено ст. 68 ГПК України, ч.ч. 3, 6 ст. 154 ЦПК України, ст. 118 КАС України). У цьому разі не відбувається скасування ухвали суду про вжиття заходів до забезпечення позову, а відбувається скасування самих заходів до забезпечення позову. Відтак, на нашу думку, державному реєстратору належить виконувати судове рішення про скасування таких заходів у тому ж порядку, що й судове рішення про скасування рішення суду, що було підставою для прийняття рішення про зупинення державної реєстрації прав.

Щодо продовження строку розгляду реєстрації заявленого права, після скасування судового рішення, що було підставою для прийняття рішення про зупинення державної реєстрації прав, в цій частині див. коментар до ст. 22 Закону.