Майно, що перебуває у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності.

Існують наступні види спільної власності:

-         спільна часткова власність;

-         спільна сумісна власність.

Право спільної часткової власності - це власність двох чи більне осіб із визначенням часток кожного з них.

Суб’єктами права спільної часткової власності можуть бути:

_ фізичні особи; юридичні особи;

_ держава;

_ територіальні громади.

Частки в праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо е не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Якщо роз- . цастоку праві спільної часткової власності не встановлений за домовле- \.ю співвласників або законом, то він визначається з урахуванням вкладу -„жного з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна.

Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їх- ньою згодою.

Співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою в праві спільної часткової власності.

У разі продажу частки в праві спільної часткової власності співвласник изе переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, ого­лошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів У зв’язку з цим продавець своєї´частки зобов’язаний письмово повідомити інших співвласників про намір її продати, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає.

Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення переважного пра­ва купівлі чи не здійснять цього права щодо нерухомого майна протягом одного місяця, а щодо рухомого майна - протягом десяти днів від дня отри­мання ними повідомлення, то продавець має право продати свою частку ін­шій особі.

У разі продажу частки в праві спільної часткової власності з порушен­ням переважного права купівлі співвласник може пред’явити до суду позов про переведення на нього прав та обов’язків покупця. Одночасно позивач зобов’язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за до­говором повішен сплатити покупець.

Співвласник має право на виділ у натурі частки з майна, що є в спіль­ній частковій власності. Якщо цей виділ не допускається згідно з законом або є неможливим, то співвласник, який бажає виділу, має право на одер­жання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.

Право спільної сумісної власності - це спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності.

Суб’єктами права спільної сумісної власності можуть бути:

-           фізичні особи;

-           юридичні особи;

-           держава;

-           територіальні громади, якщо інше не встановлено законом.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною

власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набу­
 

 
те в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім’ї, є їх. ньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договору укладеним у письмовій формі.

Співвласники майна, що є в спільній сумісній власності, володіють користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю Мі* ними.

Розпоряджання майном, що є в спільній сумісній власності, здійсню, сться за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласники правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчв нений за згодою всіх співвласників.

Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спілі, ним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державнй реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

35. Речові права на чуже майно

Речове право - це окрема галузь права, що забезпечує задоволення по ´треб та інтересів уповноваженої особи через безпосередній вплив на річ, яка перебуває у сфері її господарського панування.

Ознаки речового права:

•  право слідування, тобто право слідує за річчю;

-         абсолютний характер захисту: речові права особи, що не є їх влас­ником, захищаються від порушень з боку будь-якої особи.

Види речових прав на чуже майно:

•  право володіння;
•  право користування (сервітут);

-         право користування земельною ділянкою для сільськогосподарські потреб (емфітевзис);

•  право забудови земельної ділянки (суперфіцій);
•  інші речові права на чуже майно, що встановлюються законом.

Право володіння чужим майном - це сукупність відносин, за яких осо­ба (володілець) чужого майна фактично тримає його в себе. Це право м< і належати одночасно двом або більшій кількості осіб. Фактичне володія майном вважається правомірним, якщо інше не виплаває з закону чи і встановлено рішенням суду. Право володіння виникає на підставі договор):

Припинення права володіння відбувається в разі:

•  відмови володільця від володіння майном;

-         витребування майна від володільця власником майна чи іншою осо­бою;

•  знищення майна;
•  в інших випадках, встановлених законом.

Недобросовісний володілець зобов’язаний негайно повернути май?

особі, що має на нього право власності чи інше право відповідно до доі?

дору або закону, чи особі, яка є добросовісним володільцем цього майна. У азі невиконання недобросовісним володільцем цього обов’язку заінтересо­вана особа має право пред’явити позов про витребування цього майна.

Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановле­но ЩОДО земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або щодо іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені якось інакше. Сервітут може належати власни­кові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Сервітут може встановлюватися для забезпечення проходу чи проїз­ду через сусідню ділянку, проведення й експлуатації ліній електропередач, зв’язку та трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації, інших потреб власника нерухомого майна, що не можуть бути задоволені чи забез­печені без встановлення сервітуту.

Сервітут встановлюється за згодою між особою, що вимагає його встанов­лення, та власником ділянки, у разі неможливості досягнення згоди - судом.

Сервітут встановлюється:

_ договором (договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реє­страції прав на нерухоме майно);

•  законом;
•  заповітом;
•  рішенням суду.

Зміст сервітуту становить обсяг прав особи щодо користування чужим майном.

Строк сервітуту може бути визначений або невизначений.

Плату за користування майном вносить особа, що користується серві­тутом.

Сервітут не підлягає відчуженню. Він не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлюється, права володіння, користування та розпоря­джання ним. Збитки, завдані власникові (володільцеві) земельної ділянки чи іншого нерухомого майна особою, що користується сервітутом, підлягають відшкодуванню на загальних підставах.

Припинення сервітуту відбувається за таких обставин:

-        поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлено серві­тут, і власника майна, обтяженого сервітутом;

•  відмови від нього особи, в інтересах якої встановлено сервітут;
•  спливу строку, на який було встановлено сервітут;

-        припинення обставини, що була підставою для встановлення серві­туту;

•  невикористання сервітуту протягом трьох років поспіль;
•  смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут;

-        у деяких випадках за рішенням суду на вимогу власника майна, за наявності обставин, які мають істотне значення;
 

 
-        на вимогу власника, якщо сервітут перешкоджає використанню Зе- мельної ділянки за її цільовим призначенням;

-        в інших випадках, передбачених законом.

Право користуватися чужою земельною ділянкою для сільсько, господарських потреб (емфітевзис) встановлюється договором міц

власником земельної ділянки й особою (землекористувачем), яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподар. ських потреб. Емфітевзис може відчужуватися та передаватися в поряд^ спадкування.

Строк договору про надання емфітевзису встановлюється договоро (у разі невизначеного строку при відмові від договору кожна зі сторін повц нна попередньо попередити іншу сторону не менше як за один рік).

Зміст договору щодо надання емфітевзису становлять права й обов’язі сторін, а саме - власника земельної ділянки й землекористувача.

Права та обов’язки власника земельної ділянки:

-                                                                                                              вимагати від землекористувача використання земельної ділянки за призначенням;                                                                 *

-        отримувати плату за користування земельною ділянкою;

-        не перешкоджати землекористувачеві здійснювати його права;

-        одержувати проценти від ціни продану (вартості прав), встанови,, шіх договором.

Права та обов’язки землекористувача:

-        користуватися земельною ділянкою в повному обсязі, ВІДПОВІДНО І договору;

-        вносити плату за користування земельною ділянкою, а також іщ платежі;

-        ефективно використовувати земельну ділянку відповідно до її її льового призначення, підвищувати її родючість, застосовувати родоохоронні технології виробництва, утримуватися від дій, що мо жуть призвести до погіршення екологічної ситуації;