Допит у суді є важливим процесуальним засобом для встановлення фактичних даних, що мають доказове значення. Тактичні прийоми допиту в суді визначаються процесуальними умовами та обстановкою судового слідства і тим фактом, що особи (в більшості випадків) вже були допитані слідчим. У судовому засіданні у допиті беруть участь значно більше осіб, кожна з яких має різні інтереси залежно від їх процесуального статусу: прокурор, потерпілий, цивільний позивач, захисник, обвинувачений; деякі з цих осіб і самі допитують, і є допитуваними.

Допит обвинуваченого передбачено ст. 351 КПК. Обвинувачений має право використовувати свої нотатки, записи про обставини, яких він торкається у своїх показах. За загальним правилом, перебивати обвинуваченого, коли він дає покази, не слід. Тільки коли обвинувачений відволікається від суті кримінального провадження, головуючий може зробити йому зауваження. Крім того, суд може задавати уточнюючі запитання. Якщо, наприклад, обвинувачений дає покази щодо певних подій, суд може уточнити, де відбувалися ці події, в який день і час, уточнити прізвище особи, про яку йдеться тощо. Якщо обвинувачений висловлюється нечітко, суд може вимагати конкретної відповіді "так" чи "ні".

Головуючий може відвести запитання, коли таке явно виходить за межі кримінального провадження або є навідним. Питання, які задають судді, головуючий відводити не вправі. "Оскільки в обвинуваченого є право давати покази, він може скористатися цим правом у будь-який момент судового слідства незалежно від того, що раніше його допит уже проводився. Так, обвинувачений, що вже був допитаний, може заявити про своє бажання дати покази після допиту потерпілого або свідка, для того щоб викласти свою думку із приводу їх показів. Допит у цьому разі не має переривати іншу дію, що проводиться в цей момент. Якщо обвинувачений під час допиту, наприклад, свідка, заявляє, що він хоче дати пояснення у зв'язку з обставинами, про які говорить свідок, таку можливість має бути йому надано після допиту цього свідка"119. Видалення обвинуваченого із зали засідань допускається тільки у виняткових випадках (ч. 1 ст. 330 КПК).

На досудовому слідстві слідчий здебільшого вислуховує покази і часто веде спокійну, але цілеспрямовану бесіду, а потім складає протокол. При цьому слідчий використовує різні тактичні прийоми для викриття неправдивих показів, створює у допитуваного ілюзію про свою повну поінформованість у справі тощо. Слідчий нерідко повідомляє допитуваному невідому тому інформацію про злочин. В окремих випадках у суді така інформація подається як свідчення особи.

На досудовому слідстві підозрюваний, не знаючи, якою інформацією володіє слідчий, визнає себе винним, а після ознайомлення з матеріалами справи у суді заперечує свою вину.

Отже, у судовому засіданні особа вже допитувалася слідчим і має певне уявлення про справу. Допит в суді проводиться в залі в присутності багатьох осіб. Покази свідка у суді пройшли різні стадії формування: одержання, накопичення і обробка інформації, відтворення, словесне оформлення і передачу інформацію слідчому, а потім повторне надання свідчень у суді.

У суді свідок відтворює не тільки інформацію, сприйняту ним у зв'язку з певними подіями у справі, а й додає нові факти, про які згадав після допиту або вже у залі суду. Відомий судовий діяч Сергеїч писав, що слідчий у більшості випадків записує покази у телеграфному стилі, а свідок вільно розмовляє; слідчий пропускає "непотрібні подробиці", а свідок простодушно повідомляє про них, не підозрюючи, що вони можуть бути небажані тій чи іншій стороні.

У кримінальних справах ми маємо стилізовані протоколи (вираз Ратинова А. Р.), в яких всі говорять однією й тією ж мовою: і професор, і жебрак, і доросла людина, і дитина. Слідчий мимоволі вкладає в уста різних людей свою власну, не характерну для них мову. Звідси і чимала різниця між усними показами у суді та письмовими протоколами їх допиту.

На практиці виникають ситуації, коли слідчі неточно викладали покази свідків у протоколі допиту. При цьому на заперечення свідка нерідко відповідають, що той може уточнити ці покази у суді. Таке "уточнення" нерідко є діаметрально протилежним від показів, даних на досудовому слідстві.

Процесуальне становище захисника, прокурора, обвинуваченого є таким, що їх інтереси не співпадають у кримінальних справах. Це відображається і на допиті. Існує й інша проблема - питання професійної деформації - "професійного звикання" суддів, прокурорів, захисників, у результаті якого з'являється поверхове ставлення до своєї роботи, надмірна самовпевненість і віра у своє професійне чуття, ігнорування того, що суперечить власній думці. У таких випадках поведінка цих осіб визначається тільки дотриманням своєрідної ритуальної частини етикету.

Під час проведення допиту нетерпимі прояви роздратування, недоречні репліки, які принижують особу допитуваного. Ось приклад: допитує прокурор і без всякої на те підстави, як завчену форму, починає стверджувати, звертаючись до свідка: "ви не хочете відповідати, коли ви говорили правду на досудовому слідстві чи у суді, поясніть чому ви перекручуєте факти тощо". Суддя, який мав би зробити зауваження, мовчить. Адвокат вичікує, щоб не нагнітати обстановку. У такий спосіб прокурор намагається применшити роль показів свідка.

Упереджений підхід, відкрита недовіра до показів, докучливе нагадування про кримінальну відповідальність за надання неправдивих показів, роздратування, якщо одержано "небажану" відповідь, запитання на підвищених тонах, - все це є недопустимим і знижує ефективність судового допиту.

Л. Е. Ароцкер пише: "Вести допит потрібно так, щоб допитуваному було ясно, що поставлені питання є природно необхідними для з'ясування істини і важливо, щоб він усвідомлював, що допитуючий намагається одержати правильні відповіді. Допитуваного потрібно переконати у важливості надання правдивих показів. Допитуючий має спокійно показати неспроможність показів, якщо є об'єктивні для цього підстави, та викрити їх у лжесвідченнях".

Однак в умовах сучасного допиту будь-які спроби нагадати свідку про ті чи інші обставини події, й у такий спосіб допомогти йому, або вказувати на явну неспроможність їх показів, наштовхуються на вимогу судді ставити тільки запитання, що звужує можливості та межі допиту. Водночас прокурору дозволяється більше. В таких випадках адвокат може звернути увагу суду на недопустимість різного підходу до сторін, пославшись на зняте судом своє питання і допущення в аналогічному випадку питання прокурора.

Разом з тим новий КПК у ст. 96 передбачає право сторін з'ясовувати недостовірність показів свідка. У цьому випадку сторони можуть ставити питання щодо його можливості сприймати факти, про які він дає покази, а також щодо інших обставин, які можуть мати значення для достовірності показів свідка.

Для доведення недостовірності показів свідка сторона має право надати покази, документи, які підтверджують його репутацію і зокрема дані, що підтверджують нечесність свідка. Свідок може бути допитаний щодо попередніх показів, які не узгоджуються із його показами. Захисник має продумати і підготовити такі питання та покази. Очевидно, що це доцільно зробити одразу після допиту такого свідка або під час його допиту.

Під час проведення допиту важливою є постановка конкретних і коротких питань. Недопустимо проявляти зайву в таких випадках емоційність. Терпимість і повага до процесуальних противників - неодмінна умова поведінки у суді. Питання мають ставитись тільки ті, з'ясування яких необхідне у конкретній справі. Недопустимим є і багаторазове повторення одного і того ж питання. В результаті суддя змушений знімати таке питання, що призводить до конфліктної ситуації.

Захисник (і не тільки) має бути під час допиту спокійним, ввічливим, строго офіційним. Всяка манірність, рисовка та іронічні коментарі до відповідей тут недоречні. Видатні адвокати можуть дозволити собі легку, невловиму іронію, але це така приправа, для якої потрібен талант і вміння не перейти певну межу. Тон допиту має бути доброзичливим, тактовним, але без слащавості та догідливості, яку іноді допускають учасники процесу124. Якщо допит проводиться у суді присяжних, потрібно проявляти особливу обережність. Необережне слово, невдале запитання може налаштувати присяжних проти конкретного свідка або особи, яка ставить запитання. Ось приклад невдалого запитання у суді (перед народними засідателями):

"Запомнился допрос жены Дымшица, русской женщины, с двумя детьми, последовавшей за мужем. В ее показаниях на следствии прокурор обнаружил место, где она якобы сетовала на жесткий, деспотический характер мужа в семье. Прокурор попытался извлечь из этого нечто полезное для обвинения и потому спросил у нее, как она может охарактеризовать отношение мужа к ней и детям. И женщина поняла смысл и цель вопроса. Она тихо ответила: "Я прожила с моим мужем почти двадцать лет. И все эти годы была с ним настолько счастлива, что знала - это добром не кончится".

Запитання і відповідь на нього одразу налаштували народних засідателів проти прокурора.